Бах!
— О Господи! Я вас і не помітив, сер!
Я стояв на Ріджент-стрит і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за
кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джіп. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед
одним, Джіп крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з
очей.
У руках він тримав чотири пакунки!
І ту ж мить узявся за мій палець.
Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці.
Але їх ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де
продають картини, і вітриною з курчатами!..
І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав
парасолькою, підкликаючи кеб.
— В екіпажі! — не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джіп.
Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в
кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.
Джіп нічого не сказав.
Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джіп промовив:
— Оце була крамниця, тату!
І тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джіп був цілий, здоровий, і це
головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув
день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки.
Чорт, що ж там усе-таки було?
— Гм! — озвався я. — Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.
Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть
шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico,[6] поцілувати його. “Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!”
Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із
них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов’яними солдатиками, що Джіп
зовсім забув про тих “Справжніх чарівних солдатиків”, яких бачив у крамниці. А в четвертому
пакунку було кошеня — невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим
апетитом.
Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна
й скільки часу…
Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У
кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так
стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?..
Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.
Але одного дня я таки не стримався й запитав:
— Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?
— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити
коробку й сказати його…
— І вони марширують?
— Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!
Я не висловив подиву — це було б недоречно.
Відтоді я не раз пробував, коли Джіп грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в
кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив…
Отож важко сказати щось напевно.
І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я
проходив туди й назад по Ріджент-стрит, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я
схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають
Джіпове ім’я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.
ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА
Він сидить за кроків десять від мене. Досить мені лише повернути голову,
і я його побачу. І коли наші погляди зустрінуться — а так воно звичайно й буває, — то в його
очах…
Загалом це погляд благальний. І все ж таки в ньому прозирає підозра.
Ох, оті кляті його підозри! Якби я схотів, то розповів би про нього вже давно. Але я все
мовчу й мовчу, і він мав би вже вгамуватися. Якщо така гора сала, як він, узагалі може
вгамуватися! А втім, коли б я й розповів, то хто б мені повірив?
Бідолаха Пайкрафт… Величезна, розвалькувата купа драглів, та й годі! Найгладкіший у Лондоні
клубний завсідник.
Він сидить за одним із невеличких столиків у широкій ніші біля каміна. І натоптує собі
черево. Цікаво, чим це він його натоптує? Я озираюся — так ніби між іншим — і бачу, що він
запихає до рота чималу теплу булку з маслом, не спускаючи з мене очей. Атож, не спускаючи з мене
очей, дідько б його взяв!
Ну, постривай же, Пайкрафт! Коли вже тобі так до вподоби корчити з
себе нещасного, коли вже ти й далі поводишся так, наче я не порядний
чоловік, а бозна й хто, то я тут-таки, просто перед твоїми схованими в жирі очицями візьму й
опишу все, як є, — щиру правду про Пайкрафта. Розповім про чоловіка, якому я допоміг, за якого
заступався, а він заплатив мені тим, що обернув мій клуб у місце, для мене нестерпне, вкрай
нестерпне через отой водянистий погляд, який день при дні благає мене про те саме: “Нікому нічого
не кажи…”
А крім того, чому він весь час їсть? Гаразд, ось вам правда, сама правда, нічого, крім
правди!
Пайкрафт… Я познайомився з ним тут-таки, в курильній кімнаті. У клубі я був тоді молодим і
неврівноваженим новаком, і він це помітив. Я сидів сам, шкодуючи, що в мене тут так мало ще
знайомих, коли це раптом підкочується величезна туша: кілька підборідь і кругле черево. Сідає
близенько біля мене, хвилину рохкає та сопе, хвилину шпортається з сірниками, нарешті припалює
сигару й заводить розмову. Не пригадую вже, що він тоді сказав, — здається, щось про нікудишні
сірники. Не кидаючи розбалакувати, він раз у раз зупиняв офіціантів, що проходили повз нас, і
своїм тоненьким співучим голосом торочив про ті кляті сірники. Одне слово, так ми й
розговорилися.
Спершу Пайкрафт теревенив про се про те, потім перейшов до спорту, а тоді до моєї статури й
кольору обличчя.
— Ви, мабуть, добре граєте в крикет, — каже.
Сам я вважаю себе чоловіком струнким, декому може навіть здатися, що я худий. Як на мене, я
досить смаглявий, і все ж таки… Моя прабаба була індуска, і я цього не соромлюся, але мені не
хотілося б, щоб перший-ліпший, поглянувши на мене, розводився про моїх предків. Ось чому Пайкрафт
не сподобався мені з самого початку.
Та він завів балачки про мене тільки для того, щоб потім поговорити про себе.
— Мені здається, — казав Пайкрафт, — що рухаєтесь ви не більше від мене. А їсте, мабуть, не
менше. (Як і всі надміру гладкі люди, він вважав, що нічого не їсть.) І все ж таки… — Він криво
посміхнувся. — Між нами є різниця.
Потім Пайкрафт заходився розбалакувати про свою огрядність, про те, що робив, аби схуднути,
і про те, що збирається робити, аби схуднути, що йому радили робити люди, аби схуднути, і що, він
чув, роблять такі, як він, аби схуднути.
— A priori,[7] — казав він, — здавалося б, проблему
харчування можна розв’язати дієтою, а проблему засвоєння їжі організмом — ліками.
Це було нестерпно. Слухаючи його дурні теревені, я відчував, мовби й мене самого починає
розпирати.
У клубі, звісно, всяке буває, та невдовзі я дійшов висновку, що це вже занадто. Пайкрафт
ходив за мною тінню. Щойно я з’являвся в курильній кімнаті, як він перевальцем рушав до мене. А
іноді, коли я сідав трохи перекусити, він опинявся за моїм столиком і починав просто-таки
обсідатися. Часом він прилипав до мене, як смола до штанів. От уже зануда! Але чому від цього
причепи мав страждати тільки я? В його поведінці з самого початку було щось таке, ніби він знав,
ніби здогадувався, що я міг би… що тільки в мені була для нього єдина надія
і ні в кому більше він її не знайде.