Француз сів поруч, усміхнувся?

— Усташ, ти знаєш, якої масті зебра?

Я розумів, що прийшов від зовсім не для того, та про всяк випадок зауважив:

— Вона смугаста, Буассар.

— Гаразд. Хай так… Але біла вона з чорними смугами чи навпаки?

— Обговори це з бабінгою, Буассар.

Однак французові хотілося погомоніти. За кілька хвилин він виклав усе те, заради чого підкочувався:

— Усташ, кажуть, ти був у Каркахені?

Про такі речі не питають, буассар це знав. Та останнім часом ми з ним досить близько зійшлися, і він, мабуть, вирішив, що інколи може ставити й такі запитання…

— Не злися, — сказав він. — Я просто згадав одногр хлопця. Він був італійцем і працював на солідну газету, а може, й на Інтерпол, тому що завжди потрапляв у різні історії. Врешті це кепсько скінчилося. Браззавіль — не Париж, а легіонери — не шансоньє… Цей макаронник, Усташ, цікавився біографіями таких, як ми, і зумів узяти інтерв’ю навіть у майора Мюллера.

— Навіщо?

— Щоб поговорити про нас із європейцями. Щоб розповісти всім, які ми нібито бандити… І чому я тобі це кажу… У списку цього макаронника був і якийсь хорват на прізвисько Усташ, сліди якого простежено від фашистської Хорватії до Аргентіни, до Іспанії, до Конго… Я, звичайно, вдав, що вперше про такого хорвата чую, але цей італієць був упертий, і не відставав від мене, і навіть про мене самого розповів дещо цікаве. Ну, а про тебе говорив майже як про рідного — так довго він вивчає твою долю. І особливо добре пам’ятає тебе по Каркахені…

— Чого він ще хотів?

— Побачити тебе… Кілька років тому він зумів дістатися до іспанського селища Бенінганім, що лежить поряд з Каркахеною, де, як з’ясував макаронник, містяться військові табори усташів, вишколених для спеціальних акцій проти нинішньої Югославії… Я тільки тому й запитую тебе, Усташ, бо дечого не розумію… Адже, коли нема такої держави, як Хорватія, що загула з третім рейхом, то як можуть бути у тій-таки Іспанії військові табори хорватів?

— Ці хлопці — іммігранти, — неохоче пояснив я. — Їх небагато. Вони займаються тільки спортом.

Буассар затрясся від сміху:

— Звичайно, спортом, хто заперечує!.. Я теж ним займався, бачиш, скільки на моїй пиці шрамів! Тільки це було в іншому спортивному таборі, і перебували там не хорвати.

Я уважно подивився в круглі очі француза й нетерпляче повторив:

— Базікай з негрилем, Буассар. Мене від таких бесід нудить.

Хоча в принципі француз казав правду — всі ми пройшли через одні й ті ж “спортивні” табори, і всім нам нікуди було повертатися, бо свої країни ми втратили…

— Гаразд! — утішив мене француз. — Я не хочу копатись у твоїй біографії. Та й тойїталійчик до тебе не чіплятиметься. Він потонув у озері Альберта… Нещасний випадок… Він плив тоді поруч з Ван-Деєртом. Я потім сам бачив, як майор Мюллер поплескав голландця по плечу… — Буассар помовчав і знову почав нудити: — А взагалі макаронник мені багато чого розповів. Про усташів, наприклад… Діяч, що заснував вашу партію… Як його? Ох, ці слов’янські імена!.. Ага, так! Анте Павелич! Отож цей Анте Павелич був крутим на руку!.. Ван-Деєрту його витівки були б до душі!

— Якби Гітлер не програв свою війну, — скипів я, — ми б не швендяли по чорних Конго. Програли всі, хто ставив на Гітлера, не тільки я. Але я хоч живий, і тому шукаю можливості виплисти знову… Забудь, що я усташ! Вважай, що це тільки прізвисько!.. Справжні усташі не блукають по Африці. Вони готуються до повернення не тут. І вірять, що все можна повернути. А я не вірю. Я сам по собі! Мені потрібні тільки гроші!

Я справді так думав. У мої роки не тішать себе ілю^ віями.

— Бабінго! — загорлав я. — Принеси пива!

Буассар відкрив ножем принесені пегрилем бляшанки, і ми мовчки випили. А потім заговорили про роботу. Без патетики, не наголошуючи на тому, що ми малинові берети, сині гуси, рейнджери і як там іще? Ага — білі велетні! І зовсім були заспокоїлися, як раптом у незримому, закритому непроглядним густолистим небі пролунав далекий гул, що перейшов у свист, він дедалі дужчав, і ми мимоволі звелися, намагаючись зрозуміти, чий це літак витягує свою останню, лебедину пісню. А потім гримнув вибух. Луна довго проривалася до нас через глуху ковдру джунглів.

