Що в нас на кораблі зчинилось — важко й передати. Всі тріумфують, цілуються, кричать, годі слів розібрати. Та і як же інакше: МИ — йдемо на Контакт! Вийшли в перший свій стажерський, по суті, дитячий політ, і будь ласка: ЦИВІЛІЗАЦІЯ!!! Та ще й високорозвинута: на рівні радіоепохи. Ото вже пощастило!..

Складнощі почалися із зондування. Точніше, не складнощі, а щось дивне. Перший зонд прошив хмарний кокон, і на хвилину на нашім великім екрані постав підхмарний світ: розсип островів у неозорому океані. Страх як сподобалися нам ці острови. Здавалися теплими, духмяними: зелень лісів і гайків, пляжі, м’які хвилі, затишні лагідні міста, легенький вітрець… Щоправда, сонце закрите хмарами, та все ’дно добре. А живуть тут привітні тубільці, ми їх швидко зрозуміємо, вони — нас, і налагодиться вперше в історії міжпланетна дружба, й почнеться ера Великих Космографічних Відкриттів — мирна і безкорислива. Чим погано?

Я одразу ж уявив наш рейс експедицією Кука, в п’ятистах кілометрах під нами розкинувся південний рай Таїті, де чекали нелукаві аборигени, які встигли, проте, озброїтися непоганою радіотехнікою.

Висота зонда була чималенькою — близько двадцяти кілометрів; чекати, поки він пройде глісанду зниження, нам не хотілося, відтак Павло, командир наш, попросив максимально збільшити “картинку”. Аж тоді раптом усе й скінчилося. Край! “Телепень” — телеметрія себто — затуманився, роздерся, мов гниле ганчір’я, почорнів, ніби тліючий папір, і канал зв’язку ліквідувався, великі й малі екрани погасли. Оглух і осліп наш зонд, поринув у якесь чорнильне болото і навіть “прощавай!” не сказав.

Другий апарат ми жбурнули вниз з рекордною швидкістю — через тридцять дві секунди після втрати першого. Цей сконав ще в хмарах. У ту ж братську могилу попадали і третій, і четвертий. Прикро було й незбагненно: на порожньому місці — в безпечній і дружній атмосфері — зонди раптом вкорочують собі віку. Було в нас у запасі ще декілька штук, проте ми опам’яталися: марна затія. До того ж втрати всіх апаратів нам ніхто б не подарував. Не розважатися все ж прилетіли…

— Хлопці, а може, зонди наші… хтось збиває? — цю думку висловив Сашко, у воєнній історії, великий спеціаліст-любитель. — Наводять сердешні тубільці ракету. “Ключ на старт!”, “Пуск!” — які там іще команди були? — і бабах!

— Бабах, бабах… Ми з оцим “бабах” залишимось на бобах, — незграбно скаламбурив телеметрист Сергій. — Зонд засік би ракету за десять кілометрів і дав би нам знати. А крім того, він же високоманеврений, це тобі не парашут і не аеростат, його і самонаводкою не візьмеш.

— Ти ще скажи, мовляв, птерозаври тут такі водяться, страшні. Всякі зонди їли, а наші — найсмачніші. Тож і ганяються за ними, наминають їх зі смаком — аж хрускотить.

— Та годі, годі вам, гумористи, — командир сидів перед мертвим екраном похмурий, пригнічений, навіть ображений якийсь. — Що воно з полем, підрахував хто-небудь?

— Ні, Павле, надто вже складно це. Щоб на двадцяти кілометрах захисне поле діяло — це просто безум. Уявляєш, яка енергетика має бути? Жах!

— Може, лазер?

— А сенс?

— Ну, сенс зрозумілий. Пре крізь хмари якась залізяка явно штучного походження. Біс його зна, що їй потрібно, залізяці, є рація про всяк випадок лазером збити, аби знала…

— А коли в залізяці розумні істоти? Тубільці ж не знають, безпілотна вона чи всередині якийсь сапієнс сидить. Задля чого їм гріх на душу брати?

— Дуже просто: психологія в них така недобра — хто б не був, не лізь. Ми, мовляв, люди тихі, мирні, аборигени ми, живемо собі гарненько, в морі купаємось, нікого не займаємо, тож і нас не турбуйте.

— Все ж для такого потужного імпульсного лазера технічний рівень, знаєте, який має бути?

— Хлопці, а ви помітили — після першого зонда весь радіофон зник? — раптом обізвався хтось з телеметристів.

Ми ззирнулися. Справді, весь цей час ефір мовчав. Щось ми не так зробили, якісь правила гри порушили. І нам на це досить жорстко вказали. Ціна помилки — чотири зонди, напхані доволі вартісною електронікою.

