Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— І що — місто піде під землю? — мимоволі мене пройняв дрож від його віщування.

— Хіба я знаю: місто чи кілька будинків? У великому місті все набагато складніше, аніж у малому або на безлюдді.

— Але ж, я так зрозумів, встановити ймовірність такої події неможливо, якщо не знаєш… циклічності, чи як там, самого явища? Хіба й для нашого міста є такий собі “камінь”?

— Коли б я мав певність, що циклічність і прикмети “сплесків” однакові для всіх місцевостей! А так можу спиратися лише на кілька фактів та на свої передчуття.

— Ну, це може бути самонавіюванням під впливом…

— І сам би радий так думати. Але в одному переказі говориться, що під час набігу татар люди сховалися в князівському дворі. І коли ворог уже брав приступом укріплення, земля руська розверзлася під ним і поглинула двірець разом з напасниками, не давши поглумитися з оборонців міста. Я, здається, вирахував те місце, де стояв двір. До речі, не так давно там велися розкопки. Звісно, археологи виявили тільки сліди помешкань пізнішої доби. Тим-то переказ приймається як легенда.

— Тобто це має свідчити, що тепер?..

— Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.

— І… знову там само?

— Принаймні неподалік…

Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.

— Коли ж може статися нещастя?

— Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля — зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу — щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає — притягує, як громовідвід блискавку.

Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:

— Ого, засиділися! Досить тебе жахати…

Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вирвалося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом, — такі природні моїй натурі,— може, й справді не тільки нею обумовлені.

Скоро ми опинились на зупинці. Його автобус під’їхав першим, і ми щиро потисли один одному руки: “До зустрічі!” І, тільки втративши з виду червоні вогні, згадав я, що не обмінялися ні адресами, ні номерами телефонів. Однак життя тісне — зустрінемося.

Минуло майже два роки. Я й думати забув про свого дивного знайомого й розказане ним. Попервах спробував переповісти почуте своїм приятелям-археологам, та наразився на поблажливе кепкування, підкріплене фаховою обізнаністю, що довірився чудернацькій вигадці якогось поборника ідеї кінця світу.

Недавня трагедія, яка сталася в нашому місті, змусила мене записати цю історію, доки не стерлася в пам’яті. Раптом згодиться комусь. Бо в тому-таки місці, яке було вказано мені наперед, серед білого дня (і це врятувало чимало життів) земля раптом стала просідати, перетворюючись на драглі. Будинки розчахувалися, а деякі з них сягнули вглиб, у твань. Потоки бруду заливали вулиці на кілька кварталів довкруж, палахнули пожежі. На допомогу швидко прийшли військові на амфібіях та вертольотах. Потерпілі, яких вони знімали з дахів та балконів, ридма ридали у них на грудях, забуваючи радіти своєму порятунку.

У газетах повідомлялося, що причиною стихійного лиха стала підземна річечка, яка з невідомих причин змінила свою течію й наситила водою глинисті грунти.

Я все думаю: де був на той час мій випадковий знайомий, чи зустрінемося ще колись?

Віктор Маслов

Усе пояснить неофлора

Дзвони зеленої Галактики - i_015.png

— Увага! Стосується всіх! — офіційно, але не без внутрішнього вдоволення проказав у мікрофон Журба і навів на себе поглинаючий, мов чорна діра, відеоб’єктив. — Підготуватися до відльоту! Стартуємо о сімнадцятій тридцять, рівно через дві години.

Віддавши наказ, знехотя підійшов до ілюмінатора, в який пнулися геть невтішні краєвиди. Куди не глянь — всюди гаряче мерехтіли піски, піски і все піски. Тільки де-не-де дзеркально зблискували одшліфованою чорнотою валуни. Не інакше, як хтось зі злості обстріляв ними цю пекучу планету. Остогидло вже тут усе, але зараз мусив глянути за борт — то був ритуальний акт прощання. Ох, і відведе ж душу, стрінувшись віч-на-віч з професурою, яка наполягала завернути на Плазміду, бо там запеленговано досі не знані науці біогравітаційні поля. Напевне, переплутали планети… Протягом тижня, день у день, він позмінно з Миролюбом облітав на екранольотах жаристу планету вздовж і впоперек. Проте ні спектроскоп, ні ультраехолатор, ні магнітохромограф, ні, зрештою, загострена інтуїція не засікли нічого, бодай примітного. Він таки порадить астрофізикам добряче почистити не лише далекоглядні радіотелескопи, а й власні окуляри. Так-так, і ображатися їм нема чого: під носом куди видніше, ніж за мільйон парсеків од нього…

Червоний пучок м’яко бризнув з-за спини на випукле скло і, одбившись, завис перед очима. Когось напоумило увійти. “Хто б це міг бути і що за діла в такий час?” Журба повернувся до пульта, його “добро” взялася передати на візитний екранчик люка зелена кнопка.

