— Навіщо? Ну навіщо ви хотіли це зробити?
Сергій сам не знав, що штовхнуло його на той крок. Може, він хотів попередити своїх братів по нещастю про те, що їх чекає після пробудження. Чи шукав собі спільників, аби не бути таким самотнім перед лицем зрадливої долі. А може, то був жест відчаю й водночас протесту проти долі, проти Марії й академіка, їхньої науки й усього людства взагалі? Сергій сам не знав.
Не діждавшись відповіді, академік зупинився навпроти Марії і, наче аж зрадівши, що знайшов на кому зігнати злість, викрикнув:
— Це все ви! Це все ваша безконтрольність, ваша вселенська любов і доброта, ваша сліпа довіра! Хіба вас учити, що маємо діло з представником минулого, повного війн, людиноненависництва, моральних викривлень?
— Ну то й відправте мене в те минуле, — ні до кого не звертаючись, озвався Сергій.
— Як? — сахнувся академік, наче його вдарило. — Як ви сказали? Відправити вас у минуле? А яким чином, шановний ви наш?
Академікові забракло повітря, й він одвернувся вбік, зіпнув, як риба, викинута на берег, збирався ще щось додати, але тільки одійшов од вікна, дивлячись кудись удалеч.
— Хіба у вас немає машини часу? — по хвилі мовчання проказав Сергій, підказуючи можливий шлях втілення його пропозиції.
— Голубе ви наш сизоперий! — різко крутнувся на одній нозі академік. — Ви ж доросла людина, а мислите на рівні дитячих казочок. Яка машина часу? Яка машина, я вас питаю? Невже ви не розумієте, що сама ідея такої машини — утопія? Наука всемогутня тільки тоді, коли спирається на реальний грунт, а не на казочки недолугих мрійників і прожектерів. Ви хоч це можете усвідомити?
Але Сергій уже нічого не чув. Він заплющив очі, схилив обличчя в долоні, і ввижався йому березовий гай, серпневе сонце над гаєм і Софійчине щасливе обличчя на тлі пригасаючої зелені, яка тривожно шелестіла в передчутті недалекої осені.
Андрій Дмитрук
Форміка
Оповідання
ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно…
СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина… Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу?
ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити — раз плюнути.
СЛІДЧИЙ. Отже, підозрювали її в корисливих замірах?
ЛОМЕЙКО. Якось незручно зараз про неї погане говорити… Язик не повертається.
СЛІДЧИЙ. Нічого не вдієш, Маргарито Василівно. Ми з’ясовуємо ступінь вини вашого сина. Отож кажіть усе, як було, всі подробиці його стосунків з Підлісною.
ЛОМЕЙКО. Ну… здавалося, звичайно, різне. Що на його докторські гроші зазіхає, на квартиру. Побачила таку дорослу дитину — і давай з нього вірьовки сукати.
СЛІДЧИЙ. Ви ділилися своїми підозрами з Павлом?
ЛОМЕЙКО. Натякала. Та він мені й рота розтулити не давав. Слово не так скажу про його Віку — зразу: “Ти нічого не розумієш”, “Як ти можеш…”. Вибухав від першої іскри. Я й відступилася до часу. Думала, сам прийде, коли заплутається. Він не такий, як інші діти. Ті — чим старші, тим далі від матері. А Павлусь з усяким лихом до мами: допоможи, підкажи…
СЛІДЧИЙ. Ну і як? Дочекалися? Прийшов?
ЛОМЕЙКО. Прийшов, куди він дінеться…
МАНОХІН. Павлові Ломейку я завжди заздрив. Ні, ви не подумайте… Я не вважаю себе гіршим від нього вченим, мені теж є чим похвалитись. Просто Павло — рідкісний щасливець. З дитинства обрав для себе шлях і йшов ним неухильно… Ага… Мурахами цікавився, здається, ще в першому класі… чи це було в другому? Весь теплий сезон полював за ними. Приносив у сірниковій коробці до школи разом з усякою потерухою. Під час уроків випускав на парту, чаклував над ними. Наша вчителька Єлизавета Олексіївна не схвалювала дослідів Ломейка. Коробку вона постійно викидала, Павло до кінця уроку стояв біля стіни, а ми, веселі маленькі дикуни, радісно знищували мурах… Часом комашня залазила за комір комусь із дівчаток; тоді зчинявся страшний переполох, юного природознавця тягли до завуча, викликали батьків… Та знаєте, що найкумедніше?
