Наталя Околітенко
Крок вікінга
Глибоко зітхнувши, Микола внутрішньо зосередився: він мусив не лише подолати можливий колапс, а й блискавично прийняти відповідальне рішення, — майже не сумнівався, що потреба в ньому виникне. Однак прикрі відчуття мало-помалу відходили, і він заспокоївся.
Поряд, із стриманою усмішкою на вустах, сидів їв, втупившись у екран, на якому миготіли невиразні тіні.
— Щось-таки сталося, — порушив мовчанку Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для “білої діри”.
Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх од важкої роботи.
— Відверто кажучи, я в те вірив і не вірив. Знаєш, Миколо, не уявляю собі навіть природну чорну дірку з усіма її гравітаційними ефектами, а штучну тим паче…
— Чорна дірка! Я й досі не збагну, що таке електрика. Все розумію — рух електронів і таке інше, хоч лекцію читай, а осягнути не годен! І телебачення для мене — суцільна містика!
— Облиш. Ми — практики, маємо свою роботу… Таблиця множення — для вчителів і першокласників.
Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальшого розпорядження з Центру — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.
— Ще поживемо! — раптом вихопилося в Миколи.
— Отак? — Ів аж присвиснув. — Із таким настроєм збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?
— А що вона мені? Бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав. Перші завжди ризикують, людство все долає методом проб і помилок. Маленька несподіванка, щось не передбачили — і…
— Не хвилюйся, все перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!
— Та я згоден покласти своє життя, аби людство дізналося якусь непередбачену деталь… А настрій… Ти краще поглянь!
Екран, від якого вони одірвалися, яскраво спалахнув, і на ньому з’явилися обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів, а чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов дитячий м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.
— Змінився кут екліптики! — скрикнув Ів. — Який жах!
— Здається, ми проходимо крізь шварцгільдівську сферу. Заспокойся. Якщо це наша Земля, то ми побачили те, що станеться в далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб розвідали, куди зможе переселитися людство. В разі потреби…
Крізь скло скафандра було видно, як їв заплющив очі і його чоло густо вкрилося краплинками поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла: вольовим зусиллям відігнав видиво катастрофи, і на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному голубому мареві.
— Друге народження світу, — таємниче прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Це наше минуле, майбутнє? Геть заплутався…
— Без супроводу тут не обійтися. — Тінь смутку промайнула на обличчі Іва. — Ввімкну “Загибель богів” Вагнера!
Грізні й величні звуки різко вдарили по нервах, і Микола наказав:
— Перестань! Втратиш над собою контроль.
— Гаразд. Та дозволь мені хоч вірша прочитати, якщо обтяжує музика. Емоціям потрібен вихід.
Миколі стало шкода товариша.
— Читай. Вірш — спокійніше.
Ів стиха почав:
Від подій тих минуло, може, з тисячу літ.
З прибережного міста країни варягів
На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ
Відкривати незнайдені архіпелаги.
Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік
Надвечір’ям багряним до свого причалу.
Як змінилося все! Те, що бачити звик,
Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало.
А на дикому березі натовп стоїть.
Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання:
“Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!”
Та на суші — мовчання.
Похитав головою: “Та хіба ж це отак
На причалі своїх земляків зустрічають?
Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…”
“В нас ні міста, ні роду такого немає! —
Відповів найстаріший з мовчазної юрби. —
Місто з схожою назвою в грізну годину
Сотні років як знищено і — назавжди.
Щось ти плутаєш, хлопче!
Ти мара чи людина?”
Здивувався варяг. І ступив на причал.
І… розсипався в порох від першого кроку:
Доки він в океані дні і ночі стрічав,
На Землі промайнуло чотириста років.
— Все одно я хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Навіть за умови, якщо мій перший крок на ній буде останнім.
— Ми неодмінно повернемося на Землю… Читай далі.
— Час минає по-різному, в кожного свій.
Час по-різному лине у різних площинах.
На вітрильнику Долі в Океані Надій
Найвідважніші плавають мрії людини.
Та, ступивши на пристань реальних подій,
Повернувшись до дійсності берега буднів,
Розсипаються в порох наші вікінги мрій…
Бачу берег — причалюєм. Та чи варто? Чи будем?
[1] Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки, простягнуті вдалечінь; стрімко вихопилось щось схоже на вавілонський зік-курат і одразу взялося туманом.
І в ту ж мить корабель трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.
“Один, два, три… Включаюсь!” Микола поволі долав млість. Ів отямився раніш і старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи форму.
“Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…”
— Фу-у… — Перед Миколиними очима котилася світляна доріжка. — Коли б ще хтось повідомив, де ми сіли. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьба! Теж мені — міжсвітові мандрівники!
“Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально”.
Ів уже почувався добре і, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:
Та хіба ж це отак
На причалі своїх земляків зустрічають?
А інформатор повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, щоправда, вологість зависока. Інертних газів у повітрі виявилося так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. “Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — прозвучало далі. — Таких елементів на Землі немає”.
— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова біла дірка спрацювала, і ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: “Гоп!”
Миколу не брали ні переляк, ні радість — він застережно звів руку.
