Знову, до мене долинув щасливий запах, але я не встиг його вгадати. Ящик перешкодив, сказав:

— Я завтра йду звідси, Усташ.

— Ідеш?

— Так… В Уганду… З мене досить!

Я подивився на Ящика і пожалів його. Йому захотілося все зненацька кинути і стати звичайною людиною! Знаменитий стрілець на прізвисько Ящик, що завоював славу не в одній палаючій точці, раптом вирішив кинути все і повернутися на шкільну кафедру!..

— Ти не правий, Усташ. В кожному з нас є щось розпливчасте й незрозуміле, як, приміром, почуття голоду чи бажання перебувати в безпеці. Але ж ми переборюємо ці дивні почуття, знаходимо врешті якесь задоволення. А хіба не може виявитися, що задоволення, Усташ, уже само собою і є почуттям?

Я не зрозумів його, а пояснювати він не став, бо в цей час до вогнища підійшов змучений і скуйовджений Буассар. Принюхавшись, нахилившись до нас, він промовив:

— Не стали будити?

— Тобі слід було виспатися.

— Ящик?! — загорлав Буассар. — Ти — француз?

— Яз Нанта, — коротко відповів Ящик, і вони замовкли.

Один урочисто, другий втомлено. А поруч, розлігшись на траві, капрал, мов п’яний, вслухався в цому одному чутну мелодію.

Коли Буассар присів, я відчув запах сигарет і витяг з його кишені всю пачку. Я й досі був щасливим. Я розумів усе і всіх. Я розумів навіть метушню терміта, що бігав по безконечних лабіринтах свого житла. Я розумів навіть підсвідоме задоволення цикади при різкому стрибкові… У цьому світі, зрозумів я зненацька, усім могло б вистачити щастя. І вперше я сприйняв світ ось так — з кожною його окремою травинкою, з кожним його окремим листком… І це безперервне розуміння, безперервне сприйняття запаморочувало, змушувало знову й знову вдивлятися в ту невловиму суть, яку ми в підсумку і називаємо душею природи, так не схожої на душу людини, яка стоїть з автоматом у кузові розкритого джипа.

“Ось чим пахне надбавка за ризик, — раптом зрозумів я. — Теплим бензином, перегрітою гумою скатів, потом убивць… Ось він, цей запах надбавки за ризик, — запах наших не менше перегрітих тіл! Стріляючи і горлопанячи, ми проходимо країну наскрізь, і випари наших тіл отруюють її атмосферу. У цьому, мабуть, і справді є щось надаморальне: вбивати навіть своїм існуванням!”

Ніби прочитавши мої думки, Ящик неголосно сказав:

— Це все перевертень.

— Перевертень?

— Поглянь, як він сяє! І хіба ти не помічаєш: як тільки сяйво посилюється, з нашими почуттями відбуваються нові метаморфози? Помічаєш? Я цілком впевнений, Усташ, що саме перевертень режисирує наш спектакль.

— Але як це може бути? — недовірливо запитав Буассар. — Як може якась безсловесна тварина командувати людиною? Вона ж нічого не відчуває і не розуміє!

— Якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що його насправді немає. Ти ж не бачиш у хмарний день сонця, але ж воно завжди є.

— Хочеш сказати, що перед нами зоряний місіонер, який прибрав вигляд ось такої медузи? Які, в біса, чудеса, Ящик, коли ця тварина позбавляє нас розуму!

— Хіба я казав про зорі? — здивувався Ящик. — Я не говорив навіть про розум у нашому уявленні, якщо воно в нас ще збереглося. Це щось зовсім інше, Буассар. Природа схильна урізноманітнювати свої винаходи. Термічний орган американської гримучої змії виявляє мишу на відстані до десяти метрів. Японські рибки сомики вловлюють так звані телуричні струми, що постійно циркулюють у земній оболонці, і збуджуються перед землетрусом. Скати і вугрі продукують електричні імпульси. А перевертень… Ми тільки можемо здогадуватися, на що він здатний… Явно не на дрібниці, га, Буассар? І, хай йому біс, як я можу пояснити тобі сприйняття магнітного чи біологічного поля, коли ми ще не навчилися розуміти один одного? Ми замкнуті в самих собі, Буассар! Та хтось усе-таки у цьому розбереться…

— Хто?

— Може, той, кому передамо перевертня.

— Передамо?!

— Звичайно. Я гадаю, найзручніше це можна буде зробити в Уганді.

— Думаєш, там нам дадуть за нього більше?

