— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало бачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву і живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім.

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли Фоліана з Чебриком повернулися на Інкану, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. Хлопчик довго роздивлявся подарунок, потім раптом спитав:

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

— Бачив, синку.

— На Землі?

— На Землі, синку, я там народився…

— В степу чи в лісі? Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… і той будинок, в якому жили мої батьки… Але так багато справ.

— Ми з Чебриком скоро знову відвідаємо Землю, — сказала Фоліана. — Я обов’язково покажу містечко, де ви жили.

— Дякую, Фоліано.

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило, чи просто поринув у спогади.

— Тату, про що ти думаєш? Ти думаєш про гусінь?

— Так, синку, — чомусь сумно посміхнувся. — І про гусінь теж.

Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його центр. Вона могла бути від когось з ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний ввімкнув зовнішнє око, приймаючи чужу думку. Поряд летів Брат. Це було несподіванкою, бо Вогняний вважав, що в цьому районі всесвіту він один. Але запитувати про будь-що серед ао не було заведено. Прибулий мав сам пояснити, чому він іде на контакт.

— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — передав Брат своє повідомлення.

Ні, Вогняний не знав цього, бо народився значно пізніше, коли ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, в найглухішому закапелку центру таїлася згадка про далеку планету — Матір.

Все те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати в просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від всесвіту-покровителя. Вони боялися страшного чорного провалля неба, не відаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно.

Вогняний припинив доступ зовнішніх хвиль і, перейшовши на систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була оповита сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно,’ ї мала інше життя, зовсім не схоже на їхнє, та й сама планета змінилась відтоді, як вони залишили її.

Знову запульсувала чужа думка. Вогняний впустив її, перевівшії зір на Брата, що летів поряд.

— Ти щось хотів, Брате… Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був тільки Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! У тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний?

— Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету.

Вони опустились до густої блакитної пелени — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягайсь, переплелись молоді хащі, мінячись гамою зелених кольорів, — усе ще тільки зароджувалося на цій планеті. Над хащами ширяв якийсь птах — то вже крок у напрямку появи розумного життя.

Зоряний променем торкнув Брата:

— Згадай, якою була наша планета, коли всі ао жили на ній.

І при допомозі Зоряного в пам’яті Вогняного навдивовижу реально постали картини, яких він раніше ніколи не викликав.

— Ти бачиш вогняні смерчі і моря, чорні скелі і спалахи? Ми народжувались у вогні, а від спокою помирали, та й зірка наша тоді не була такою жовтою і спокійною, вона палала могутнім блакитним полум’ям, пульсувала, і нам було так добре під її гарячим промінням. Нинішніх дітей нашої Матері вона б спопелила. Наш розум розвивався швидко. Кипіла планета під білим промінням, кипіла й наша еволюція. А потім, збагнувши закони всесвіту, ми покинули планету, нічого, власне, їй не залишивши на згадку про себе, бо творіння наші були такими ж швидкоплинними і рухливими, як і наші думки. І ніхто тоді не оглянувся назад, ніхто не пошкодував, що залишає Матір, — попереду чекав всесвіт, безконечний, незвіданий, для пізнання якого потрібні були зусилля всіх ао. А планета Мати лишилася зовсім самотньою. Довго ще на ній здіймались і помирали гори, вирувало полум’я, вибухали вулкани. Вона сподівалася на наше повернення і хотіла лишитися для нас рідною і затишною, та згодом зневірилась у своїх невдячних дітях, і колись вогнедишні гори — наша стихія — холодним пругом скорботи лягли на її чоло. Не одну тисячу обертів зробила вона навколо Жовтої Зірки, поки поступово оповилася серпанком блакитного газу, вгамувала свої внутрішні сили й почала повнитися новим життям, повільним і спокійним.

Мені вже давно, як нікому з ао, боліла наша стара провина перед планетою Матір’ю. Я губився в сумнівах і здогадах: як спокутувати нашу помилку і чи є в цьому необхідність? Прилітав сюди, роками дивився на планету, тому так довго й залишався тільки Шукачем, вагався у виборі шляху, яким треба йти цілу вічність. Нарешті вирішив порадитися з Наставником. Ти знаєш, що ми, ао, звертаємося до Цього тільки у виключних випадках. Я не знав тоді, чи мають мої думки з погляду безконечності якусь ціну, чи здадуться Наставникові нікчемними і мізерними, а тому здивувався, коли почув, що маю потяг до найблагороднішої мети у всесвіті — повертатися додому. Виявляється, то не так просто, як здається, — допомогти Матері. Мені доведеться чекати довго-довго, доки набиратиме розгону новий виток спіралі розуму, а він має в чомусь бути аналогічним нашому, бо ж вийшли ми з одного лона. І зв’язані ми з тим майбутнім нашої Матері нерозривно. Від нас теж залежить, яким буде другий цикл розумного життя. Кожен ао матиме на тому другому циклі свого двійника, і саме ним буде мірятися наша суть, бо в ньому ми побачимо своє віддзеркалення, не замасковане космічною мудрістю. Ао, знайшовши нове, в погорді відкинули те, що залишилось, як непотріб, не маючи й гадки про вічний зв’язок. Моє повернення не залежатиме ні від мене, ні від тої інформації, яку ми матимемо про плапету Матір. Все залежить від того мого аналога, який має бути сполучною ланкою між мною і новим людством Матері…

Зоряний нараз перестав посилати сигнали Братові, мабуть, для нього найважливішими стали його власні думки. Вони й далі летіли поруч. І Вогняний, дивлячись вниз, думав, що коли вони жили на планеті активним, бурхливим життям, їх не відокремлював від всесвіту такий густий шар газу, до якого цілком пристосувалося нове життя, і тому подих всесвіту ще довго буде для нього смертельно згубним. Він став Вогняним, щоб розтопити таємницю далекого і незрозумілого світу холодних спіралей, пишався цим, а от, виявляється, за словами Наставника, немає нічого важливішого і почеснішого, ніж допомога розумному, життю на рідній планеті. Скільки він бачив подібних планет! І завжди думав, що знання то могутність ао неспівмірні з примітивними спалахами розуму, який повинен самостійно розвиватися…

“Мій час ще не настав. Хай-но її діти трохи зіпнуться на ноги”, — почув Вогняний і наважився порушити заборону: без дозволу проникнути у внутрішній світ Брата.

Нові, незрозумілі Вогняному відчуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерпіння і сумніви. Все його життя ніби виважувалось на якихось терезах, своїм суддею він вважав планету Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати своє збентеження, він швидко ринув геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний.