Він невиразно усвідомлював, що вони підпливають до острова, але в голові раз у раз зринали дивні сновидіння. Еванс знов переживав ту ніч, коли вони з Гукером випадково довідалися про таємницю китайців. Він бачив залиті місячним сяйвом дерева, невеличке багаття і темні постаті трьох китайців, з одного боку посріблені місяцем, а з другого освітлені полум’ям. Він чув, як китайці гомонять між собою каліченою англійською мовою, бо всі вони були з різних провінцій. Гукер перший збагнув, про що вони там розмовляють, І порадив Евансові теж прислухатися. Часом вони взагалі не могли нічого розчути, а ті окремі фрази, які до них долітали, були незрозумілі. Мова йшла про якесь іспанське судно з Філіппін, що сіло на мілину, і про скарб, схований до кращих часів. Людей із судна, що зазнало катастрофи, живих залишилося мало: одні захворіли й повмирали, когось убили в сварці, а ті, що вціліли, вийшли на шлюпках у море, й відтоді про них ніхто нічого не чув. А якийсь рік тому Чанг Хі потрапив на острів і випадково наштовхнувся на золоті зливки, що пролежали там двісті років. Він покинув джонку, на якій приплив туди, і сам з величезними труднощами закопав скарб у новому місці, дуже надійному. Те, що нове місце дуже надійне, Чанг Хі підкреслив особливо, — видко, тут китаєць щось замовчував. Тепер йому були потрібні помічники — він хотів повернутися на острів і забрати скарб. Потім біля багаття з’явилася карта, і голоси стихли. Непогана історійка для двох волоцюг-англійців без пенні за душею! Після цього Евансові приснилося, нібито він тримає Чанг Хі за кіску. Та чого там, життя китайця не таке священне, як життя європейця. Спершу вираз у нього був лютий, насторожений, як у раптово потривоженої змії, потім став переляканий, жалюгідний і водночас сповнений зачаєної підступності, а насамкінець Чанг Хі якось загадково й несподівано посміхнувся. А тоді Евансові стало моторошно, як це іноді буває уві сні. Китаєць швидко бурмотів щось незрозуміле, погрожуючи йому. Еванс уже бачив купи золота, але Чанг Хі весь час заважав йому й відштовхував його від скарбу. Тоді Еванс схопив китайця за кіску. Але ж який здоровило цей жовтолиций, як затято відбивається! І все шкірить зуби… Чанг Хі робився чимдалі більшим і більшим. І раптом блискучі купи золота обернулися на громохку піч, і величезний диявол, навдивовижу схожий на Чанг Хі, тільки з довгим чорним хвостом, почав запихати розпечені вуглини Евансові до рота. В горлі пекло. А ще один диявол викрикував його ім’я: “Евансе, Евансе, не спи, бовдуре!” Чи, може, то був Гукерів голос?

Еванс прочумався. Вони вже підпливали до лагуни.

— Тут мають стояти три пальми, на одній лінії з оцими кущами, — сказав Гукер. — Дивись. Коли допливемо до заростей, повернемо до отого куща і, як тільки ввійдемо в річку, там і буде те місце.

Перед ними було гирло річки. Побачивши річку, Еванс пожвавішав.

— Веслуй швидше, друже! — вигукнув він. — А то, їй-богу, не витримаю, нап’юся морської води!

Він уп’явся зубами собі в руку й невідривно дивився на сріблясту смужку води між скелями та зеленими заростями. Потім мало не з люттю зиркнув на Гукера й сказав:

— Ану дай весло мені!

Вони ввійшли в гирло й пропливли трохи вгору. Гукер зачерпнув пригорщею води, скуштував і виплюнув. Проїхавши ще трохи проти течії, він спробував воду знов.

— Можна пити, — сказав він, і обидва заходилися поквапно черпати руками воду.

— Ет, чорт! — раптом вигукнув Еванс. — Так не нап’єшся! — І він, ризикуючи випасти з човна, перехилився через борт і почав пити просто з річки.

Нарешті вони вгамували спрагу, ввели човна в невеличку притоку й зібралися вилізти на берег серед густих кущів, що підступали до самої води.

— Доведеться пробиратися крізь зарості до морського берега. Там знайдемо ті кущі, а від них уже підемо просто туди, куди нам треба, — сказав Еванс.

— Краще давай допливемо туди човном, — запропонував Гукер.