У кабіну граціозно впливла Нора — сяючи і, як завжди, невпізнанна через свою екстравагантну зачіску, заправлену знову ж на новий манер, і — вже зовсім несподіване — у святковій уніформі. Спробуй не проявити ввічливість… Він привітно всміхнувся і, заломивши комічно-хижувато брови, запитав:

— Перепрошую дуже, ти часом не на парад вибралася?

— Майже вгадали, — відповіла в тон Журбі. — Я зайшла нагадати про вашу обіцянку, — і глянула так магнетично, наче він збирався стати людиною-невидимкою.

— Пообіцяв і не виконав? О ні, люба, того не може бути. — Журба ніскільки не прикидався, мимохіть напружив пам’ять, але так і не збагнув, на що натякає. Напевно ж, бісеня, розігрує його…

— Ага, таки забули. А я, кажу це щиро, тільки й жила нею, коли обоє залишали мене на самоті. — Подивовані очі Журби виказали нервове занепокоєння, тож, не бажаючи утримувати свого командира в незручному стані, паузи довго не затягувала. — Ви дали слово, що дозволите побродити одній по планеті, ну хоча б годину. Пам’ятаєте?

— Он ти про що… О Норо, невже тебе вабить оця триклята парильня? Побережи себе… Чим швидше виберемося звідси, тим краще. До речі, ти все підготувала до відльоту?

— Аякже, інакше б нізащо не звернулася до вас. Можете перевірити, — при цьому дещо пригасла її миловидність. Вона заходилася побіжно перераховувати зроблене.

— Годі, годі… Я вірю тобі.

— Товаришу командир, мені справді вистачить однієї години. Зрозумійте ж мене, бути вперше на Плазміді, можливо, востаннє і жодного разу не вийти за межі комфортабельного панцира. Тільки й знала: будь за диспетчера, дезинфікуй відсіки, дбай про висококалорійне меню, не перевантажуй кондиціонери… Невже не заслужила?

— Гаразд, — невдоволено погодився Журба, здогадуючись, куди можуть сягнути атакуючі здібності бортоператора. — Бери мій апарат, але попереджаю: на годину і не більше.

— Спасибі вам. Я повернуся швидко…

Люк-еліпс зачинився за нею по-жіночому делікатно, майже нечутно. По тому Журба накинувся на себе як на недбалого чужинця. “І хто тебе тягнув тоді за язик? Скільки разів ти, космічний вовче, зарікався не розчулюватися, не впадати у милість у ті скороминучі, як спалах, емоційні сплески, коли безконтрольно роздаровуєш себе, аби й іншим цвіло на душі. А саме так і було…”

І в уяві постав, мов стоп-кадр, мученицький епізод з його вахти під час обходу смолистого кільця цефеїди в сузір’ї Ліри. Скоріше нутром, ніж за сигналами, відчув невблаганне збочення корабля. Мерщій увімкнув антигравітаційний захист. Марно… “Чорна діра! — пропекла до кісток думка. — Неминуча загибель…” Крижаний страх скував волю, і він закляк. Виручив механізм натренованості, бо руки самі “звеліли” турбінам “перестрибнути” на граничний режим. Надія на божевільний ривок спаде на тоненькій павутині пізніше і буде вже, як виправдання тактики, вмить сформованої підсвідомістю. Безсумнівно, “Пульсар” сколихнув щупальця чорної діри, і та поривалася втягти його у свій гігантський прес-колапс. Вибору не було, довелося зірвати блок-пломбу з обмеження потужності турбін. Відповідно зросли навантаження на всі системи. Він метався від однієї до другої, збалансовуючи їхні дії.

11
{"b":"114982","o":1}