— Але ж це нісенітниця, професоре, це нонсенс! Ми ж бачили, коли вірити цим знімкам, що на полюсі не було ніяких материків. Цей примарний континент розтанув так само, як і з’явився.

— Примарний? — перепитав професор. — Схильність до нігілізму, Андрію, тобі, певне, подарувала твоя професія. Шкода! А я завжди думав, що репортери мають розвинену уяву.

“А до чого тут уява?” — хотів запитати я. Але тут репортерська допитливість взяла верх і вимовив я зовсім інше:

— Професоре, скажіть відверто, вам щось відомо?

— Так, поки це лише передбачення…

— У вашому розпорядженні якісь таємничі факти?

— Факти знайомі всім. Я спробував їх лише порівняти.

Мої терпіння і цікавість сягнули верхньої межі. Але тут Ігреков запитав:

— А хіба ти ніколи не замислювався над дивовижною схожістю північних територій Азії і Америки? І над тим, чому розміри і чисельність викопних тварин завжди збільшувались з наближенням до Арктики?

— Відверто кажучи, ні…

— А саме це й може бути ключем до розгадки таємниці, — почав оповідати професор. — В епоху великого зледеніння в Арктиці панували люті морози. Звичайно, океан замерз. Дрейфуючі крижини спаялися у плато надзвичайно великих розмірів, яке могло з’єднати північні частини континентів. В центрі цієї величезної пустелі виник великий полярний антициклон, набагато більший за той, що панував над Арктикою. У горнилі шарів атмосфери виникла своєрідна всмоктувальна сила із зворотним напрямком. Саме цей велетенський “пилосос” й почав піднімати в повітря неважкі частинки грунту, пил, мул…

— І тоді…

— Так, так, — розуміючи, що я здогадуюсь, до чого він веде, урочисто продовжив Ігреков. — Полярний антициклон, так би мовити, “пересипав” частину грунту з суходолу на материковий лід, і тоді посеред величезної льодової пустелі виник суперконтинент з дивовижним кліматом.

— І яким же було там літо?..

— …Чотири місяці Сонце тут не заходило. Звичайно, грунт дуже сильно нагрівався. І у своєрідних “преріях” починала квітувати рослинність. Води тут для неї було досхочу. Вона надходила зі схованого під грунтом шару льоду…

— А взимку?

— Це теж дуже просто… Внаслідок величезної віддаленості од відкритої частини океану, снігу тут було надзвичайно мало. І мамонтовий степ не вкривався льодом. Тож тварини могли споживати залишені в грунті сухі корінці і траву…

— А куди ж поділася тоді Арктида і мешканці її степів?

— Майже десять тисяч років тому теплі води Гольфстріму проникли під крижану броню Арктики…

— І Арктида почала танути? — здогадався я.

— Так, — кивнув Ігреков, — Арктида розпалася на кілька частин. Одні острови відпливли в Атлантику, інші зупинилися в смузі шельфу. На старовинних лоціях я бачив чимало північних островів, які потім, з часом, безслідно зникли…

— …Професоре, — нарешті вимовив я після тривалої паузи, протягом якої наші думки ширяли над просторами дивовижного крижаного континенту, — невже ніхто не міг додуматися до цього раніше?

— Чому ж ніхто? — запитанням на запитання відповів Ігреков. З цими словами він дістав з-за спини і простягнув мені книгу. Я підніс її до очей і аж закляк від здивування! На золотому корінці було вибито: “Земля Санникова”. Обручев”.

— Ви хочете сказати, що Обручеву була відома таємниця льодового континенту?

— Певне, так… — роздумливо мовив професор.

— Але ж чому він не виклав її… Ну, хоча б у вигляді гіпотези?

— Всяка наукова ідея повинна відповідати своєму часу, певному розвитку знань, інакше… Інакше її сприймуть, як нісенітницю.

— І тому він вдався до жанру наукової фантастики?

— Це було безпечніше… І потім, фантастика — це часто теж виклад якоїсь гіпотези. А завдяки цій книжці з сміливою ідеєю познайомилися тисячі людей…

— Тож птахи п справді могли колись летіти в теплі краї на Північ?

