А потім показався атол. Він з’явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч.
Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом
повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до
острова.
І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька
дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце
— якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому
якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов
оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я
натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі
нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник.
Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я
вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я
прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза,
захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго
протрималося б, самі знаєте.
Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую,
перше, що я почув, був страшний гуркіт — так, наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього
облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати
спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по
стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися
фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна
ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над
самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував
із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і
я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але
каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік.
Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й
притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!
Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому
березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я
знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі захисток від
штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.
Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце, мов на подушку! Над
вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на
мене поглядала така чудна бура голівка. “О господи! — вигукнув я. — Ласкаво прошу!” Пташа
легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.
На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово,
звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір’я воно мало спершу брудно-буре, ще й
укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на
взірець м’якенького пуху — пір’ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того
малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю
потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу
заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього
просто дрібницею. “Радий тебе бачити, П’ятнице!” — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо
воно з’явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим
його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба
знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені
довелося б зрештою з’їсти його самого.
Ви собі не уявляєте, яким кумедним виявився той малий епіорніс! Вже з першого дня він ходив
за мною по п’ятах. Стане неподалік і дивиться, як я ловлю в лагуні рибу. Половина улову
діставалася йому. До того ж він був досить кмітливий. На березі там валялися якісь огидні, вкриті
бородавками зелені штуки, схожі на мариновані корнішони. Епіорніс скуштував одну з них, і його
напала швидка. Після цього він на ту погань уже й не дивився.
Тим часом пташа росло. І росло просто на очах. Я зроду не був компанійською людиною, і його
спокійна, товариська вдача мене цілком влаштовувала. Майже два роки ми з ним були такі щасливі,
як тільки взагалі можна бути щасливим на безлюдному острові. Я знав, що платня мені в Доусона
йде, і ніяких клопотів у голову собі не брав. Час від часу ми бачили в морі вітрило, але жодне
судно до острова не підходило. Я збавляв час тим, що прикрашав острів візерунками з морських
їжаків та всіляких химерних мушель. Де тільки можна, дуже старанно, великими літерами я
повикладав: “ОСТРІВ ЕПІОРНІСА”, — як ото в нас на батьківщині, ви ж бачили, роблять написи з
різнобарвних камінчиків біля залізничних станцій. Я викладав також свої арифметичні підрахунки та
всілякі малюнки. Я любив лежати й дивитись, як той гемонський птах гордо походжає коло мене й усе
росте, росте. Якщо мені пощастить вибратися звідси, міркував я, то показуватиму його людям і так
зароблятиму собі на хліб. Після першого линяння епіорніс почав ставати дуже гарним — з’явився
чубчик, голубі сережки, розкішний зелений хвіст. Я все питав себе: мають Доусони право
претендувати на нього чи ні? У штормову погоду або як наставав сезон дощів ми затишно лежали собі
в курені, який я змайстрував з дощок від каное, і я розповідав йому небилиці про своїх друзів
удома. А після шторму ми обходили вдвох острів і дивилися, чи не викинув океан чогось на берег.
Одне слово, ідилія, та й годі. Якби я ще мав трохи тютюну, було б не життя, а рай.
Та десь наприкінці другого року в нашому маленькому раю почався розлад. П’ятниця вже
вигнався тоді футів на чотирнадцять, мав велику, широку голову, що скидалася на кайло, і
здоровенні карі очі з жовтим обідком, посаджені не так, як у курки — обабіч голови, а близько
одне від одного, як у людини. Пір’я в нього було дуже гарне — не темне, аж жалобне, як у ваших
страусів, а нагадувало кольором і фактурою скоріше оперення казуара. А згодом епіорніс, коли
бачив мене, почав настовбурчувати гребінь і бундючитись — одне слово, показувати свою паскудну
вдачу…
І ось одного разу, коли риболовля моя скінчилась досить невдало, П’ятниця заходив довкола
мене в якійсь дивній задумі. Ну, міркую собі, це він наївся, либонь, морських огірків або ще
чогось. Та, як виявилось, то мій птах просто показував своє невдоволення! Я теж був голодний, і
коли нарешті зловив рибину, то хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були в поганому настрої.
П’ятниця хутко схопив рибину, а я, щоб він покинув її, добряче потяг його по голові. Отоді він і
напав на мене. Господи!..
Це він дзьобнув мене в обличчя. — Чоловік тицьнув пальцем на свій рубець. — А тоді
заходився хвицатися. Справжнісінький ломовик! Я схопився на ноги й, бачачи, Що птах не
вгамовується, затулився руками і щодуху пустився тікати. Але він мчав на своїх незграбних лапах
швидше від скакуна і все брикав мене ззаду, немов бияками, та довбав у потилицю своїм кайлом. Я
метнувся до лагуни й забрів по самісіньку шию у воду. П’ятниця спинився на березі — він не любив
мочити лапи — й почав різко кричати, як павич, тільки хрипкіше. А тоді ну походжати туди-сюди на
березі. Правду кажучи, бачити, як те викопне створіння стало господарем становища, було досить
принизливо. Голова й лице в мене були заюшені кров’ю, а тіло… Ох, тіло моє геть спухло й
посиніло!