Не знаю, що інші робили, а я складав математичні задачі й пробував їх розв’язувати. Далі почав подумки грати з шахи, хоч жодної партії не спромогався втримати в голові більш як на кільканадцять ходів. Далі майнув спогадами в дитинство, силкуючись пригадати перебіг усіх одна за одною подій та відчувань. Я заглиблювався у найдивовижніші закамарки уяви і розпачливо намагався розтягти пробування там, щоб убити якомога більше часу.

Я навіть компонував сякі-такі віршики, що були, смію думати, кращі за базгранину Джіммі.

Цяця, здається, здогадувалася, що з нами діється, що це ми зумисне, і цього разу в її холодному роботському розумі переважило обурення, що от можуть на світі існувати такі невиправні лінтюги, як ми.

Вона умовляла нас, улещала, повчала — впродовж майже п’яти днів поспіль Цяця не стуляла свого дзявкала. Вона пробувала присоромити нас. Казала нам, які ми ліниві, ниці, нікчемні — у неї знаходилося стільки всяких означень, що я й не уявляв собі!

Вона намагалася заохотити нас до чого-небудь.

Вона говорила нам про свою любов такими віршами у прозі, що мало не запхала за пояс писання Джіммі.

Вона нагадувала нам, що ми люди, зверталася до нашої честі.

Вона погрожувала покинути нас у космосі.

А ми собі сиділи, та й годі.

І ані пальцем руш.

Здебільшого ми навіть і не відповідали. Ми й не пробували відборонитися. Часом ми геть з усім погоджувалися, що вона казала, і це дратувало її чи не найдужче.

Вона стала холодною і відстороненою. Не ображеною, не сердитою, а саме холодною, як крига.

Зрештою вона перестала до нас озиватись.

Ми сиділи, покриваючись потом.

Тепер стало найскрутніше. Ми боялися зронити хоч слово, отож і не могли домовитись, як бути далі.

Ми вже просто мусили нічого не робити. Мусили, щоб не втратити можливої переваги, яку це могло б нам дати.

Збігали день за днем, і нічого не ставалося. Цяця не озивалась. Вона годувала нас, мила посуд, прала, прибирала постіль. Вона дбала про нас, як і перше, але тільки мовчки.

Звісно, всередині вона, мабуть, лютувала.

Мені снувалися десятки безглуздих думок, і я перебирав їх до найдрібніших деталей.

Можливо, Цяця жінка? Можливо, саме жіночий інтелект був якось вмонтований в її величезну мислячу структуру? Зрештою, ніхто ж із нас не знав в усіх деталях її будови.

Це мав би бути інтелект старої діви, яка зазнала так багато розчарувань, яка була такою самотньою й неприкаяною в житті, що вона радо вхопилася б за будь-яку авантюру, навіть коли б це означало принести в жертву тіло, яке, очевидно, важило для неї дедалі менше з бігом років.

Я вималював собі в уяві цілу картину, зв’язану з цією гіпотетичною старою дівою, включно з котом і канаркою, і навіть найманим помешканням, в якому вона живе.

Я так, наче на власні очі, бачив її самотні вечірні прогулянки, чув її безцільне базікання, відчував її маленькі гадані тріумфи і ту невтолиму жагу, що підтримувала життя в ній.

І мені стало шкода її.

Химерія? Звичайно. Але це допомагало збувати час.

Та була ще одна думка, яка всерйоз опосіла мене, — що Цяця, зазнавши поразки, відмовилась від дальшої боротьби і тепер везе нас назад на Землю, тільки, як то характерно для жінок, не хоче, щоб ми втішилися від усвідомлення своєї перемоги й повернення кінець кінцем додому.

Я знов і знов повторював собі, що це неможливо, що після того, як вона таке тут навитворяла, їй просто не стане духу повернутися. Таж на Землі її рознесуть на металобрухт!

Однак думка нав’язливо стриміла, і я не годен був її відкинути. Я знав, що помиляюся, але не міг себе в цьому переконати й почав стежити за хронометром. Я раз у раз казав собі: “Ще на годину ближче додому, ще на одну і ще, ми все ближче й ближче”.

І що я собі не казав, як себе не переконував, несила було позбутись думки, що ми прямуємо до Землі.

Тим-то я й не здивувався, коли Цяця нарешті здійснила посадку. Я тільки відчув вдячність і полегшення.