— Так… — командир пригладив волосся, кахикнув, по тому пошкріб нігтем неіснуючу плямку на пульті. Так чи інак, а рішення мав приймати він — і тільки він. — Діло, друзі мої, серйозне. (Цього нам можна було й не говорити.) Як вам відомо, життя наше наперед визначене інструкцією. Інструкція нам біг і водночас поріг. Та не було й немає ще на світі інструкції, що прояснила б положення щодо доброї волі, виключала ризик і надавала можливість вибирати рід смерті за бажанням. Одне слово, хто піде на десант?

Піти хотіли, звісно, всі (я, пригадується, дивувався навіть: чого б це Павло виголосив таку пафосну тираду?). Кинули жереб. Ось так і вийшло, що нам з Сашком — двом дев’ятнадцятирічним стажерам Центру дальньої космічної навігації — випало першими стати на дивовижну планету, необачно названу Радістю.

…Посадочна капсула на нашім жаргоні зветься “жуком”. Схожість, слід сказати, дійсно немала. По-перше, під час проходження атмосфери розкриваються парашутуючі пелюстки — чисто тобі надкрилля в хруща, тільки їх шестеро, відповідно до шестигранної форми апарата. Після ж посадки — на реактивній, звичайно, тязі — висуваються шість ніг, і бігає така капсула пересіченою місцевістю досить прудко. Місця в ній — на двох дослідників. Планетологи свого часу різні прізвиська давали: і “скарабей”, і “танк-бігунок”, і “іноходець” (тут подвійний смисл був: по-перше, капсула, справді, пересувається інохіддю, а по-друге, призначена для ходіння по інших світах), та прижилося одне — просто “жук” та й годі. Коротше не скажеш…

Отож ми з Сашком влаштувалися в капсулі, перевірили енергоблоки, телеметрію, управління і — під традиційне: “Ні пір’я, ні луски!” — відділились од корабля. А щойно погасили свою орбітальну швидкість, до нас знизу рвонулися хмари. Почалося вільне падіння.

…Переляку, чесно зізнаюсь, не було. Були: гарячка нетерпіння й очікування сюрпризів. І сюрпризи почалися! Взяло мороком екрани — гаразд, нехай уже. Замовкли динаміки — і це можна стерпіти. Відмовив передавач — теж не кінець світу. Та ось найголовніше: ми вже випустили пелюстки, вже дроминули, судячи з показань висотоміра, хмари, а в ілюмінаторах темно, хоч в око стрель. І це ж на денному боці! Буцім і справді втрапили ми в чорнильну калюжу або в шлунок до птерозавра страхоподібного. Мов сліпі кошенята, спускалися ми на планету.

Чомусь зробилося задушно. У тьмяному освітленні кабіни я добре бачив краплини поту на чолі в Олександра, а думка була — і в мене, і в нього — одна: як би його в море не шубовснути, як би то сісти хоч на крихітний клаптик суші, однак шансів на таку вдалу посадку було зовсім трохи. Потім погасли і лампи. Ми вшнипилися очима в шкалу висотоміра, що світилася, і губи наші ворушились, повторюючи показання: тисяча метрів… п’ятсот… сто… двадцять п’ять… Автоматика ввімкнула двигуни. Я всім тілом відчув, як під капсулою вдарили потужні реактивні струмені. Якщо зараз іззовні долине сичання — свист морської води, що перетворюється в пару, — отже, ми в чужому океані, за повного незнання погодних умов, — завал! Треба негайно давати форсаж. Одначе… сичання не було. Ми м’яко сіли на твердий грунт.

Аж тут і чорнило за ілюмінаторами ніби вітром здмухнуло. До кабіни влився червоний потік світла. Довкола капсули простягалась жовтогаряча пустеля. Найцікавіше, що ми опускалися в районі загибелі першого зонда. Посеред зелених острівців — це на кораблі бачив кожний — тут не було жодного, позбавленого рослинності…

Я привів у дію механізми шести колінчастих ніг і поклацав клавішами експрес-аналізатора. Загорілися декілька табло: склад повітря — достеменний аналог земного, тиск — сімсот міліметрів ртутного стовпа, склад грунту — чистий кварц з домішками окислів заліза, вірогідність шкідливих мікроорганізмів, бактерій, спор, рикетсій, вірусів та інших чудових представників патогенної флори — суцільні нулі до дев’ятого знаку після коми…

Ми з Сашком одночасно вхопилися за рукоятку люка. На жаль, це був останній механізм, який нас послухався. Ірисові стулки безшумно розсунулися, з легким виляском урівнявся тиск, і… всі стрілки, всі індикатори дружно стрибнули на нуль. Пульт одімкнувся. Напруги в мережах — дастьбі. Дзижчання пульсації в аварійному блоці — гарантійному, безвідмовному, запломбованому аварійному блоці з мікрореакторним дублюванням і подвійним захистом — повільно затихло.