Вони знов вивели човна на річку й заходилися гребти до моря, а тоді попід берегом — туди, де виднілися кущі. Тут вони зупинилися, витягли човна на берег і рушили до лісу. Йшли доти, доки лагуна й кущі виявилися перед ними на одній лінії. Еванс прихопив із човна тубільське однобоке кайло з полірованим камінцем на держаку. Гукер ніс весло.

— Тепер он туди, — сказав він. — Продиратимемося крізь кущі, поки вийдемо до річки. А там пошукаємо!

Вони почали продиратися крізь густі зарості тростини, гігантських папоротей і молодих дерев. Спершу йти було важко, але невдовзі все частіше стали траплятися високі дерева й галявини. Освітлені яскравим сонцем прогалини майже непомітно змінював прохолодний затінок. Нарешті вони опинилися серед величезних дерев, крони яких спліталися високо вгорі в зелене шатро. Зі стовбурів звисали тьмяно-білі квітки, від дерева до дерева тяглися повзучі рослини. Тіні згущалися. Під ногами дедалі частіше зустрічалися бурі плями моху та лишайників.

На спині в Еванса виступили сироти.

— Після спеки на березі тут аж холодно, — сказав він.

— Гадаю, ми йдемо правильно, — озвався Гукер.

Далеко попереду, там, де гаряче сонячне проміння протинало ліс, вони нарешті побачили серед щільного мороку прогалину. Тут був густий підлісок і росли яскраві квіти. Потім почувся плюскіт води.

— А то — річка. Вона вже, мабуть, недалеко, — кинув Гукер.

На березі річки стояли густі зарості. Серед коріння дерев зеленіли й тягли до неба свої величезні віялоподібні листки розкішні невідомі рослини. Повсюди розмаїття квітів, і якісь повзучі рослини з яскравим листям чіплялися за стовбури дерев. На поверхні широкого затону, що його скарбошукачі спершу не помітили, плавало лапате овальне листя й блідо-рожеві, ніби з воску, квітки, які скидалися на водяні лілії. За вигином річки вода шуміла на порогах і пінилась.

— То що? — мовив Еванс.

— Ми зайшли трохи вбік, — відповів Гукер. — Так воно й мало бути.

Він обернувсь і почав пильно вдивлятися в прохолодне густе затіння німотного пралісу.

— Походимо вгору-вниз понад річкою і знайдемо те, що нам треба.

— Ти ж казав… — почав був Еванс.

— Він казав, що там купа каміння, — додав Гукер.

Обидва пильно подивилися один на одного.

— Спершу пошукаймо трохи нижче за течією, — запропонував Еванс.

Вони повільно пішли берегом, зацікавлено озираючись на всі боки. Раптом Еванс зупинився.

— Чорт, що воно там таке? — промовив він.

Гукер подивився туди, куди показував Еванс.

— Щось синіє, — сказав він.

Вони саме вийшли на пагорок і побачили звідти якийсь синій предмет. Гукер майже відразу здогадався, що то таке.

Він хутко подався вперед і побачив людське тіло з зігнутою рукою; саме воно й привернуло їхню увагу. Рука міцно стискала кайло. Це був чоловік, китаєць. Він лежав ницьма на землі і, судячи з усього, був мертвий.

Гукер з Евансом підійшли ближче й мовчки розглядали лиховісний труп. Він лежав на галявині під деревами. Поблизу валялася китайська лопата, далі — розкидана купа каміння, а біля неї — свіжовикопана яма.

— Тут уже хтось побував, — хрипко промовив Гукер.

Зненацька Еванс заходився лаятись і тупати ногами.

Гукер зблід, але нічого не сказав. Він підступив до розпростертого тіла й побачив, що шия в мертвого червона й розпухла. Такі самі розпухлі були й руки та ноги.

— Тьху! — сплюнув Гукер, різко відвернувся й підійшов до ями. І раптом аж скрикнув від подиву. — Йолоп! Усе гаразд! — гукнув він до Еванса, що поволі ступав за ним. — Скарб на місці!

Він знов кинув погляд на мертвого китайця, а тоді на яму.

Еванс і собі підбіг до ями. На дні її лежали тьмяно-жовті бруски, що їх відкопав бідолашний китаєць. Еванс нахилився над ямою і, розгорнувши руками землю, поквапно дістав один із брусків. Цієї миті в руку йому вколола якась маленька колючка. Він висмикнув колючку пальцями й підняв золотий зливок.