Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Яким вітром… — Ганшин на мить затнувся, добираючи слова і звертання, але старе пересилюю, і він, не без натуги, продовжив: — …тебе занесло в наші краї, Борисе?

— Попутним, — усміхнувся Бертенєв. Посмішка в нього також була нова — якась цупкіша й закритіша. — Захотів побачитись. Як зустрінеш гостя?

— Гостинність господаря… — жартівливо розвів руками Ганшин і нараз відчув, що все це справді лише гостинність господаря, до всього ж не вельми щира. І хоча він готувався до цієї зустрічі ось уже третій день, відколи отримав листа від Бориса, проте тільки зараз, мабуть, остаточно збагнув, як мало між ними лишилося спільного. По суті — нічого не залишилось, окрім минулого, мертвого минулого, яке належало на рівних їм обом і в якому обом не було місця для них сьогоднішніх. Над силу, сподіваючись, що Бертенєв не відчує ніякої штучності в його піднесеному тоні, сказав: — Ну, заходь, Борисе, заходь!

Зоставивши Бертенєва в кабінеті, Ганшин ладував нехитру вечерю, комбінуючи напівфабрикати з продуктами власної кулінарної думки, яка, на жаль, ніколи не могла похвалитися своїми здобутками, і вперто намагаючись здогадатися, що ж стало потрібно від нього Бертенєву.

Залишившись на самоті, Бертенєв підійшов до вікна. Йому завжди видавалося (щоправда, він про це нікому не казав), що панорама з вікон може розповісти про господаря не менше, аніж його бібліотека чи вмеблювання помешкання. Принаймні відтоді, як люди почали достатньо вільно вибирати собі житла. Але зараз він опинився в скрутному становищі — будинок звичайний, стандартна житлова “сочевиця-карат”, без будь-яких надлишків. А за вікном уже сутеніло, на вулиці ще можна було щось розгледіти, але з вікна кабінету, освітленого м’якою люмінесценцією зі стелі, можна було побачити хіба що власне відображення, спотворене потрійним віконним склом.

А можливо, він даремно приїхав сюди? Справді, адже Ганшин просто втік, сам утік, і тоді, коли справа ще лиш продзьобувалась, він утік, аби, врешті-решт, пробитися сюди, прибитися до берега інженерної еліти цього століття. І, мабуть, варто було б давно про все забути, поставити хрест, як кажуть, і забути назавжди, незважаючи на всі роки, які вони прожили пліч-о-пліч і славно разом попрацювали, і він справді забув би, але… Свого часу саме Ганшин подав одну ідею, котра сьогодні привела їх усіх — і рудого товстяка Тапіо, і веселуна Ланге, хіміка “від бога”, і його самого до того порога, на якому не згадати про Ганшина було б просто підло.

— Ну, ходімо перекусимо, Борисе. Вже так заведено, що гостя насамперед пригостити треба. Пережиток, звичайно, але приємний.

— З великим задоволенням, Миколо. Традиції традиціями, але ж я справді зголоднів.

— Знайшов мене легко? — поцікавився Ганшин, коли вони вже сіли до столу.

— Легко, — машинально відповів Бертенєв і відразу ж пошкодував, що поквапився, бо розмова урвалася. А можна ж було б живописати всі перипетії пошуку, розповісти про те, як, припаркувавши машину на околиці, він пірнув у сутінки, як двічі помилявся будинками, і як його обгавкав величезний пес, чорний і волохатий, обгавкав беззлобно, виконуючи природний собачий обов’язок, бо інстинкти тварин змінюються повільніше за звичаї людей. Можна було б розповісти, як він блукав селищем, де всього й було, що з півсотні “діогенів”, “каратів” та “хеопсів”, а вулиць ніяких не було, та не було в них і потреби — поміж старезними, в кілька обхватів соснами можна було проїхати не те що вантажним інімобілем, а й болотяним танком класа “тортила”. І розповісти б про того сусіда, котрий врешті показав Бертенєву ганшинський будинок, сказавши принагідно, що живе Ганшин самітником, мало хто до нього заходить. А чому? І справді, чому? Так могла й зав’язатися та розмова, заради якої він і приїхав. Але нагоду він втратив, і доводилось знову сплітати нитку, так необачно обірвану єдиним словом. Бертенєв постійно відчував на собі сторожкий, очікувальний погляд Ганшина.

Він передав вітання від Ланге й Тапіо. Ганшин кивнув: дякую, дуже приємно. Але не було й тіні радості в тих його словах. Лише якийсь неви-мовлений біль і туга. Безумовно, подумав Бертенєв, важко говорити з тими й про тих, кого ти кинув у складну годину. Але двадцять років — це двадцять років, і строк давності давно минув, до всього ж ніякої підлості Ганшин не вчинив. Просто пішов, не вірячи в успіх розпочатої справи.