СЛІДЧИЙ. Що?
МАНОХІН. Єлизавета Олексіївна щиро вважала Павла невиправним хуліганом. Ага… Мабуть, тільки в п’ятому класі після всіх принизливих покарань і повчань комусь дійшло, що Ломейка не гудити треба, а навпаки — підтримувати його святе поривання… Павла пригріла наша біологічка. Потім він почав пропадати в університеті, з гордістю називав себе “помічником лаборанта”…
СЛІДЧИЙ. Здається, в цей час помер його батько?
МАНОХІН. Так, це важлива обставина. Після батька залишилася чудова дача в Запрудному, з садом і ділянкою соснового лісу. Мати спочатку хотіла все продати. І з грішми було сутужно, і важко без чоловіка порядкувати в такому господарстві. Павлусь буквально валявся в неї в ногах, давав клятви весь вільний час присвячувати садибі. Вона занепокоїлася — хлопчик був близький до божевілля… Зрештою, дачу не продали. Отут мій феноменальний однокласник і розвернувся на всю широчінь. Справді, з квітня й до жовтня пропадав на ділянці. Такий став аграрій — ми просто дивом дивувалися. Проте подив наш скоро розвіявся. Рослинність потрібна була Ломейку для мурашиного комфорту. Будинок він захарастрів аж доверху штучними гніздами, спорудив арени для спостереження за мурахами, лабіринти… Якось мати побачила, що синок не знищує попелицю на квітах та винограді, а розводить її, переносить у пробірці із стебла на стебло. Ага… Спохопилася вона, та було вже пізно. Дача аж кишіла від комах, її ніхто не купив би й за чверть ціни. На довершення всього Павлусь розвів під соснами з півдесятка справжніх мурашників…
ЛОМЕЙКО. Прийшов до мене, коли вона освідчилася, — він не знав, що відповісти.
СЛІДЧИЙ. Запропонувала одружитися?
ЛОМЕЙКО. Та ще як м’яко підстелила! Ти, мовляв, волю втратити боїшся — то я на неї не зазіхатиму. Будемо жити, як жили, кожен сам по собі. І з грішми так само. Зможеш — допомагатимеш мені, синові. Тільки розпишися, штамп у паспорті постав…
СЛІДЧИЙ. Так. Отже, цілковита відсутність спільного господарства. Можна сказати, майже фіктивний шлюб. А як ви гадаєте, навіщо це було потрібно Підлісній?
ЛОМЕЙКО. Мені їхні справи зрозуміти важко. Все не так, як у людей.
СЛІДЧИЙ. Ви кажете, що підозрювали Підлісну у корисливих замірах. Може, вона й тут переслідувала таку ж мету?
ЛОМЕЙКО. І ви так гадаєте? Ну просто від серця відлягло… Та коли він до мене прийшов по пораду, я йому так сказала: сердься не сердься, синку Павлусю, та тільки половину житлоплощі в тебе любісінько відбатують. І від усього, що після одруження придбаєш-заробиш, половина її. І ще сказала… ну, тут, може, й переборщила, та тепер уже не повернеш… Сказала я йому: ось буде вона гуляти, на довгому повідку ж… народить бог зна від кого, а запишуть на тебе. Хочеш не хочеш — давай своє ім’я, утримуй, плати…
СЛІДЧИЙ. А чому “від серця відлягло”? Ви шкодуєте, що сказали синові таке?
ЛОМЕЙКО. Сумнівалася часом. Все-таки вона, Віка, при всьому тому, при своєму норові… нещасна була якась. Ніби кущ обкошений…
МАНОХІН. А навіщо вам, власне, всі ці подробиці? Дитинство, досліди з мурахами…
СЛІДЧИЙ. Хочу підійти до головного.
МАНОХІН. У такому разі, що ж головне?
СЛІДЧИЙ. Це я вам скажу свого часу. Поки що хотілося б дізнатися: до чого прагнув Ломейко? Мав він перед собою якусь певну мету чи просто експериментував і дивився, що з цього вийде?
МАНОХІН. Мав, звичайно. Він хотів довести свою гіпотезу.
СЛІДЧИЙ. Яку?
МАНОХІН. І це теж потрібно? Ага… Ну добре. Двома словами приблизно таке: Павло вважав, що самостійною живою істотою, представником виду є не окремо взята комаха, а родина. Мурашник.
СЛІДЧИЙ. А мураха тоді ж що?
МАНОХІН. Щось подібне до клітини надорганізму.
