Адже був у вуглекислого газу правічний ворог — зелений хлорофіл. Ліси й гаї, степи і луки, океанські водорості — все це розкладало СО₂ й повертало кисень в атмосферу. Але ліси зникали з обличчя планети, звільняючи місця для плантацій. Дерева, дерева, дерева — сировина й будівельний матеріал, папір і одяг, їжа… А океан, котрий поступово затягувався нафтовою плівкою, вже не міг працювати так, як раніше. Всім їм був потрібен надійний помічник — суперхлорофіл, квазіхлорофіл. І оскільки він був потрібен — він народився спершу в думках хіміка Ланге, а згодом під легкими руками біологів Тапіо й Бертенєва. Він був бурою зернистою масою, схожою на жаб’ячу ікру.

А потім була пожежа. І у всіх опустилися руки. І лише фізик Ганшин через кілька днів підійшов до Бертенєва з аркушами паперу, списаних бісерним, рівним і чітким до педантичності почерком: “Власне, що таке СО₂? Вуглець і кисень. Нам треба створити такий штам, аби він живився сонячною радіацією, кисень повертав в атмосферу, а вуглець… Уявляєш? Болото народжує алмази, графіт, вугілля… Я ось тут дещо накидав. Ти поглянь при нагоді. Добре?” Бертенєв познайомився з тими записами через тиждень, зацікавився, почав розшукувати Ганшина і дізнався, що його вже немає на їхній болотяній станції — поїхав, і ніхто не знає куди. Бертенєв намагався збагнути, що ж трапилось, але марно. Тільки через кілька років він дізнався, що Ганшин перекинувся спершу до енергетиків-міжнародників, в експлуатаційний відділ, потім перейшов ще кудись, доки не осів врешті в директораті одного з Тепловідвідних Колес…

А з тих його записок народився згодом берталан — суперхлорофіл, творець кисню й алмазів, кисню й вугілля, кисню й графіту. Тому сьогодні Бертенєв і заявився сюди, бо було б нечесно… Лише вдуматись — берталан. Бертенєв, Тапіо, Ланге. А Ганшин?

— Розумієш, Миколо, це нечесно. Я так не хочу.

— Все чесно, — сказав Ганшин. — Як кажуть, можеш спати спокійно, Борисе. Я ніколи не був і не буду в претензії. На віки вічні. Ви всі ці двадцять років працювали. А я — спершу крутився сам, а потім крутив Колесо.

— Але ж — ідея твоя!

— Залиш у спокої ідеї. Немає нічого простішого, ніж підкинути ідею. А от здійснити її — інша справа. Ви це змогли. А я — ні. Я виявився спринтером.

— Спринтером?.. А справді, чому ти тоді зник, Миколо?

— А ти як гадаєш?

— Не знаю. Тойво вважає, що ти не вірив у перемогу. Але ж я так не можу думати. Якби ти не вірив — то не зробив би для нас тих робочих викладок…

— Забудь про них. Не в тому справа. Ти й сам би до всього додумався. Через день. Через тиждень. Через місяць. Суть не в тому.

— А в чому ж?

— Пробач, Борисе, але ти, мабуть, не зрозумієш. Хоча я можу й сказати. Суть в тому, що кожній справі є свій час під небом…

Ганшин підвівся, підійшов до вікна, притулився чолом до скла. Бертенєв мовчки чекав.

— Час народжуватись і час вмирати, — продовжив Ганшин. — Час насаджувати і час виривати з корінням… Час руйнувати і час творити… Час плакати і час сміятись… Час розкидати каміння і час збирати його…

Ганшин замовк. Якусь хвилину Бертенєв розгублено дивився на нього.

— Я і справді не розумію.

— От і добре, — сказав Ганшин. — І прекрасно. І не треба розуміти. І давай взагалі на цьому зупинимось. Неприємна мені ця розмова. А з премією вітаю вас, тебе і Тойво з Оскаром…

Бертенєву не лишалось нічого іншого, як попрощатися.

Ганшин провів його до машини, і потім він довго дивився услід рубіновим вогникам, що розчинялися в нічній пітьмі, намагаючись ні про що не думати.

Згодом він поплентався до будинку, зрідка підводячи погляд до неба, — там він бачив інші рубінові вогники, які лямували Колесо, що повільно підносило в стратосферу контейнери з соляними термоакумуляторами, аби віддати зайве земле тепло.

