— Заткнись! Зараз я говорю! — обірвав голландця капрал.

— Хіба я не дотримуюсь дисципліни?

— Коли говорю я, інші повинні мовчати!

— Слухаюсь, капрале!..

Ми сиділи в затінку, але задуха й тут була нестерпною. Кров лунко, болісно пульсувала у скронях.

— Ван-Деєрт! — наказав капрал. — Вирушайте до табору майора Мюллера. Повідомте його про те, що сталося, приженіть джип і прихопіть лікаря.

— Слухаюсь, капрале!

Занадто твердими кроками Ван-Деєрт пройшов до намету, зник у ньому і хвилин за десять з’явився в повній похідній формі — малиновий берет, захисного кольору сорочка, такі ж шорти і грубі солдатські черевики. Ми стежили, як повільно віддалявся голландець, і в глибині душі заздрили йому…

“Між іншим, — подумав я, — мені до табору не дійти. Капрал правильно вчинив, що відмінив свій учорашній наказ. Я надто слабий, мені важко навіть дійти до столу… Голландець міцніший, він добереться, він прижене джип… Саме машина і лікар необхідні нам зараз…”

Мені раптом стало моторошно від думки, що ця наша хвороба, напевне, продовження історії, яка сталась із Шлоссом. Адже ми так і не дізналися, від якої хвороби він помер…

— Обід зварить Буассар, — похмуро мовив капрал. І покликав: — Негре!

Бабінга невпевнено наблизився до столу.

— У тебе не болить голова, бабінго?

— Ні, бвана.

— І суглоби не болять? І чуєш ти нормально?

— Так, бвана!

— Ти вчора поклав у м’ясо лісову траву. Тебе цьому навчили знахарі?

— Ні, бвана!

Капралова рука ковзнула до кишені, але негр виявився меткішим. Він кинувся вбік, до джипа. І найдивовижніше було в тому, що біг він через галявину найдовшим, найнезручнішим шляхом, наче вирішивши обов’язково перестрибнути через перевертня, що лежав у траві. Майже хвилину широка негрова спина правила за ідеальну мішень, однак ніхто не вистрілив, навіть капрал, хоча саме це він і збирався зробити.

Я подивився на француза. Той відвернувся. Ящик взагалі не підводив голови. Тільки капрал ошелешено крикнув:

— Негр перетнув галяву… Він не повинен був її перетинати… Чому ж він її перетнув?..

На жаль, це було не єдине запитання.

Найбільше мене тривожив стан Буассара. Він часто тер очі, швидко й химерно посмикував головою, наче їй і справді набридло сидіти у нього на шиї.

— Що з тобою, Буассар?

Він знітився.

— Не хочеш казати — не треба! Але перестань крутитися і смикатись. У мене своїх болячок вистачає. Дочекайся голландця, він прийде з лікарем. А найкраще — ляж!

— Я не можу лягти, — сказав Буассар приголомшено.

— Чому?

Він не відповів і, не перестаючи посмикувати головою, фальшиво й високо затягнув:

— “Місто застигло в очах, давай завоюємо собі нові землі!..”

— Зміни платівку!

Він слухняно виправився:

— “Ми карбуємо крок, ми хочемо прочесати дальні країни!..”

— Буассар!

— “Вирушай-но, хлопче, — він дивився на мене невидющим поглядом, нервово посмикувався, і шрами на його обличчі побагровіли. — Вирушай-но, хлопче, на пошуки незнаної квітки в далекі краї, що лежать за океаном!”

— Заткнись, Буассар!

Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:

— Ну, кажи! Що з тобою?

І тоді він сказав:

— Я осліп, Усташ!

— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?

— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?

— Ні.

— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…

— А потім?

— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?

— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.

Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!

Підійшовші до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:

— Буассар осліп.

— Осліп?!

— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.

Капрал вилаявся:

— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!

— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.

— Чого ти так думаєш?

— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…

— Від сліпоти не здихають!

Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:

— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?

— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…

А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.

Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?

І знову я відчув запахи.

Запахи…

Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!

Але, думаючи так, я не переставав жадібно “вслухатися” в запахи, вловлюючи і розпізнаючи все нові й нові. Незважаючи на їхню жахливу різноманітність, я вільно відділяв один запах від іншого, навіть найслабшого… Ніби нове відчуття у мені народилося. І в цьому відчутті тепер, коли переляк минув, не лишилося нічого тривожного.

І ще я відзначив, що бачу в пітьмі. Але бачу не зовсім звичайно. Наприклад, я пам’ятав, що відразу за наметом орхідея вдень світилася білими, як сніг, квітами. А нині ці квітки здавалися мені голубуватими. А сині й фіолетові ліани раптом засяяли жовтими плямами… Кожна травинка, кожен листочок випромінювали світло, іскрилися, наче я потрапив у незнайомий мені світ, в якому речі жили своїм особливим, відділеним від людини яшттям.

— Іди до нас, Усташ! — почув я голос капрала.

Він сидів з Ящиком біля вогнища, посередині галяви. Запах консервованого розігрітого м’яса різко вдарив мене по ніздрях, але я легко заглушив його, відкинув, хоча й сам не розумів, як це мені вдалося.

— Поглянь на перевертня, Усташ.

Якщо вони бачили так само, як і я, то недаремно дивувалися.

Пагорбок, що світився яскравіше від вогню, — ось що являв собою перевертень. Він палав, як маякова фара, і світлячки іскристою хмаркою танцювали над ним, кружляли, мов планети довколо сонця. І я мало не заплакав, тому що я, усташ Радован Мілич, кіллер, професійний убивця, давно вже позбувся подібних захоплень, а нині свято життя знову входило в мене, примушуючи думати про життя саме так, як про свято — барвисте, яскраве, повне світла, барв і запахів.

Світлячки роїлися навколо перевертня, і я подумав: “А може, ця істота зовсім не земне створіння? Може, воно з’явилося до нас невідь-звідки?.. Так, напевне так!.. Тому що земні істоти з першого дня створення поспішають озброїтися іклами, кігтями, отруйними залозами — рвати, гризти, боронитися! А перевертень нічого не має. Він тільки світився, та й годі!”