Розмова знову урвалася, і Бертенєв марно намагався зарадити традиційними “а пам’ятаєш?”, відроджуючи в пам’яті роки, що давно пролетіли, словесною магією викликаючи до життя фантоми тих, з ким разом вони колись починали шлях. Кілька разів йому видалось, що в погляді Ганшина промайнув живий блиск, чекав, що ось зараз крізь короткі формальні репліки нарешті прорвуться справжні й потрібні зараз слова. Проте нічого не змінювалось, і Бертенєв знову і знову гальванізував свій вмираючий монолог, аж доки не відчув, що його сили й терпіння геть вичерпались.

— Ось що, Миколо, не майстер я розводити дипломатію, — сказав Бертенєв, гамуючи роздратування. — Ось що. Ти в курсі наших справ?

— Більш-менш, — ухильно відповів Ганшин.

— Ми отримали останній штам. Приріст маси прекрасний — до тридцяти відсотків на добу. Весь базовий басейн кишить і бурлить. Пам’ятаєш базовий?

— Пам’ятаю.

— Продуктивність — також. І головне — ми отримуємо не тільки кисень, але й вугілля. Розумієш?

— Розумію. Тобі налити ще кави?

— Ні, дякую. Ти що, справді не розумієш? Чи все забув?

— Нічого я не забув. Ну так що ж?

— Нас висунули на премію.

— Міністерську?

— Ні. “Золота хмара”, — Бертенєв мимовільно усміхнувся, і вперше за вечір Ганшин на мить побачив колишнього Бориса з його усмішкою, яку всі “болотяники” називали інфекційною, бо і справді не заразитися нею було вельми складно.

“Золота хмара” — премія Кліматологічного Комітету ООН та Міжнародного інституту охорони середовища, мабуть, найпрестижніша. На мить Ганшина охопило навіть якесь сум’яття. Адже все-таки ж він…

— То що ж? — запитав він якомога спокійніше, і це йому вдалося.

— Я хочу, щоб серед членів групи був і ти.

— Дякую, Борисе. Але ж, окрім тебе, мають вирішувати ще Тойво та Оскар…

— Я переконаю їх.

— Сподіваєшся?

— Не маю сумніву.

“Так, ти переконаєш, умовиш, — подумав Ганшин. — І спасибі тобі, але мені це не потрібно. Ні “Золотої хмари” мені не треба, ні цих розмов”.

— Ні, — сказав він. — При чому тут я? Це ваша робота. Ваша, а не моя.

— Але ж це твоя ідея! І я не можу цього забути, не маю права! Адже це ти…

Дзвони зеленої Галактики - i_032.png

Бертенєв подумав, що даремно він це все говорить. Бо ж не міг, врешті-решт, Ганшин все забути. Не міг. І як тоді, після пожежі, коли згорів цілком увесь третій штам, і всі ходили як у воду опущені, руки ні до чого не зводились, а Ганшин сказав: “От і добре, Борисе. Справа все одно була безнадійна. Безперспективна. А^ же насамперед потрібна самоокупність — бодай часткова. Чи ж не так?” Бертенєв тоді зміг лише втомлено кивнути, бо про все те вже говорено й переговорено. Безумовно, сама собою ідея була прекрасна: повернути атмосфері безнадійно втрачений кисень, позбавити її надлишку вуглекислого газу, що вже давно став проблемою століття.

Власне, ця біда народилася з першими іскрами прометеєвого вогню — горіли дерева, вугілля, нафта, кізяки й бензин, торф і пропан, спирт і водень. А в атмосфері з’являлося все більше вуглекислого газу. Вогонь створив людство, ставши його могутнім інструментом, вогонь захищав кроманьйонця від печерного лева, вогонь піднімав осяйні обеліски перших ракет і народжував клятий вуглекислий газ. На початку століття його зібралося достатньо, щоб оповити всю Землю незримою пеленою, крізь яку не проходило тепло, а відтак ще б трохи — і почали б танути льодовики. І тоді…

Вони добре знали, що буде, коли океан піде в наступ: на шістдесят метрів підніметься рівень води, а це означає, що життя людства буде порушено назавжди. З парниковим ефектом вже віддавна боролися, вже крутилися над Землею велетенські Тепловідвідні Колеса, вже запускалися в небо контейнери термоакумуляторів беззвучними залпами електричних гармат. Але то все були просто спроби перетворити курну хижу на хату з комином. Людство зростало, і вже гріло своїм прометеєвим вогнем не лише Землю, але й Космос… І от вони, четверо ентузіастів — Ганшин, Бертенєв, Тапіо й Ланге — вирішили знайти вихід.

35
{"b":"114982","o":1}