“Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…”

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини “дзиги”, сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ, розповівши про дивні особливості Крутоярів і його жителів.

Річ у тім, що за період, про який я розповідаю, тут творилися справжні дива, траплялися випадки, коли, як мовиться, волосся ставало сторч. Одначе, звикнувши до всіляких чудес, мешканці містечка навіть не реагували на них, бо ж людина поступово звикає до будь-яких ситуацій.

Прибулець відчинив двері і ввійшов у коридор, в якому клубами плавав дим і спалахували сигаретні вогники. Знервовані чоловіки метушливо ходили з кутка в куток, насторожено поглядаючи один на одного.

Інопланетянин обережно штовхнув ще одні двері й опинився в крихітній приймальні. Байдужі очі секретарки за звичкою неприязно стрельнули на нього і втупилися в якісь папери.

На інопланетянина, що сміливо втиснувся сюди, невдоволено зиркнули ті, хто чекав прийому; так дивляться на надто енергійного пасажира, який вдерся до переповненого загального вагона і змусив потіснитися інших. Хоча, здавалося, до його появи й так було нікуди ступити.

— Шановні громадяни, — нерішуче промовив інопланетянин, — дуже прошу, пропустіть мене. — Я Прибулець.

Відвідувачі одразу наїжачилися, сипнувши злими дотепами:

— Ви бачили такого?! Поза чергою його… Всі ми, голубе, тут прибульці.

— Будьте ласкаві, ввійдіть в становище…

— Поспішаємо, аж з ніг падаємо, — хихикнув один, і під його очима, мов достиглі сливи, налилися пухлини. — Ти що, чарка з горілкою, щоб тебе — вперед?..

— Навіщо так? Може, справді, цього громадянина слід пропустити, — єхидно процідила крізь зуби маленька, схожа на засушений опеньок стара. — А якщо він на третьому місяці або заслужена бабуся, ну, як оце я?

В приймальні дружно зареготали.

— От що, Прибулець, чи ще як там тебе… Всі ми звідкись прибули, — категоричним тоном відчеканила круглолиця жінка в червоній кофтині й тісніше притиснулася до дверей, оббитих чорним дерматином. — Ось я, наприклад, прибулець з дому. А ти, Ганно? — показала білі зуби своїй сусідці.

— А я — із молочного магазину…

У сторопілого інопланетянина відібрало й мову, він знітився і покірно став у кінець черги.

Через кілька годин всі відвідувачі залишили приймальню. Лише Прибулець самотньо нидів на лаві. Із кабінету виглянув начальник і, витираючи спітнілого лоба, кволим голосом запитав:

— Хто ще до мене?

— Та ось, каже — Прибулець, — байдуже відповіла секретарка.

— Інопланетянин я… Мені просто не вірять… — втрутився він у розмову. Прибулець був украй здивований, що його появу всі сприйняли без будь-якого ентузіазму й інтересу. — Розумієте, двигун зіпсувався, потрібен ремонт.

— На жаль, — розвів руками начальник, — наша техніка не така досконала, щоб лагодити інопланетні космічні апарати. Одначе спробуємо. А поселимо поки що на Другій Горіхівці, у двадцять п’ятому будинку. Кілька місяців тому там іще жила бабуся Маланка, але, як кажуть, перестала ряст топтати…

Прибулець чекав конкретнішої допомоги від начальника:

— А коли?..

— Ремонтувати? Заждіть… Радий був з вами познайомитися, — і на прощання потиснув інопланетянинові руку. — Не дивуйтесь, що прийняли вас звично й буденно. Наше містечко особливе. Тут іноді такі дива трапляються, що просто за голову берешся.

Двір здавався Хлопчикові величезним. То був для нього цілий загадковий світ — у ньому, немов у тропічному лісі, жили різні тварини, комахи, птахи.

За будинком, у закутку між двома старезними парканами, що сходилися клином, у густому сливняку, водилися дрібні зеленуваті пташки — бажана, але не дуже часта пожива кота Пилипа. В іншому кінці двора, за сараєм, на верхівці акації змостили гніздо метушливі й галасливі сороки.

Будинок стояв на пагорбі, південний схил якого густо поріс колючою дерезою, акацією, травою. Там жиз кумедний гостроносий їжачок. Він полюбляв пити молоко з блюдечка, але завжди, презирливо пирхаючи, відмовлявся від яблук — цих неперевершбних ласощів колючих звірят. Зате їжачок із задоволенням їв жабенят. Хлопчик не раз спостерігав за тим полюванням, і йому було шкода жабенят. Відтак поступово пригасала симпатія до свого колючого Друга.

Тітка Тася жила в злагоді з усіма мешканцями двора. За винятком хіба що сорок. “Чорно-білі злодійки”, — часто кричала вона, не без підстав підозрюючи, що саме вони викрадають курчат.

Сороки начеб знали про тітчину неприязнь до них і, помітивши її, спішно злітали на верхівку високої дерев’яної телеантени. “Нічого, — погрожувала вона кулаком. — Ви ще потанцюєте в мене, скуштуєте моєї “доброти”.

— Хіба сороки вміють танцювати? — з інтересом розпитував тітку п’ятирічний малюк.

— У мене потанцюють, — відповідала тітка, поступово заспокоюючись і вкотре перелічуючи курчат.

Хлопчик любив, продершись через дірку в старій огорожі, сісти на самій верхівці пагорба і вдивлятися аж ген туди, де зливалися річечки Заверть і Ужиця, а небо сходилося із зубчастою смугою лісу. І тоді йому ставало моторошно від думки, що ось там закінчується земля, — далі починається бездонна жахлива прірва, в яку з рокотом спадають річкові потоки; і саме там, вивертаючи коріння з грунту, риплять сосни. Йому над усе хотілося своїми очима угледіти те страшне видовище.