— А коли я звелю собаці пошукати гриби для себе, — з викликом запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить…

На обличчі циркового артиста майнула поблажлива усмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів. Щоб мій Бондіко послухався вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — артист милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.

Собака нерозуміюче глянув на господаря й повзком підсунувся знову до його ніг. Михайло схилився навпочіпки перед Бондієм і пильно подивився йому у вічі. Собака спершу злякано забігав очима між господарем і Голубом, а потім вкляк під Михайловим поглядом.

“Бонді, дивись на мене, у вічі, вічі дивись. Так, правильно, молодець, Бонді… Ти впізнаєш мене, Бонді?.. Ти впізнав мене, правда?”

У насторожених очах собаки спалахнули зеленаві вогники, зіниці почали розширюватись, голова потихеньку лягла на лапи.

“Ти, Бонді, голодний, голодний… Тобі їсти хочеться… Ось я тобі дам зараз шматочок ковбаси. Вона так смачно пахне…”

Собака заскімлив, висолопив рожевий язик й облизався.

Михайло, не зводячи пильного погляду з Бондія, видобув з кишені бутерброд, витягнув з-поміж скибок хліба дольку ковбаси…

— Ви що, ви що, молодий чоловіче? Бонді ніколи з чужих рук не прийме їжі, — підняв застережливо руки цирковий артист.

На цей раз у його голосі вже прозвучав відгомін тривоги, непевності…

— Ви, скажу вам достеменно, намарне стараєтеся. Бонді, я певен, не візьме з ваших рук…

Чоловік поклав обіч себе сумку, тростинку, зняв капелюха й схвильовано почав витирати залисину…

— Я, зізнаюся, не пам’ятаю такого випадку, щоб Бонді з рук постороннього прийняв подачку… Аби там що, але собака визнає тільки мене…

“Ти голодний, Бонді, голодний. А ковбаса пахне так смачно, смачно… Ось слинки в тебе вже потекли…”

Михайло незмигним поглядом і далі пропікав собаку. Бонді знову заскімлив, облизався, далі потягнувся на животі до Голуба, якусь мить повагавшись, схопив шматок ковбаси, проковтнув нагально й нетерпляче засмикав передніми лапами.

— О боже, що я бачу! — скрикнув перелякано чоловік й різко подався вперед. — Бонді, дитино моя люба, що з тобою скоїлося?!

— Хвилиночку, — підняв вказівного пальця Михайло. — Хвилиночку потерпіть.

— Це щось неймовірне, та-а-кого не… не може бути, — промимрив розгублено цирковий артист.

“А зараз, Бонді, ти побіжиш шукати гриби… Тут недалеко… Знайдеш для мене гриба… І тільки для мене… А я тобі знову вділю кавалок ковбаси… Правда, смачна ковбаса?.. Ось слинки потекли від смачного запаху…”

Собака задоволено завертів головою, притьмом зірвався з місця й, поспішно обнюхуючи поляну, поплив по траві.

Цирковий артист, тулячи до грудей капелюх, розкрив рота й очима, повними жаху, стежив за собакою. Бонді підбіг до розлогого березового куща, пірнув під нього й подав голос… Першим зреагував хазяїн… Величезними стрибками підлетів до куща і нагнувся. Але тут… собака загрозливо загарчав…

Цирковий артист відсахнувся й благально подивився на Голуба.

Михайло розгорнув березняк. Склавши догідливо лапки, Бонді стеріг чималого підосиновика. Михайло нагнувся за грибом. Собака відразу покірно відсунувся й радісно гавкнув. Голуб тут же вийняв обіцяну дольку ковбаси й кинув… Собака підхопив її на льоту, мигцем ковтнув і вдячно гавкнув, навіть не глянувши на господаря. Артист, схопившись лівою рукою за спітніле чоло, а правою тримаючи біля грудей капелюха, очманіло роздивлявся навкруги, а потім повільно, заточуючись, наче сліпець, підійшов до сумки, безсило опустився на землю.

— Бонді, невже ти мене зрадив? — зітхнув глибоко, і голос його надірвався від болю.

Пес, почувши мову господаря, враз стріпонув головою, подивився, наче очунявши, здивовано навколо себе, миттю підбіг до циркового артиста й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди геть, іди, аби мої очі тебе не бачили, — прошепотів чоловік. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і ніяк не міг одягнути знову. В цю хвилину артист був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. Михайло вже збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але як допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові знову бодай крихітку його примарного світу?

— Це був невеличкий фокус, — ніяково посміхнувся Голуб, пробуючи звести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, які хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия артиста натужилася, набрякла. Жовто-ядучий метелик на комірі побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався за грибом, — з гіркотою дорікав артист собаці.

— Боже правий, віддам я гриба, він мені зовсім не потрібний, — простягнув Михайло підосиновик.

— Ні, молодий чоловіче, — сумовито похитав головою цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби… Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну, пожартував я, — почав уже нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і повело мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося. Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: “Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою”, — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено з землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Йому не простить моє розбите серце… Ех, нічого ви так і не зрозуміли.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити? — махнув безнадійно рукою цирковий артист, зібрав пожитки й охлялою ходою подибав униз. За ним, благаючи відпущення за мимовільний гріх, миттєву слабість, поплентався, жалібно скімлячи, пес…

…Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміялася, викладена підберезовиками, червоноголівцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, пишалися чинно мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачив себе вже на вулицях міста, чув захоплені вигуки зустрічних, ловив їхні заздрісні погляди, і солодко, щасно ставало на душі.

Від вранішніх вільшанських хмар у небі тепер не зосталося й сліду — тільки ледь-ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувались на дощ молоденькі хмарки. Дощ зараз і справді був вельми потрібний. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і всю ніч не спав би… Промочив би до кісток землю — розмокли б, подобрішали матері-грибниці і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різностатських, біднуватих — літніх, а здорових, міцних — осінніх дітей, які народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко-далеко у горах завуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів жовтіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

“Чиї це слова? — натужував пам’ять Михайло. — Де і коли я їх чув? Такі ж знайомі слова! Ага, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо—зима, літо—зима… Кому ж це потяг так гаряче доводить? Літо—зима… літо—зима… А може, це всього-на-всього слухова галюцинація. Від перевтоми? Літо—зима… Літо—зима…”