Колись, подумав Ганшин, під сонцем півдня проляжуть бетоновані русла, якими потечуть річки зернистого берталану, насичуючи повітря животворним газом… От як воно трапилось: технологія підняла над світом меч парникового ефекту, і вона винайшла й щит. Один з парадоксів нашого часу. Але до берталонових річок та озер ще так далеко. Ох, як далеко! Десятки років пролетять, доки все це буде створено і зможе дати відчутний результат — щоб не в болотяній лабораторії, а під палючим сонцем пустель народжував берталан кубометри кисню й тонни вугілля, алмазів… А доки що, аби не задихнулась планета, щоб не стала вона дном нового моря, мусять крутитися Колеса. Щодня, щогодини, безперервно і невмолимо, ніби Колесо долі. “Та оце ж і є — колесо моєї долі, — нараз у бентезі збагнув Ганшин. — Моєї чудернацької долі”.

Тому що в кожного в житті свій зоряний час, коли відкривають закон всесвітнього тяжіння, теорію відносності, пишуть “Марсельєзу”… І тоді, в ніч пожежі, він гостро відчув, що проминув його час щедро розкидати камені, коштовні камені ідей.

Щоправда, згодом він намагався обдурити долю — і був покараний, бо неможливо двічі ступити в той же самий потік. Але для того, щоб остаточно в цьому упевнитись і змиритись, довелося пережити всю історію з “Беатою”, всю гіркоту поразки там, в Тихому океані, на забутому богом і людьми Фрайді-Айленді.

І тоді він збагнув, що варто просто піти. Податися туди, де сьогодні вирішується найважливіше. Головне для дня сьогоднішнього, а завтра буде головним інше, народжене вчора з твоїх же безсонних ночей.

І доки інші створюють твій берталан, ти будеш крутити Колесо, своє Колесо, аби зберегти клімат Землі для них же, щоб могли вони спокійно працювати.

Так приходить пора збирати камені, з яких інші будуть зводити будинок.

Ганшин ще трохи постояв перед дверима, дивлячись на вогники Колеса, потім зайшов у дім, роздягнувся і ліг. Він подумав, що довго не зможе заснути, проте заснув майже відразу під шурхіт високих соснових крон і ледь чутне поскрипування далекого Колеса.

Радість — ось як ми назвали планету. А чому так назвали — хтозна. Лишалася б краще з реєстровим індексом ЗЗТ/11/0,8-Арктур-4 — і квит. А ми, бач — Радість! Не нарадієшся тут…

Реєстрова номенклатура, коли хтось не знає, розшифровується просто. ЗЗТ — Планета Заселена Земного Типу. Цифра 11 означає, що заселених планет досі знайшли рівно десять. Радість — одинадцята. 0,8 — гравітаційний показник. Арктур, ясна річ, це альфа Волопаса, а наша ЗЗТ — четверта планета в системі.

Слова “не нарадієшся” стосуються того самого моменту, як ми з Сашком опинилися в пустелі. Уявіть: спека під тридцять градусів, над головою в зеленкуватім небі величезна червона куля Арктура, і навсібіч — аж ген до самого виднокраю — пустеля: пісок, пісок, пісок… Жовтогарячого, зауважте, кольору. Звідки пісок? Чому пісок? Адже НЕ МОЖЕ тут бути ніякої пустелі. Відповіді немає…

Утім, почну по порядку. Вийшли ми з “вушка голки”… — це в нас так заведено називати проходження крізь канал Баженова, за відомим прислів’ям: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до раю і ніж кораблеві пролізти крізь вакуум-капіляр; звідси, до речі, й далеко не поетичне назвисько корабля — “верблюд”… Отож вийшли ми з “вушка голки” в системі Арктура, знайшли четверту планету — так вимагало завдання — й лягли на кругову орбіту. Оця Радість наша — ніби за сімома печатками: страшенно густа хмарна оболонка навколо неї, приблизно венеріанського зразка. Як ми не крутилися, як не міняли кут орбіти — вікон не виявили. Візуальний огляд об’єкта, як пишуть у протоколах, результатів не приніс.

Відтак узялися за інструментальну розвідку. Відразу ж виявилося потужне магнітне поле. Радіаційні характеристики були мінімальні, а на всьому діапазоні радіохвиль — найнесподіваніше! — галас стояв неймовірний. Голоси, сигнали незрозумілі, якесь цокання, булькання, буркотіння, шепіт, свист, сичання, то ніби горло прочищають, то дзумкочуть, то гикають десь, нарешті, музика… Не то що б заслухатися можна було, але ж музика, хай тобі грець! Звісно, назва одразу ж і визначилася: Радість!