Проте й за одним столом із Пітером я ніколи не сидів. Ми були в усьому різними дітьми. А потім стали в усьому різними дорослими.

А тепер Пітер з дедалі більшою приязню, яка вже сягала найвищого рівня, пояснював блідому й млявому Мелу Томпсону — з видавничої фірми “Томпсон і К°”, — що в школі ми завжди сиділи за однією партою. Томпсон на це кволо й поблажливо усміхався. І я теж посміхався. І ця моя усмішка була зрадою щодо самого себе. Бо вона лише підтверджувала облудну й помилкову теорію Пітера про стосунки між тим, хто видає, і тим, кого видають.

Це ж він, Пітер Сіменс, з його швидким, обмеженим і цинічним розумом гангстера, колись написав і досі модну книжку “Геній видавця”. Він доводив у ній, що видавці мають перед людством такі самі, коли не більші заслуги, як і автор. Що твори найуславленіших письменників так би й лишилися невідомими людству, коли б не видавці, які вельми ризикували. Бо авторові ризикувати нічим. А видавцеві доводиться закладати своє майно, а подеколи й дружину та дітей.

Мел Томпсон поблажливо поплескав мене по плечу, і я це теж стерпів.

— Наше видавництво, — сказав він, — живе в реальному світі й реальним світом.

Це я добре знав. Видавництво випускало вісім газет, п’ять журналів і достобіса книжок. Водночас воно було лише невеличкою інституцією в князівстві “Томпсон і К°”, де виготовлялися літаки, верстати та кухонне обладнання.

— Отже, — казав далі Томпсон, — фантастичних творів ми ще ніколи не друкували. Та нема правил без винятків. І ваш твір буде першим винятком, що підтверджує наше правило.

За своє недовге журналістське життя мені доводилося зустрічатися за різних обставин з різними людьми. Одного разу я навіть розмовляв з юною п’яною й зухвалою герцогинею Монморансі. Та цієї хвилини мені здалося, що ніколи ще так із мене не кепкували.

— Дозвольте!.. — вигукнув я.

— Не дозволю, — рішуче заперечив Томпсон. — Не треба дякувати. Я роблю це не лише з щирої симпатії до вас, але й цілком усвідомивши ваш талант і вашу відповідальність.

Він вклонився, повернувся й вийшов.

— Ну, от і покінчено з урочистостями, — з полегкістю зауважив мій колишній однокласник Пітер Сіменс. — Тепер перейдемо до маруднішої справи. Звичайно, в книзі, як це завжди буває, доведеться зробити деякі зміни. Насамперед треба поміняти прізвища. А дію добре було б перенести на іншу планету. На який-небудь Трафальгар чи Альдебаран. І в часі непогано було б відсунути все це на дві тисячі років назад або на вісім тисяч років уперед…

Уперше в житті я відчув, що злість і жовчність справді близькі поняття. Злість піднялась у мене звідкись із шлунку по стравоходу хінно-гіркою жовчною слиною. Я пошукав очима і не знайшов у модно вмебльованому кабінеті плювальниці. Тут не плювалися. Довелося витягати носовичка.

— Це— не фантастика, — сказав я твердо. — Ти і твій старший компаньйон це добре розумієте. В мене зібрані документи. І я віддам їх у “Ранкову зірку”, хоча мені дуже не хотілося звертатися до лівої газети. Та однаково детектори брехні вже не вилізуть із могили!..

— Слухай, Вільяме, коли ти й справді зібрав документи, принеси їх нам. Наші експерти перевірять їхню автентичність, а там подивимося. Може, й справді видрукуємо твій фантастичний твір із зовсім нефантастичними прізвищами… — Пітер щиро, весело й доброзичливо посміхнувся. — Врахуй лишень, що тоді у нашій богом улюбленій країні почнеться справжній землетрус — так швидко перевертатиметься в могилі твій уславлений родич…

Не прощаючись, я вийшов з Штерового кабінету.

Мешкав я на двадцять шостому поверсі звичайного, не надто розкішного будинку в досить бідному районі поблизу порту. Коли переїздив сюди два роки тому, я дивувався: як прекрасно збереглися в мові, що дуже змінилась останнім часом, усі старовинні лайки та прокльони. Ці емоційні вислови я почув від робітників, які встановлювали сейф у мене в передпокої. Не повірите — довелося розбирати пройом у дверях, аби його пронести.

