Хоч не все побачив, не все відчув і не все до кінця збагнув Уеллс, однак його “Росія в
імлі” — чесна й правдива книжка, яка розвінчувала популярні на Заході жахливі міфи про нашу
країну.
З далекої Англії письменник пильно стежив за всім, що відбувалося в Радянському Союзі, і не
приховував своїх симпатій до нашої країни. Високими словами відгукувався він про героїзм
Радянської Армії у війні з німецьким фашизмом. Він ще встиг дожити до перемоги над гітлерівським
рейхом і привітав її, як міг привітати тільки активний антифашист і борець проти імперіалістичної
реакції.
Ця книжка знайомить читача з “малою прозою” Герберта Уеллса, можливо, менш знаною в світі,
аніж його романи. Оповідання англійського письменника мають у собі всі якісні прикмети його
романів: динамічні, загострені інтригою фабули, “рівняння” з багатьма невідомими, оригінальні
гіпотези й пластично змальовані людські типи. Як і в романах, в оповіданнях Уеллса відразу впадає
в око надзвичайна тематична широта. Він однаково вільно почувається у творах, присвячених чужим
далеким планетам, і оповіданнях, у яких події розгортаються на знайомих кожному лондонцю вулицях
рідного міста. Реальне, типове в своїй суті цікавить автора не менше, аніж загадковий феномен,
який не одразу піддається раціональному витлумаченню. Сама стильова фактура цих творів одразу ж
дозволяє нам упізнати того Уеллса, якого ми знаємо з романів “Машина часу”, “Людина-невидимка”,
“Війна світів” чи “Їжа богів”. Либонь, без оповідань Уеллса наші знання про нього були дуже
неповними. Оповідання — це також важлива сторінка всієї його творчої спадщини, бо він ніколи не
вважав цей жанр другосортним. Оповідання було для нього таким же суверенним жанром як і всі
інші.
Понад вісімдесят років тому, коли в Росії вперше видавалося зібрання його творів, Герберт
Уеллс написав у передмові до нього: “Ми зовсім не якась особлива каста натхненних людей, які
оповідають про свої одкровення темному, безграмотному світові. Ми просто голоси різноманітних
людей, і кожен із нас висловлює те, що думає й відчуває. Багатьом із нас судилося прожити лиш
одну мить — і потім щезнути назавжди. Дещо з поміченого, дещо з передбаченого, може, й згадають
потім, але хто це передбачив, хто це помітив, забудуть…”
У цьому ми не погодимося з Уеллсом, енергійно заперечимо йому. Бо добре знаємо, що він нам
сказав своїми книгами, що помітив у сучасному, що передбачив у майбутньому.
Все, що сказали великі художники та мислителі, і їхні великі імена — з нами, в нашій
пам’яті, в нашому духовному досвіді. Тому вони, належачи своїм часам, воднораз належать і нашому
часові; вони — наші сучасники і поводирі в складному лабіринті проблем кінця XX століття.
Михайло Слабошпицький
ВИКРАДЕНІ БАЦИЛИ
— Оце ось, — промовив бактеріолог, кладучи під мікроскоп скло, — препарат
уславленої холерної бацили — холерний мікроб.
Чоловік із блідим обличчям схилився над окуляром. Він вочевидь не звик працювати з
мікроскопом і затулив кволою білою долонею друге око.
— Я майже нічого не бачу, — сказав він.
— А ви покрутіть оцей гвинт, — порадив бактеріолог. — Просто мікроскоп налагоджений,
мабуть, не для ваших очей. Зір у людей неоднаковий. Треба лише трохи крутнути сюди або туди.
— О, тепер бачу! — вигукнув гість. — А загалом дивитися тут особливо й немає на що. Якісь
манюсінькі рожеві палички та цятки. І оці крихітні часточки, оці, по суті, атоми здатні
розплоджуватись і спустошити ціле місто?! Неймовірно!
Він випростався, дістав з-під мікроскопа скло й подивився крізь нього на вікно.
— їх майже не видно, — проказав він, уважно розглядаючи препарат. Потім, помовчавши, додав:
— А вони що — живі? Невже вони зараз небезпечні?
— Ні, ці підфарбовані й убиті, — відповів бактеріолог. — Щодо мене, то я б не проти, якби
нам пощастило пофарбувати й убити всі холерні мікроби в світі.