— Хтось із верхніх, — зазначив француз. — Я ніколи їм не заздрив.

Але я не чув Буассара. Мене вразив Ящик, що кулею вилетів із свого намету. Його плоске сіре обличчя заціпеніло від жаху. “Боягуз! — вирішив я. — Що з того, що він уміє володіти своїм кулеметом? Все одно — боягуз!”

— В машину! — гаркнув, вискакуючи з палатки, капрал.

Ретельність — це теж входить у нашу роботу.

За п’ять хвилин усі ми, окрім Ящика, що лишився з бабінгою в таборі, сиділи в джипі. Запізнившись, голландець штовхнув Буассара, і той вилаявся.

Джип плигав по слоновій стежці, а ми вголос гадали: матимемо що-небудь від цієї вилазки чи ні?.. Врятувати пілота — за це належала чимала премія… Ну, а коли там самі трупи, завжди знайдеться щось у їхніх кишенях. На цих справах ми розумілися. Врешті, не діляться один з одним тільки живі. А мерці з живими завжди готові поділитися по-братськи…

Підплигуючи на дутому сидінні, капрал запитав:

— Ван-Деєрт, навіщо тобі малокаліберна?

— Згодиться… — погладивши дебелою рукою бороду, процідив голландець.

Коли він так мружив очі, щоки його, неприродно червоні, яблуками випиналися над темним заростом. Не знаю, скільки голландцеві було років, але на здоров’я він ніколи не скаржився.

Миль за шість від табору ми побачили зависле над дорогою, готове впасти дерево. Мабуть, у всіх майнула думка — сімбу…

— Стовбур наскрізь прогнив, тримається на самих ліанах, — невпевнено зауважив Буассар. — Такі можуть звалитися самі…

Капрал недовірливо пирхнув.

Витягнувши шиї, ми намагалися розгледіти, що там, на перекритій ділянці дороги? І, ніби допомагаючи нам, пробився крізь хащі несподіваний дивний відблиск, як від блискавки або заграви.

— Я щось бачу! — сказав новачок Шлосс.

Узявши автомат, він розсунув кущі і зник у гущавині. Шлосс був новачком, йому треба було утверджуватися. І, закуривши, ми чекали німця, стиха перемовляючись про те, з якою страшною силою врізалися в землю ті, згори, і як жадібно вогонь розкурив довгу дюралеву сигару літака… Зрештою у тих, згори, все кінчається швидко, а ось легіонер Андерсон, вскочивши в пастку, поставлену сімбу, відстрілювався годин п’ять, знаючи, що до нього вже ніхто не проб’ється… Коли джип, ревучи, підплигує на дорозі, коли у твоїх руках трясеться смертоносний автомат, все здається доволі простим. Та коли тебе обступає тиша джунглів і ти не знаєш, звідки безшумно вилетить отруєна стріла, нерви не витримують. Я навіть свій “вальтер” калібр 7,65 намагаюся в таких випадках тримати прямо в кишені…

Нарешті ми почули з гущавини голос Шлосса:

— Капрале, я знайшов негра!

— Убий його, Шлосс!

— Зачекай! — крикнув голландець і, підхопивши малокаліберку, пірнув у зарості. Ми почули, як він сказав:

— Я покажу тобі, як це треба робити… — і додав щось нерозбірливе.

За хвилину ми почули глухий постріл, але ні німець, ні Ван-Деєрт не повертались. Капрал сів за кермо, і кивнув мені:

— Поквап їх, Усташ!

Я ступив по слідах голландця, розсунув густе, поїдене комахами листя і завмер.

По-перше, я побачив негра… Це був маленький, дуже худий і дуже чорний хлопчисько. Він стояв на колінах, сховавши обличчя в долонях, але зовсім не від страху чи поштивості перед голландцем, що стримів над ним, як плямиста вежа…

По-друге, я побачив дивну істоту, якусь бородавку, пухлину, потворний наріст, що обліпив трухлі залишки пенька… Саме над цією горбистою брунькою і стояв негр, а сама вона, хоч і не рухалася, викликала дивне відчуття — щось у неї всередині, під майже прозорою оболонкою, весь час здригалося, мінилося, хоча, я в цьому і на Біблії можу поклястися, найбільше вона скидалася якщо не на бородавку дюймів тридцять у діаметрі, то на прозорий пухир з киселем, це точно!