Ось так, несподівано, репортерська вдача зробила мене свідком сенсаційної події. Але найдивовижніше було попереду. Коли незнайомий корабель врешті-решт вдалося доставити на Землю і планету облетіла звістка, що “прибульці”, так би мовити, зробили перший крок до взаєморозуміння з “землянами”, весь світ пройнявся хвилюючим нетерпінням. Всі чекали, до чого призведуть роботи спеціальної групи експертів, яким було доручено провести найдосконаліші обстеження. Досліди розпочалися у спеціально побудованому блоці Центру, тривали майже два місяці і, звичайно, велися в обстановці надзвичайної секретності. Навіть журналістів не пускали в цей блок, а про якісь прес-конференції годі було й мріяти. Аж раптом експерти заговорили. І світ (завдяки старанням електронної преси) перетворився на величезну аудиторію, яка ловила кожне їхнє слово.

А розповісти експертам було про що. І не лише розповісти, а ті показати. Комісія дійшла одностайної думки, що космічний “Летючий Голландець” ніщо інше, як науково-дослідна лабораторія братів по розуму, яка була виведена у прадавні часи на стаціонарну орбіту з дієтою збирання інформації про розвиток життя на нашій планеті і передачі її… Кому? Ось це й було однією з найпринадніших загадок. Та дещо все ж таки фахівцям вдалося розгадати. Комп’ютери видали інформацію, що “Голландець” рухався по орбіті, наближаючись до нашої планети раз на 439 років. Значним успіхом доби було й те, що за допомогою тих самих комп’ютерів вдалося розшифрувати відеозаписи, зроблені автоматикою лабораторії на носіях інформації, що скидалися на наші відеокристали. І коли цю роботу було закінчено, ми змогли, так би мовити, поглянути на Землю із космосу в прадавні часи! І це вже було справжньою сенсацією останнього століття. Тому що, зняті на відеострічку, зображення планети на екрані змінювалися так, як розквітає на наших очах квітка, знята спеціальною кінозйомкою. Але найцікавіше відбувалося тоді, коли цю стрічку прокручували навпаки…

Протягом усього тижня цей сюжет був головним в усіх програмах відеоновин. І хоча я бачив його вже багато разів, того вечора, коли ми разом з професором Ігрековим обговорювали надзвичайний сюрприз “Голландця”, сидячи навпроти каміна в його затишному кабінеті, нам судилося по-новому поглянути на те, до чого ми вже почали звикати.

…Відеофон увімкнувся несподівано. Я навіть здригнувся від його різкого звуку. Можливо, нерви протягом останніх днів, сповнених численних зустрічей, поїздок в Центр, праці в архівах, були на межі. А можливо, на мене подіяла атмосфера того вечора: кольорові вітражі на вікнах професорського кабінету вже втратили свої барви — за вікнами сутеніло, кімнату наповнювали мерехтливі відблиски полум’я. Та й говорили ми з професором про речі, від яких серце час від часу починало битися швидше, а по спині пробігав підступний холодок.

І раптом — зумер відеофону. Я аж скочив з місця. На що професор поблажливо всміхнувся і, поклавши руку мені на плече, заспокійливо мовив:

— Не лякайся, Андрію, відеофон з програмним управлінням. А я завжди ставлю стрілки таймера на час програми вечірніх новин.

Крісла оберталися навколо своєї осі, тож нам не треба було навіть вставати. Ми зробили півоберту і втупили очі в екран.

Ну, звичайно, першим ділом на екрані виник знайомий сюжет. Щоправда, цього разу він супроводжувався новим коментарем, але бачили ми те ж саме: склеєний в кільце ролик відеоплівки з зображеннями Землі, прокручений, так би мовити, в ретроспективному плані. На екрані виникла блакитна планета. В різних куточках континентів спалахували яскраві вогники — це на земних космодромах брали старти космічні кораблі. Вогники почали швидко згасати, адже кожна хвилина фільму стрімко переносила нас в глибшій століть. Материки почали помітно посуватися в напрямку Азії. Ми на власні очі бачили, яким був їхній дрейф.

Індустріальний пейзаж (його легко можна було впізнати за одноманітним сірим кольором) змінився на зелену палітру з сотнею різноманітних відтінків.

— Незайманий пейзаж, середньовіччя!.. — захоплено вимовив професор, не відриваючи погляду від екрана.