— Гадаю, — з ледь помітною усмішкою озвався блідий чоловік, — ви навряд чи триматимете в
себе ці бацили в живому, активному стані?
— Навпаки, ми змушені тримати їх живими, — сказав господар. — Ось, наприклад… — Він
підійшов до стіни й узяв одну з кількох заткнутих пробірок. — Тут вони живі. Так ми культивуємо
справжні, хвороботворні бактерії. — Він помовчав, — Так би мовити, розводимо холеру в пляшках.
На обличчі блідого чоловіка промайнуло ледве помітне задоволення.
— Ви тримаєте в себе смертельну штуку, — зауважив він, поїдаючи оком невеличку пробірку.
Погляду бактеріолога не уникло хворобливе задоволення на обличчі гостя. Цей чоловік прийшов
сьогодні до нього з рекомендаційним листом від одного давнього його товариша й привернув до себе
увагу тим, що являв собою цілковиту йому, бактеріологу, протилежність. Гладенький чорний чуб,
глибоко посаджені сірі очі, виснажене лице, нервові рухи, спалахи зацікавленості в гостя різко
відрізняли його від звичайних науковців — флегматичних, розважливих людей, з якими переважно
спілкувався бактеріолог. А тому, певно, цілком природно було розповісти цьому чоловікові, на
якого справляли таке враження бактерії, про їхню смертоносну силу, про найголовніші аспекти
проблеми.
Бактеріолог замислено тримав у руці невеличку пробірку.
— Так, тут замкнена ціла епідемія. Досить лише розбити отаку невеличку пробірку, вилити її
в питну воду, сказати цим крихітним живим часточкам, яких можна побачити, тільки підфарбувавши й
поклавши їх під потужний мікроскоп, і яких не розпізнати ні на запах, ні на смак: “Ідіть, ростіть
і розплоджуйтесь, наповнюйте водоймище”, — і смерть, таємнича, швидка й жахлива, страдницька й
принизлива, непомітно підкрадеться, накинеться на місто й піде косити свої жертви на всі боки.
Тут вона забере в жінки чоловіка, там — у матері дитину, тут — державного діяча від його
обов’язків, там — трударя від його клопотів. Вона потече водогінними трубами, потягнеться
крадькома вулицями, вибираючи то той, то цей будинок і караючи його мешканців, що п’ють
непереварену воду, проникне в мінеральні джерела, потрапить у салат з водою, якою його мили,
причаїться в морозиві. Ця смерть чигатиме, поки її вип’є з жолоба кінь чи з басейну на вулиці
необережний хлопчак. Вона просочиться в землю, щоб потім вигулькнути в джерелах та криницях у
тисячах найнесподіваніших місць. Тільки випустіть її у водогін — і не встигнемо поставити їй на
шляху перешкоду й знов її виловити, як вона вигубить цілу столицю.
Раптом бактеріолог замовк. Йому не раз казали, що риторика — його слабість.
— Але тут вона нікому не загрожує — розумієте? — анітрохи.
Чоловік з блідим обличчям кивнув головою. Очі його світилися. Він прокашлявся.
— Ці анархісти… нікчеми! — сказав він. — Дурні, сліпі дурні!.. Кидають бомби, коли під
руками така сила… Я думаю…
У двері хтось легенько постукав чи, скоріше, пошкрібся нігтями. Бактеріолог відчинив.
— На хвилинку, любий, — прошепотіла дружина.
Коли господар повернувся до лабораторії, гість дивився на годинник.
— О, я й не туди, що забрав у вас цілу годину! — промовив він. — Уже без дванадцяти
четверта. А я мав піти звідси о пів на четверту… Але ж у вас так цікаво! Ні, я не маю права
затримуватись більше жодної хвилини, тут нічого й казати. О четвертій у мене зустріч.
Він почав прощатися, раз у раз дякуючи. Бактеріолог провів його до дверей, а тоді, глибоко
замислившись, рушив коридором до себе в лабораторію. Він міркував про те, хто цей чоловік за
походженням. Певна річ, він не належав ні до тевтонського типу, ні до звичайного латинського.
— В усякім разі, боюся, що цей суб’єкт нездоровий, — промовив сам до себе бактеріолог. — А
як він витріщався на пробірку з мікробами!