У самому центрі нашого міста, на просторій площі, вкритій сірими гранітними плитами, стоїть пам’ятник святому мерові Діну. Він зображений у натуральному розмірі. Тобто висота пам’ятника — сто шістдесят п’ять і три десятих сантиметра. Стоїть він не на п’єдесталі, а просто на бруківці. В руці у святого Діна — закрита парасолька, якою він підтримує величезну кам’яну брилу, що ось-ось упаде на малесенький макет нашого міста, розташований біля його ніг.

Брила — гранітна, макет — срібний, а пам’ятник відлитий із щирого золота, яке вдень сліпуче сяє на сонці, а вночі не менш сліпуче палахкотить під променями потужних ліхтарів. Так принаймні кажуть усім приїжджим туристам і всім тутешнім дітям. При цьому обов’язково пояснюють, що жодна злочинна рука ще не зазіхнула на золото пам’ятника. Бо не знайшлося ще бузувіра, який би наважився осквернити святиню.

Та насправді на пам’ятник не зазіхали з інших причин. Всі добре знали, що він не золотий, а лише вкритий позолотою, причому шаром усього в два мікрони. Що насправді пам’ятник срібний, але й срібла у ньому лише четверта частина. А решта — мідь, цинк, олово.

Є в цьому щось небезпечне, як довгодіюча отрута. Якась брехня у кілька шарів. Не золото, а тоненька позолота на сріблі. Не срібло, а лігатура, сплав, суміш. А головне — пам’ятник споруджено святому, який аж ніяк не був святим. Ні в думках, ні в намірах, ні в діях…

Та хай там хоч як, а золотий пам’ятник святому мерові Діну стоїть у самісінькому центрі нашого міста. Його зображенням прикрашено наш державний прапор, а філателісти всього світу цінують наші марки із пам’ятником. Кожен турист неодмінно фотографується поряд із ним.

Про святого мера Діна розповідається в підручниках нової історії приблизно таке.

У сиву давнину небо, гніваючись на грішних людей, одним махом трощило й нищило цілі міста, як це було за часів всесвітнього потопу або Содому і Гоморри. Нині небо нагадує грішникам про кару, що на них чекає, менш рішучими діями і обмежуться землетрусами, повенями, цунамі, пандеміями грипу та постійною сльотою.

І хоча вчені-метеорологи узурпували більшу частину електронно-обчислювальних машин і збудували метеостанції в усіх тих місцях, де до епохи телебачення стояли кінотеатри, хоча мало не щодня запускалися метеорологічні супутники, передбачення метеорологів, за їхнім власним визнанням, відповідали дійсності лише сорок разів із ста. І коли б вони говорили не те, що показують їхні прилади, то, цілком можливо, відсоток угадування був би не менше шістдесяти.

Саме в зв’язку з помилками метеорологів мер нашої столиці, згодом відомий усьому світові як святий мер Дін (свята церква канонізувала його одразу після смерті), зробив своє геніальне відкриття.

Як засвідчують історичні документи, того знаменного дня і тієї знаменної ночі святий мер Дін був у особливо піднесеному стані. Попереду на нього чекала гостра й рішуча боротьба. Наближалися перевибори. Ліві екстремісти підступними й демагогічними заходами підкрадалися до влади. Що міг протиставити їм, досвідченим політикам, святий мер Дін, окрім свого чистого серця та щирої, лагідної вдачі?! Та в святого був у кишені ще один козир — будівництво очисних споруд, які мали поліпшити навколишнє середовище, зберегти здоров’я дітям і дорослим уславленого нашого міста. Отже завтра треба було так переконливо розповісти населенню про майбутні вигоди очисних споруд, щоб воно не віддало своїх голосів екстремістським шибайголовам і пройдисвітам.

Увечері святий мер Дін сів за роботу над промовою, бо цієї справи він не довіряв нікому й усе, що виголошував, сам і складав. Але працювалося йому цього разу погано. Мимоволі він заглиблювавсь у технічні деталі, які могли тільки відвернути увагу слухачів від важливої та актуальної проблеми.

Незадоволений собою, святий мер Дін ліг спати, висловлюючись архаїчно, аж перед третіми півнями, сподіваючись, що завтра під час виступу небо надихне його на промову, яку він виголосить, не зазираючи в осоружні папірці.