Потім в північній півкулі зелений колір почав змінюватися на білий.

— І це теж зрозуміло… Велике зледеніння!..

Потім… Я не повірив своїм очам. Це була ділянка щойно відреставрованої (відтвореної? Чи краще сказати — розшифрованої?) плівки. До того часу її нам не показували в програмах новин. Певне, комп’ютери тільки в останні години змогли перекласти інформацію з відеокристалів на зображення. Ми побачили планету з боку Північного полюсу. Але що це? Північного полюсу на екрані не було! Тобто полюс існував, та ніхто не міг би сказати, що це північ. Серед безмежного поля білих крижин прямо на наших очах виник величезний континент з буйною зеленою рослинністю, з якимись дивовижними, певне, велетенськими тваринами, адже навіть з космічної висоти, збільшені оптикою, їхні стада вражали нашу уяву! Континент зник так само швидко, як і з’явився. І знову в тому місці, до був Північний Льодовитий океан, виблискувало білосніжне поле крижин. Плівка урвалася…

— От біс, — роздратовано вигукнув я, ледве стримуючи хвилююче збудження, — ще б трохи, і ми б побачили загадкову Гондвану!..

— І згадали б добрим словом Вегенера з його геніальною завбачливістю… — в тон дюні відповів професор. — Ні, гадаю, так далеко вони не могли зазирнути. Л втім, мені здається, сьогодні вони (тут Ігреков показав пальцем угору, маючи на увазі інопланетян) запропонували ще одну дивовижну загадку.

— Континент на півночі планети? — запитав я. — Так це ж якась нісенітниця. Мабуть, комп’ютер щось наплутав. Перекладати цифрову інформацію у зображення, та ще н з відео-кристалів, які були виготовлені невідомо ким, невідомо де і невідомо для чого, — тут можуть бути ще й не такі помилки…

— Ти так вважаєш? — професор встав з крісла і почав ходити з кінця в кінець кабінету. У нього це було проявом найбільшого хвилювання. А ще — появи цікавих думок. Він сам інколи жартома говорив, що гострі думки мовби свердлять його тіло, не даючи й хвилини спокою.

Раптом професор зупинився біля книжкової полиці і дістав якусь книгу. В кімнаті був напівморок, а в полум’ї каміна напис на корінці не можна було розгледіти. Та я й не робив таких спроб, думаючи, що професор знайшов якусь наукову працю. І взяв її, щоб перевірити свої думки.

Проте Ігреков не поспішав розкривати книгу. Він тримав її в руках за спиною, ходячи з кінця в кінець кімнати. Нарешті, вирішивши щось для себе, зупинився і повернув голову в мій бік. В скельцях його окулярів застрибали відблиски полум’я з каміну.

— Я переконаний, Андрію, що ми сьогодні стали свідками дивовижної події!

Професор підійшов до відеофону, увімкнув блок запису і відтворення програм і на екрані знову виникло зображення планети. Ігреков знайшов те місце, де на наших очах серед крижин народжувався загадковий континент і зупинив зображення.

Таємничість професора передалася й мені. Я підійшов ближче до екрана. І справді, про що говорять красномовні погляди Ігрекова? Чому він так прискіпливо вдивляється в екран?

Перед нами завмерла планета з сріблястою крижаною шапкою, посеред якої буяв зелений континент!

— Атлантида? — раптом вирвався у мене радісний здогад.

— Андрію, тобі ж не п’ятнадцять років! — різко урвав мене Ігреков.

Я поглянув на професора.

— А що? Платон же писав…

— Ти або не читав Платона, або зовсім не знайомий з географією. По-перше, до появи Атлантиди, якщо вона існувала, і її встиг зафіксувати “Голландець”, ще тисячі й тисячі років. Можливо, з часом комп’ютери розшифрують й цю ділянку відеокристалів. По-друге, Атлантида повинна знаходитися зовсім в іншому місці. Як це, до речі, засвідчує філософ Платон…

— Так що ж це за материк?! Пробачте за банальність, але я не можу повірити своїм очам!

— А я вірю! — урочисто вимовив Ігреков. — Більше того, дякую очам, що подарували мені таку чудову мить…

— Ви припускаєте існування зеленого материка серед крижин? — кивнув я в бік відеофону.