Цей сейф я одержав у спадок від свого уславленого родича. Разом з єдиним ключем та відлитим із чавуну орлом, що прикрашав залізну шафу зверху.

Ключ легко повернувся, замок, як завжди, програв мелодію нашого давнього національного гімну. Але теки з документами на полиці не було. Замість неї лежала стара пожовкла газета і в ній кілька сторінок з надрукованим на машинці текстом.

Який ідіот! Ідіот — це я! Я й справді ніколи не сидів за однією партою з Пітером Сіменсом. Та день у день бачив його одинадцять років поспіль. І, незважаючи на це, чомусь довірився людинг, яка ще в школі читала чужі листи й у такий підступний спосіб здобувала владу над однокласниками.

Тепер я був певен, що зі мною вчинили так само, хіба що застосувавши досконалішу техніку. Тепер я не мав найменших сумнівів у тому, що в затишному кабінеті Пітера Сіменса був мікрофон. Прихований. Десь у вишуканій попільничці. Або у килимі. Або у зручному фотелі чи де там іще ховають у нас мікрофони. І старший його партнер Мел Томпсон чув усю мою розмову з Пітером іще до того, як зайшов до нього в кабінет, щоб познайомитися зі мною. Але, вочевидь, перед цим він надіслав до мене додому своїх фахівців. Адже компанія Томпсона мала спеціалістів у будь-якій галузі людської діяльності. Навіть у літературі. А мій журналістський досвід свідчив, що фахівців-гангстерів легше-таки підібрати, як фахівців-літераторів…

У стані повної прострації, безсилля й люті я перегортав сторінки, що знайшов у своєму “надійному” сейфові, прагнучи видобути з них хоч якийсь сенс.

Ось що було надруковано друкарською машинкою із синьою стрічкою, яка в редакціях і установах у наш час не застосовується:

“…І тоді святий Дін довів, що розвиток людства відбувається за еліпсами, які перетинаються. Кількість їх практично необмежена. Перший з еліпсів — це початковий період розвитку планети Земля. Цей еліпс усім відомий. Не важко уявити собі ще кільканадцять фігур. Та скільки їх насправді — дві сотні чи якесь число N у безконечності — не знав і сам святий Дін. Проте він точно визначив, що еліпси з’єднані не як ланцюжок, а цілком довільно. Вони нагадують велетенський асиметричний візерунок, у якому фігури переплетені без усякої логічної послідовності. По цих замкнених мереживах і рухається людство у часі.

Еліпси мають різні розміри. Тому деякі з них людство проходить за кілька століть, а з орбіти інших зсувається протягом трьох місяців. Святий Дін довів, що ми зовсім не застраховані від того, щоб за кілька років не з’їхати по каскаду еліпсів знову в крейдяний період або ж не сягнути найвищого рівня цивілізації, якщо пустимось еліпсами в протилежному напрямку.

Та головним у відкритті еліпсоподібного руху людства було те, що святий Дін при зовнішній хаотичності цього процесу зумів його детермінізувати й систематизувати настільки досконало, що теорема Піфагора порівняно з еліпсами святого Діна здається найскладнішою з космофізичніх теорій.

Святий Дін переконував, що людство час від часу неодмінно повертається на еліпси, які воно вже проходило. І ось тепер, коли ми починаємо рух до еліпса десятого сторіччя, розрив, що утворився між технікою нових часів і свідомістю людей, загрожує існуванню навколишнього середовища.

Святий Дін пояснює пересування з одного еліпса на інший тим, що ми рухаємось у часі за годинниковою стрілкою. А проти неї в зворотному напрямку рухаються інші світи. Ми не можемо з ними зіштовхнутись, як два магніти, коли їх повернути однаковими полюсами. При зближенні, виникає потужна відштовхувальна сила, яка й скеровує нас на інший еліпс. Хоча й не виключена можливість, коли відштовхуюча сила двох світів може виявитися настільки значною, що вони обидва підуть по тому самому еліпсу в зворотному напрямку. А це призведе до непоправної катастрофи. І тепер, коли вже почалося таке зіткнення, святий Дін має…”

Цілковита нісенітниця. Абракадабра. Все це не мало нічого спільного з тим, що зберігалося в моєму сейфі. Я достеменно знав, що святий Дін ніколи нічого не казав і не писав про ці еліпси чи про інші космогонічні теорії. Він був дуже земною людиною, до того ж надзвичайно практичною. Теорії його не цікавили. Я про нього знаю дуже багато, коли не все. Бо святий Дін — мій прадід.