Минуло п’ять років. Знову стояв жовтень, і містер Кумс знову прогулювався пополудні в сосновому бору за каналом. Це був той самий чорноокий приземкуватий чоловік із темними вусиками, що й на початку нашої історії, але його підборіддя тепер подвійним уже не тільки здавалося. На Кумсу було нове пальто з оксамитовими лацканами; вишуканий комірець із відгорненими ріжками, не грубий і не цупкий, замінив звичайний, який носили всі. На містерові Кумсу був лискучий циліндр і майже новенькі рукавички — правда, на кінчику одного пальця вже виднілося охайно заштопане місце. Навіть випадкова людина впізнала б у ньому дуже порядного чоловіка, а закинута назад голова свідчила про те, що він знає собі ціну. Тепер це був власник крамниці, що тримав трьох помічників. Поруч із Кумсом, мовби пародія на нього, ішов засмаглий здоровань — його брат Том, який повернувся з Австралії. Вони згадували про колишні свої труднощі, і містер Кумс щойно змалював братові своє фінансове становище.

— Так, дільце в тебе непогане, Джіме, — сказав Том. — Твоє щастя, що в цій конкуренції тобі пощастило так розмахнутися. І твоє щастя, що в тебе така дружина, — на неї ти можеш покластися, як на себе.

— Між нами кажучи, — озвався містер Кумс, — не завжди воно так було. Ох, не завжди… На початку ця жіночка була досить легковажна. Жінки взагалі дивні створіння!

— Та що ти кажеш!

— Авжеж. Ти навіть не уявляєш собі, яка вона була неврівноважена. І все намагалася сісти мені на голову. А я надто любив її, був надто поступливий, одне слово… отакий… Вона й забрала собі в голову, що все на світі існує тільки для неї. Перетворила мій дім на якийсь салон, день при дні в неї сиділи знайомі, подруги з кавалерами… Щонеділі виспівували жартівливих пісеньок, а крамниця павутиною обростала. Вона ще й бісики пускала всяким молодикам! Кажу тобі, Томе, в своєму домі я не був господарем.

— Аж не віриться!

— Правда. Я, звісно, пробував наставити її на розум і казав: “Я не герцог, щоб утримувати дружину, як пещеного звірка. Я взяв тебе заміж, щоб мати помічницю і подругу”. Я їй пояснював: “Ти повинна мені допомагати, удвох ми здужаємо”. Та вона й чути нічого не хотіла. “Ну гаразд, — вирішив я. — Чоловік я м’який, але тільки поки мені не увірветься терпець. А до цього воно, — кажу, — йде”. Де там, не слухала ніяких застережень.

— І що ж?

— З жінками таке часто буває. Вона не вірила, що мені може ввірватися терпець. Такі жінки, як моя, — це між нами, Томе, — не поважають чоловіка, якщо анітрохи його не бояться. І ось, щоб налякати її, я влаштував одного разу бучу. Якось прийшла до нас Дженні, дружинина подруга, — вони разом працюють, — із своїм женихом. Я з ними трохи посварився, пішов сюди, до лісу, — день видався тоді такий самий, як сьогодні, — і все тут гарненько обміркував. А потім повернувся додому та як накинувся на них!..

— Ти?!

— Ага. Ти знаєш, я наче збожеволів. Ні, я її не бив, стримався. Але тому хлопцеві задав перцю! Просто щоб показати їй, на що я здатний. А він, до речі, був здоровило. Оглушив я його і ну бити посуд! Одне слово, нагнав на неї такого страху, що вона втекла й замкнулася в кімнаті для гостей.

— А далі?

— Оце й усе. На другий день уранці я їй заявив: “Тепер ти знаєш, який я, коли мені ввірветься терпець”. І більше їй не треба було нічого казати.

— І відтоді ти щасливий, еге?

— Можна сказати, що так. Головне — наполягти на своєму. Якби не було того дня, я б уже ходив по світу з торбою, а сама вона й уся її сімейка нарікала б на мене, що я довів її до злиднів. Я їх добре знаю. Але тепер у нас усе гаразд. І дільце, як ти сказав, у мене справді йде добре.

Вони мовчки йшли далі, і кожен думав про своє.

— Дивні вони створіння, ці жінки, — озвався нарешті Том.

— Їй потрібна тверда рука, — сказав Кумс.

