Але Гібберн такими розмірковуваннями голови собі не сушив — він був заклопотаний технічним
боком свого винаходу.
І ось сьомого чи восьмого серпня — час збігав швидко — Гібберн повідомив мені, що вже
поставив дослід дистиляції, який має вирішити, що його жде — успіх чи невдача. А десятого числа
роботи були завершені, і “Новий прискорювач” став реальною дійсністю. Я саме йшов по
Сендгейт-хілл до Фолкстона — здається, в перукарню — і раптом зустрічаю Гібберна. Він поспішав до
мене, щоб поділитися своєю радістю. Як зараз бачу: обличчя розпашіле, очі блищать, і я навіть
помітив, що хода в нього була якась на диво стрімка.
— Є! — крикнув він і, схопивши мене за руку, заговорив швидко-швидко. — Все, готово! Ходімо
до мене, самі побачите!
— Справді?
— Справді! — вигукнув він. — Просто неймовірно! Ходімте ж, самі побачите!
— І прискорює… вдвічі?
— Більше, багато більше! Мені аж страшно. Та ходімо ж, подивитесь! Самі спробуєте! На собі
спробуєте! Такого чуда світ іще не бачив!
Тримаючи мою руку й не перестаючи розповідати, він потяг мене дорогою вгору так стрімко, що
мені довелося за ним аж бігти. Назустріч їхав омнібус, і всі, хто в ньому сидів, мов на команду,
повернули в наш бік голови й повитріщалися на нас, як уміють витріщатися тільки пасажири таких
екіпажів. А стояв один із тих ясних спекотних днів, на які таке багате літо у Фолкстоні, коли всі
барви здаються неймовірно яскравими, всі обриси — неймовірно чіткими. Повівав, звичайно, і
вітрець, але ж хіба такий легенький вітрець міг мене в ту хвилину освіжити?! Я почав благати
пощади.
— Невже я так біжу? — здивувався Гібберн і перейшов на швидку ходу.
— Ви, мабуть, уже спробували своє зілля, — промовив я, задихавшись.
— Ні, — відповів він. — Тільки випив із колби трохи води. Один ковточок… Але колбу я
начисто вимив. Звечора я, правда, трохи прийняв препарату. Та коли то було!
— І що — прискорює… вдвічі? — запитав я, підбігаючи геть спітнілий до його будинку.
— У тисячу разів! У багато тисяч разів! — вигукнув Гібберн і театральним жестом розчинив
різьблену — в ранньоанглійському стилі — хвіртку свого палісадника.
— Ого! — мовив я і рушив за ним до будинку.
— Я навіть не можу напевно сказати, в скільки разів, — провадив Гібберн, тримаючи в руці
ключа.
— І ви…
— Це проливає нове світло на фізіологію нервової системи! Це перекидає з ніг на голову
теорію зорового сприйняття!.. Самим небесам відомо, у скільки тисяч разів. Ми дослідимо це потім…
А зараз препарат треба спробувати!
— Спробувати? — перепитав я, поспішаючи за ним коридором.
— Неодмінно! — відповів Гібберн уже в кабінеті, обернувшись до мене. — Ось він, у цій
маленькій зеленій пляшечці! А втім, може, ви боїтесь?
Людина я загалом обережна й ризикувати люблю більше на словах. Так, мені було страшнувато,
але ж і з гордощами треба щось робити.
— Що ж, — нерішуче мовив я, — то ви, кажете, вже спробували?
— Так, спробував, — відповів Гібберн. — І мені здається, не зашкодило, правда ж? У мене
навіть не змінився колір обличчя, я відчуваю…
Я сів.
— Дайте й мені трохи. В найгіршому разі не доведеться йти стригтися, а це, по-моєму,
найтяжча повинність цивілізованої людини. Як його приймати?
— З водою, — відповів Гібберн і розгонистим жестом поставив переді мною карафку. Він стояв
біля письмового столу й уважно дивився на мене. В голосі його раптом почулися нотки фахівця з
Харлі-стріт.[5] — Знаєте, це препарат не зовсім звичайний…
Я махнув рукою.
— Насамперед хочу вас попередити: як тільки зробите ковток, замружтеся й розплющуйте очі
обережно десь так через хвилину-дві. Ви не осліпнете. Наш зір залежить від довжини повітряних
хвиль, а не від їхньої кількості. Але якщо очі у вас будуть розплющені, то сітківка може дістати
шок, а його супроводжує глибоке запаморочення. Одне слово, не забудьте замружитись!
— Замружусь, — відказав я. — Не забуду.
— І ще одне. Сидіть і не ворушіться. Не здумайте вовтузитись у кріслі — можна добряче
забитись. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в тисячу разів швидше, ніж звичайно. Серце,
легені, м’язи, мозок — геть усе. Ви цього й не помітите. Відчуття у вас будуть ті самі, але все
довкола ніби уповільнить свій плин. У цьому й увесь фокус.
— Господи! — вигукнув я. — Виходить…
— Зараз самі побачите, — сказав професор, узяв мензурку і обвів поглядом стіл. — Склянки,
вода… Все готово! На перший раз наллємо не дуже багато.
Дорогоцінна рідина забулькала з зеленої пляшечки в мензурку,
— Не забудьте про те, що я вам казав! — нагадав Гібберн і спритно, мов слуга-італієць, що
наливає віскі, перекинув мензурку в склянки. — Замружте очі якомога міцніше і хвилини дві сидіть
спокійно. Я скажу, коли можна буде розплющити.
Він додав в обидві склянки трохи води.
— О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться
на коліно. Отак… А тепер… — Він узяв свою склянку.
— За “Новий прискорювач”! — сказав я.
— За “Новий прискорювач”! — підхопив Гібберн.
Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.
Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не
знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так
само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була
порожня.
— Ну? — озвався я.
— Нічого такого не відчуваєте?
— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.
— А звуки?
— Ніяких звуків, — відповів я. — Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап…
Наче дощик накрапає. Що воно таке?
— Це звуки розпалися на свої елементи, — пояснив, здається, Гібберн, але напевно
стверджувати не можу.
Він подививсь у вікно.
— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?
Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори
й так і застиг.
— Ні, не бачив, — відповів я. — Дивно!
— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.
Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки
не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!
— У наших широтах, — промовив Гібберн, — предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів
шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не
пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого
“Прискорювача”. — І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її
за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл. — То як? — спитав він і засміявся.
— Непогано, — мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно,
голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив
тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у
вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе
стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я
аж рота роззявив.
— Гібберн! — вигукнув я. — Скільки часу діє ваше кляте зілля?
— А дідько його знає! — відповів професор. — Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати
правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами.
Однак згодом сила дії починає різко спадати.
Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.
— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.
— І справді!
— Але ж нас побачать!
— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в
двері?
Ми скористалися вікном.