Ми глянули один на одного, і я побачив надію в очах товаришів. Звісна річ, ніхто з нас не міг нічого запитати. Наша перемога могла б загинути від одного слова. Все, що нам залишалося, — це мовчки сидіти й чекати на відповідь.

Вхідний люк почав відкриватися і на мене війнуло рідною планетою. Далі я вже не мав сили прикидатися. Люк ще не настільки розкрився, щоб висунути вниз трап, та я не став чекати, а підбіг і спритно зіскочив на землю. Я так гепнувся, що аж дихання мені забило, але спромігся звестись на ноги й щодуху чкурнув бігти. Я не хотів ризикувати. Я хотів опинитись якомога далі від Цяці, поки вона не передумала.

Раз я спіткнувся й мало не впав, а Бен і Джіммі вітром пронеслися повз мене, і я сказав собі, що таки не помилився. Вони теж відчули подих Землі!

Стояла ніч, але світив великий яскравий місяць, і було ясно, майже як удень. Ліворуч, за широкою смугою піщаного пляжу, розкинулося море, праворуч підносилось пасмо голих пагорбів, попереду виднів ліс, неначебто над річкою, що впадала в море.

Ми мчали в напрямку лісу, бо знали, що з-поза дерев Цяці не так легко буде нас викурити. Але коли я мигцем оглянувся через плече, вона, вся освітлена місяцем, непорушно стояла там, де приземлилася.

Діставшись до перших дерев, ми попадали на землю н стали відсапуватись. Відстань таки була чималенька, та й бігли ми чимдуж, а воно ж коли проведеш кілька тижнів навсидячки, бігун з тебе стає нікудишній.

Я впав лицем долі й простягся на ввесь зріст, захекано хапаючи повітря і розкошуючи справжніми земними пахощами — духом прілого листя, всякого ростива, солонуватими повівами лагідного вітерця з моря.

Трохи згодом я перевернувся на спину й глянув угору. Дерева здалися мені якісь підозрілі, зовсім не схожі на земні, а коли я підповз на узлісся й подивився на небо, то й зорі здалися теж не такі, як на Землі.

Поволі до моєї свідомості стало доходити те, що я побачив. Я був просто впевнений, що ми повернулися на Землю, і мій розум повставав проти будь-якої інакшої думки.

Але зрештою до мене таки дійшло, і жахітним холодом пройняло від усвідомлення істини.

Я обернувся до товаришів.

— Хлопці, новина, — сказав я. — Ця планета зовсім не Земля!

— Запах у неї земний, — озвався Бен. — І вигляд, як у Землі.

— Фізичні умови теж земні, — заперечив Джіммі. — Сила тяжіння, і повітря, і…

— Гляньте на зорі. На ці дерева.

Вони дивилися добру хвилину. Як і я, вони, певно, леліяли собі думку, що Цяця вернулася на Землю. Вірніше, їм хотілося в це вірити. І треба було деякого часу, щоб вибити з себе цю таку принадну мрію.

Нарешті Бен ледь чутно промовив:

— Маєш рацію.

— І що ж нам тепер робити? — спитав Джіммі. Ми поставали й почали думати про це.

Хоча, власне, вирішувати нам було нічого, це були чисто риторичні рефлексії, породжені мільйонами років проживання на Землі, — на противагу тим кільком сторіччям, коли люди призвичаювались до розуміння того, що існують і інші світи.

І ось, немов під чиїмсь наказом, ми кинулися щодуху бігти назад.

— Цяцю! — верещали ми. — Цяцю, зачекай нас!

Цяця, однак, і не збиралася чеками. Вона стрілою рвонулася вгору, футів на тисячу, але там і зависла. Ми зупинились як укопані й витріщились на неї, не вірячи власним очам. Цяця опустилася вниз, знову вистрельнула вгору, затрималась там і ніби застигла. Вона немов затремтіла на часину, тоді знов повільно опустилася вниз, на поверхню планети.

Ми порвалися знов бігти, а вона ще раз стрілою знялася вгору й сіла назад, тоді ще раз угору і знову вниз, аж стукнулася об поверхню і кілька разів підскочила. Виглядала вона так, наче була несповна розуму. Поведінка її здавалася дуже дивною, — Цяця мовби хотіла вирватися, але щось її не пускало, так, ніби вона була припнута до землі якимось невидимим канатом.

Врешті-решт вона заспокоїлась, приземлившись десь так за сотню ярдів від місця первісної посадки. Від неї не чулось ані звуку, хоч у мене було таке враження, ніби вона відхекується, як гончак від довгого бігу.