— А грибів тут скільки!.. Куди не глянь! — зауважив раптом Том. — Не розумію тільки, яка з них людям користь?

Містер Кумс роззирнувся довкола.

— А по-моєму, призначення в них дуже мудре, — відповів він.

Отаку подяку заробив червоний гриб за те, що потьмарив цьому маленькому чоловікові розум, штовхнув його на рішучий крок і перемінив усе його життя.

— У цій крамниці, — сказав лікар, — можна побачити чоловіка, який побував у чарівній країні.

— Дурниці! — кинув я і озирнувся на ту крамницю.

Це була звичайнісінька сільська крамничка, вона ж і пошта, з-під даху тягся телеграфний дріт, перед входом були виставлені щітки й оцинковані відра, у вікні — черевики, сорочки, консерви.

Я помовчав, а тоді попросив:

— Розкажіть мені цю історію.

— Сам я про нього нічого не знаю, — відповів лікар. — Звати його Скелмерсдейл. Сільський неотеса, та й годі. Але тут усі впевнені, що це — суща правда.

Невдовзі я знов повернувся до нашої розмови.

— До пуття я нічого не знаю, — сказав лікар. — Не знаю і знати не хочу. Якось я перев’язував йому зламаний палець, — неодружені грали в крикет проти одружених, — і тоді вперше й почув ту побрехеньку. Ось і все. Але з цього ви бодай можете судити, з чим я маю тут до діла. Веселенька робота — втовкмачувати в голови тутешнім людям принципи сучасної санітарії!

— Ще б пак! — поспівчував я, і він заходився розповідати, як у Боунамі збиралися лагодити каналізацію.

Я вже давненько помітив, що наші діячі охорони здоров’я заклопотані переважно такими проблемами. І знов висловив йому якнайщиріше співчуття, а коли він назвав мешканців Боунама віслюками, я додав, що вони “віслюки виняткові”. Та лікар і після цього не вгамувався.

Через деякий час, десь наприкінці літа, я завершував трактат про духовну патологію, — мені здається, писати його ще важче, ніж читати, — і непереборне бажання усамітнитись десь у закутку знов привело мене до Бігнора. Поселився я в одного фермера і невдовзі, шукаючи тютюну, натрапив на ту ж таки сільську крамничку. “Скелмерсдейл!” — згадав я і ввійшов.

За прилавком стояв невисокий, але стрункий молодик, білявий, рум’яний, очі голубі, зуби дрібні й рівні. В око мені впали його повільні рухи. Нічого особливого я в ньому не помітив, хіба тільки трохи сумуватий вираз на обличчі. Він був без піджака, в підгорненому фартусі, за невеличким вухом стримів олівець. На чорному жилеті звисав золотий ланцюжок від годинника, на ланцюжку теліпалася зігнута пополам гінея.

— Більш нічого не бажаєте, сер? — промовив він, схилившись над моїм рахунком.

— Ви містер Скелмерсдейл? — відверто спитав я.

— Так, сер, — відповів він, не підводячи очей.

— А це правда, що ви побували в чарівній країні?

Він звів на мене погляд, зсунув брови, і на його спохмурнілому обличчі проступило роздратування.

— Годі про це! — різко кинув він, якусь мить вороже дивився мені в очі, а тоді знову схилився над рахунком.

— Чотири… шість із половиною шилінгів, — сказав він нарешті. — Дякую, сер.

Ось за яких несприятливих обставин я познайомився з містером Скелмерсдейлом.

Але потім мені все ж таки пощастило завоювати його довіру, хоч це й коштувало неабияких зусиль. Удруге я побачив його в сільському шинку, куди заходив після вечері пограти в більярд і перемовитися кількома словами з людьми — вдень я їх старанно уникав, що було дуже на користь моїй роботі. Правдами й неправдами я вмовив Скелмерсдейла зіграти зі мною партію в більярд, а тоді завів із ним розмову. І зрозумів, що про чарівну країну краще не забалакувати. Про все інше він говорив добродушно, залюбки і, здавалося, нічим не відрізнявся від решти людей. Та щойно мова заходила про ту країну, він одразу хмурився: це була тема вочевидь заборонена. Лише один раз я чув, як при ньому хтось натякнув у більярдній про його пригоди, але то був якийсь наймит, упертий селюк, що програв Скелмерсдейлові. Скелмерсдейл зробив кілька дуплетів підряд, а це, як на бігнорську мірку, було явище незвичайне.