— Я сказав передамо, Буассаре. А це не значить — продати. Ми знайшли те, що не може належати тільки нам.

— Ось як? — тихо промовив француз. — Ти хочеш сказати, що перевертень, якого ми знайшли, повинен належати всім? — І загорлав: — Ми подихаємо в джунглях, нас б’ють отруєними стрілами, а ми, наткнувшись, нарешті, на щось по-справжньому цінне, маємо нашу знахідку віддати всім. Хто вони — ці всі? Ті, що хочуть накинути зашморг на шию Усташа, ті, що хочуть запроторити мене до в’язниці?.. Ідіот! А гроші за угоду? Ми що? Повинні відмовитися від своїх поточних рахунків у Солсбері? Убити самих себе?

— Заткнись! — гримнув, не встаючи, капрал. — Ти заважаєш мені слухати!

— О ні! — істерично крикнув Буассар і кинувся до намету.

З’явився він уже з автоматом, і вигляд у нього був зовсім божевільний. Та бачив він і справді погано — черга зрізала гілки просто над нами. Море пальмових запахів увірвалося в мене, і майже відразу я відчув переміну.

Все змінювалося і спрощувалося дико й пеприродно. Я ще бачив голубуваті стовбури дерев, світіння цикад, але все це вже розпадалося, рвалось, переплутувалося, з’їдало одне одне. Я вловлював тисячі запахів, однак втратив уміння їх розрізняти. Водночас повернувся дратівливий головний біль, і, оскаженілий, я вирвав автомат з тремтячих рук Буассара і вчепився йому в горлянку. Намагаючись відірвати мої руки, він захрипів і раптом закричав:

— Усташ, я тебе бачу!

І стільки радості, непідробної людської радості було в його словах, що я завмер.

— Облиш його, Усташ, — похмуро мовив Ящик. — Я ж казав, що все скінчиться. Ми налякали перевертня. Поглянь.

Ошелешений, я повернувся. Перевертень лежав у траві холодний і сірий, як попіл старого кострища, і я подумав, що справді, нема нічого… Сон…

Але й сном це не було: капрал валявся в траві, стискаючи долонями голову, а француз нестямно ганяв по галяві й горлав:

— Я бачу, Усташ! Я бачу!

Тільки Ящик був спокійний. Він перший побачив голландця, що вийшов на галяву. Поруч з Ван-Деєртом, перелякано дивлячись на нас, ішов бабінга.

— Я зустрів негра в лісі, — пояснив голландець. — Доліхоцефал, чому ти кричиш?

— Я бачу, Ван-Деєрт! Бачу!

— Божевільня… — Голландець скривився. — Капрале, у мене новини.

— Ти не виконав наказу? — суворо запитав капрал.

— Ці новини не для всіх, — повторив Ван-Деєрт і подав капралові руку.

Але капрал звівся сам, і вони відійшли подалі, щоб ми не могли їх почути.

Особисто я не збирався їх підслуховувати. Мене цікавив перевертень, тільки віл. Чого хотіло від нас це створіння? І що це насправді: рослина, тварина чи, як сказав француз, зоряний місіонер? Загрожувала нам ця істота, холодно спостерігала нас чи, навпаки, хотіла викликати в нас якісь нові уявлення?

“Між іншим, — подумав я, — чи обов’язково вплив мав бути розумним? Хіба скат, б’ючи струмом, намагається контактувати з нами? Або квітка, розливаючи пахощі, хоче викликати в нас якісь думки? Якби перевертень був розумною істотою, він знайшов би до нас шлях…” Я зітхнув і підвівся.

— Ван-Деєрт побоявся, — заявив щасливий Буассар. — Він побоявся пробиратися сам до табору Мюллера. Але нічого, Усташ, ми підемо туди всі разом! Правда ж?

— Поспішаєш на базар? Буассар насупився:

— А ти ні? Наслухався цього ідіота з Нанта? Вони в Наиті там усі такі! “В музей!” — перекривив він Ящика. — Це ми, легіонери, рейнджери, малинові берети, — і попхаємось у музей?! Не надумай, Усташ, — погрозливо говорив далі француз, — провернути цю справу сам або з Ящиком! Перевертень належить усім нам порівну.

— Торгу не буде!

Ми підняли голови. Ван-Деєрт і капрал зблизька розглядали нас. Поруч з ними стояв Ящик, сірий, зів’ялий, раптово постарілий.

— Про що ви кажете? — запитав француз.

— Про перевертня. — Голландець гидливо торкнувся того носком черевика.