Хто міг подумати тоді, що та ніч ляже підмурковим каменем у нашу історію і що всі наступні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дійові, мер у столиці більше не переобиратиметься. Святий Дін перебував на цій посаді до самої смерті.

Наснилося святому Діну тієї ночі, що виступає він перед своїми виборцями з промовою про будівництво очисних споруд. Мітинг відбувався на площі перед мерією. Там, де нині сяє золотом пам’ятник. Спеціально для промовця поставлено височенну вежу-постамент з трибуною. Дін піднявся на трибуну і подивився вниз. Згори люди, що стояли на площі, здавалися чорною ікрою. І лише деінде було видно червону ікринку — чиюсь руду голову.

Святий мер подивився далі, на океан, який підступав до міста, дістав свою промову і почав читати.

Не відриваючи очей від паперу, він робив паузи там, де, на його думку, слухачі мали сміятися. Але натовп мовчав. Він зупинявся на тих місцях, де жителі міста повинні були засудити опозиційні елементи. Та ніхто ані пари з уст. Він робив логічні наголоси там, де йому мусили аплодувати. Та в усіх наче руки повсихали.

І тоді святий мер Дін залишив папери й подивився вниз. Усі слухачі стояли до нього спинами й щось роздивлялися в океані. Святий мер Дін і собі подивився в тому напрямку й побачив, що по воді йде людина.

— Месія! — загримів натовп.

“Месія”, — подумав святий мер Дін.

Він узяв дванадцятикратний артилерійський бінокль, який лежав чомусь на таці, де була іце пляшка мінеральної води та склянка, і підніс його до очей.

Як на Ісуса Христа, людина, що йшла по воді, наче по сухому, мала досить дивний вигляд. Святий мер Дін у бінокль добре роздивився польову форму офіцера морської піхоти, хоча, як це всім відомо, морською вона зветься зовсім не тому, що ходить пішки по морю.

Морський піхотинець важко тяг ноги і провалювався у воду, наче в болото. Часом він зупинявся, розшнуровував свої високі черевики й виливав із них воду. Потім знову взувався, а за кілька десятків метрів усе починалося спочатку.

Святий мер Дін пізнав цього чоловіка. Хоча бачив його лише раз у житті. Це трапилося в ранньому дитинстві, коли батько повів іще зовсім малого, шестирічного, але й тоді вже безперечно святого Діна на різдво до своєї сестри — тітки майбутнього мера міста. Там святий Дін і зустрівся із своїм двадцятичотирьохлітнім дядьком, старшим лейтенантом морської піхоти. Він повертався до частини після навчань.

Маленькому святому Дійові дуже сподобався мілітарний родич, що дозволив йому погратися своїм автоматом, з якого про всяк випадок витягнув ріжок з патронами, і показав, як гарно він уміє кидати в дошку свій блискучий багнет-ніж.

Святий мер Дін уві сні згадав, як він плакав, коли дізнався через рік, що його дядечко загинув при висадці десанту під час показових маневрів. Бравий морський піхотинець стрибнув у воду з десантної баржі, але так само, як і деякі інші піхотинці — морські й сухопутні, — плавати він не вмів. Автомат системи Джуса, підсумок з гранатами, протигаз та саперна лопата дуже швидко приставили його на дно.

“Тому й привиділося мені уві сні, — подумав святий мер Дін, прокинувшись вранці, — що мілітарний мій дядечко навчився ходити по воді…”

Цього ж ранку (на календарі було сьоме грудня — день святої Катерини) святий мер Дін поїхав з візитом до своєї дев’яносторічної тітоньки, яку звали Катариною. Згодом вона стала не лише уславленою тітонькою генія, але й відомою в країні довгожителькою, яка пережила й самого святого мера Діна.

Тітонька мешкала у невеличкій віллі на околиці дуже скромно, лише з однією покоївкою і садівником.

Чекаючи у вітальні на свою тітоньку, святий мер Дін машинально перегортав сімейний альбом, який лежав на столику. І раптом помітив там фотографію покійного дядечка. Той марширував на плацу у формі курсанта морського піхотного училища.

Коли тітонька зайшла нарешті до кімнати, святий мер Дін чемно поцілував їй руку і привітав з днем ангела. А потім розповів про свій дивний сон.