У відповідь Ігреков тільки збільшив яскравість зображення відеофону. В центрі блакитної планети, мов зелена перлина в оправі з сліпучого срібла, виблискував таємничий крижаний континент. Десь там буяли велетенські трави, співали птахи, ходили стада мамонтів. Тропіки серед вічного льоду!

— І такою була колись Арктика?

— Арктика? — перепитав професор. І уточнив: — Тоді вже краще — Арктида.

Я знову перевів погляд на екран, бажаючи помилуватися зеленою перлиною півночі. Та раптом пролунав зумер, екран блимнув, і на ньому виникло зображення ведучого програми новин.

— Екстрений випуск! — повідомив він. — Спеціалісти Експертної Ради по вивченню відеоінформації космічного “Голландця” вважають, що вдалося розкрити одну з найцікавіших сторінок історії розвитку Землі. Дослідження тривають. В нашій наступній програмі ви зможете побачити появу і трагічну загибель легендарної Атлантиди…

А чи знаєте ви, коли вимерли мамонти?

Які сучасні пошуки науковців свідчать на користь існування Арктиди? Хто є автором цієї гіпотези?

— Найнезвичайніший випадок? — перепитав я.

— Так, — кивнув Ігреков. — Саме тому, що на творчих репортерських стежках траплялося чимало пригод, гадаю, виділити якийсь один тобі буде важко…

— Анітрохи! — впевнено заперечив я, відчувши себе на мить уславленим зоряним мандрівником. — Мені навіть не треба зазирати у свої дорожні щоденники. І знаєте чому? Тому, що йтиметься про кохання. Зоряне кохання! А це, скажу вам, така річ, що не потребує надзвичайної пам’яті…

— Про кохання? — брови професора коромислами вигнулись над окулярами. — Якщо це історія твого знайомства з Наталею, то далі можеш не оповідати. Закоханим не притаманна об’єктивність…

— Облиште жарти, — прикинувшись ображеним, посварився я пальцем. — Моя пригода справді загадкова і таємнича, отож має всі ознаки позаземного кохання.

А трапилося все це зі мною на Лателлі — планеті, яка хоча й вразила нас своїми, схожими на земні, ландшафтами, та водночас й розчарувала відсутністю будь-яких проявів розумного життя. Членам експедиції, яку очолював того разу капітан Савіров, вона здалася схожою на величезний інсектарій — заповідник для комах (в мільйони разів більший за ті, що створені на Землі), бо ж була населена самими комахами!

Пам’ятаю, у щоденнику я тоді записав: “Що це — примха еволюції, яка дозволила розквітнути на дереві життя лиш одній цій гілці, чи таємнича цивілізація шестиногих істот, рівень розвитку і особливості життя яких нам не дано збагнути?..”

На всі ці питання я сподівався знайти відповідь після повернення на Землю, але нагальні справи не дали змоги довести роботу до кінця.

Отже, комахи Лателли… Вони вражали своїми розмірами, кольорами, будовою тіла. Від дрібних, ледь помітних звичайним оком, до велетенських, завбільшки з півметра шестиногих істот з птахоподібними дзьобами і гострими пазурями. Хоч як глибоко сховане у дослідника почуття відрази до неприємних істот, але тут воно раз у раз проривалося назовні. І якось у кают-компанії зорельота один астрозоолог не втримався і вигукнув:

— Що тут цікаво — безперечно! Але разом з тим я не можу назвати цю планету інакше, як бридкою…

Проте, ніби чекаючи в гості землян, природа Лателли все-таки пом’якшила враження. На планеті виявилися й інші живі істоти, які викликали загальне захоплення. То були велетенські метелики. З барвистими плямами та смужками.

Метелики ці кружляли навколо нашого зорельота, і ми б почали поступово до них звикати, коли б не одна обставина, що спричинила цілу лавину припущень, здогадок і гіпотез.

Сталося це на третій день роботи експедиції, коли в подорож по континенту вирушив всюдихід з екіпажем розвідників. Повернутись вони мали десь за тиждень, зв’язок з ними підтримувався з допомогою радіохвиль. Саме після виходу всюдихода й почали коїтися дивні речі: ми побачили, що кількість метеликів навколо корабля помітно збільшувалась.

— Що за диво? — мовив капітан Савіров. — Якщо у цих дивовижних мешканців планети існують зачатки розуму, то можна подумати, ніби вони виявляють до нас підвищену цікавість!