Ось і будинок професора. Я посигналив. Ніхто не озвався. Дивна річ! Невже професор змінив свою давню звичку виходити назустріч гостям? А може, просто захопився роботою?

За будинком крізь гілля дерев видніла якась дивовижна споруда, формою схожа на велетенську сріблясту кулю. Літаюча тарілка, чи що? Складалося враження, ніби на подвір’я професора впала з неба гігантська куля.

Обійшовши кулю по колу, я натрапив на досить великий отвір, що скидався на люк зорельота. Я підійшов ближче і враз люк з гуркотом прочинився. Переді мною виник побутовий робот моделі РП-237 з індексом “С”, що означало: здатний до самовдосконалення.

— Ві-та-ю вас, Андрію! — вимовив він, карбуючи кожне слово. — Я кі-бер-не-тичний по-мі-чник професора. Чекаю на вас.

— А де сам професор?

— Його не-має!

— ?!

— Він не до-че-кав-ся вас і по-їхав до міста.

Повернеться ранком. До вашої зустрічі все готове. Ваша кімната ось тут…

Кібер обережно переступив поріг кулі, запрошуючи йти за ним.

Це вже занадто! Професора немає вдома — чого не буває. Але пропозиція провести ніч у якійсь кулі видалася мені образливою.

— …Тут дуже затишно, — ввічливо сказав кібер, не помітивши мого невдоволення і додав: — На добраніч!

Я опинився у невеличкій кімнаті, стеля якої випромінювала приємне м’яке світло. Стіни були пофарбовані у спокійні тони. Крім ліжка, в кімнаті не було нічого.

…Чи не тому, що спав я не дуже спокійно (певне, вплинула цілковита тиша — всередині кулі не було чути навіть сплесків морських хвиль), ніч здалася мені па диво тривалою.

Вранці до мене долинув голос професора. Може, це мені вчулося? Але, розплющивши очі, побачив Ігрекова. Він весело плеснув мене по плечу, примовляючи:

— Прокинься, Андрію, годі спати! Чи знов тобі НЕ ВИСТАЧИЛО ЧАСУ?..

Протерши очі, я сів у ліжку. Зупинити іронічні докори професора можна було лише чимось надзвичайним, і я сказав:

— Через вашу ексцентричність, друже, мені не вистачає не лише часу, а й слів…

Аж тут професор, мов той малюк, що отримав цукерку, застрибав навколо ліжка, весело плескаючи в долоні.

— Стривай-но, стривай! Ти програв парі!

Я добре пам’ятав наші умови, і безапеляційність професора вивела мене з рівноваги:

— Програв? Але ж коли?

— Сьогодні! Сьогодні, любий, вночі!

Ігреков показав пальцем на стелю:

— Парадокс, заснований на теорії відносності! Я побудував цю кулю з метою вивчення гравітаційних впливів, та виявилося, що її можна використовувати як своєрідний примножувач часу!

Сон з мене як рукою зняло.

— Звичайно, Андрію, ти знаєш, — почав пояснювати професор, — що поблизу масивних тіл час рухається повільно. Отже, коли я спорудив сферу великої маси і поставив у ній ліжко, то з кожним повним обертом хвилинної стрілки почали відбуватися справжні дива: всі люди, в тому числі я, поїхавши у справах до міста, старішали рівно на годину, а для тебе час спливав повільніше. За годину твій вік збільшувався лише на… — Професор опустився в крісло й почав писати щось у нотатнику. Зазирнувши через його плече, я побачив кілька формул. Нарешті, він вказав олівцем на одну з них: — Отже, ти старішав лише на (1 — qM/Rc²) години. Ти, звісно, розумієш, — олівець знову почав рухатись, — що М — це маса, R — радіус оболонки сфери, q — гравітаційна постійна, а с — швидкість світла. До речі, друже, — обличчя професора вкрилося сіткою веселих зморщок, — мусиш подякувати мені за те, що я поставив ліжко точно в центрі сфери, інакше твоя ліва рука постарішала б за ніч швидше, ніж права…

— То скільки часу я виграв сьогодні?

— Отже, я тебе переконав? — зрадів Ігреков. — Ну, то це ти вже підрахуй сам.

Я схопив олівець.

— Припустимо спочатку, що маса оболонки одна тонна (10⁶ г), а її радіус — один метр (10² см). Пригадавши, що швидкість світла дорівнює 3·10¹⁰ см/сек, а гравітаційна стала — 6,7·10^–8 дін·см²/г², я одержав, що лише за вісім годин сну можна виграти…

Результат обчислень мене приголомшив!

— Професоре, а який я;е діаметр вашої кулі?

Відповідь Ігрекова переконала мене у найкращих сподіваннях і наштовхнула на щасливу думку: а що, коли вмовити професора дозволити провести відпустку в нього. Тепер я певен, що кращого місця, ніж тут, на березі моря, де знаходиться цей дивовижний “примножувач часу”, просто не знайти!

А як ви гадаєте, чи можна побудувати таку “чарівну” кулю?

Які інші парадокси теорії відносності вам відомі?

І головне, наскільки пощастило Андрію зменшити плин часу. Спробуйте продовжити його розрахунки і дізнатися, як приголомшив його одержаний результат?

— А ось тепер, — сказав директор Міжпланетного заповідника рідкісної фауни, — я розповім вам про найцікавіше…

Цих слів я чекав уже понад три години, відколи розпочалося наше інтерв’ю. Весь цей час директор унікального природного резервату оповідав про труднощі утримання живих істот, про складні проблеми, які доводиться розв’язувати науковцям, і жодного слова про самих тварин. А саме це й було найцікавішим: тварини, що зберігались у заповіднику, були привезені експедиційними загонами з інших планет, умови життя на яких схожі на земні, проте чимось та відрізнялися від них, бо немає у Всесвіті двох планет, у всьому схожих одна на одну.

Відкинувшись на спинку величезного шкіряного крісла, директор запалив сигару, випустив кілька кілець диму і, думаючи про щось своє, хвилину помовчав, а потім, чергуючи слова із посмоктуванням сигари, почав оповідати про те, що цікавило мене найбільше, задля чого я приїхав.

— Отже, все, що ви побачите, це експеримент. Насмілюся зазначити — грандіозний експеримент! Зібрати в одному куточку планети представників тваринного світу інших планет — раніше про таке можна було тільки фантазувати. До того ж, раніше ми не могли піти на це, пам’ятаючи про можливо генетичне забруднення. Хто міг точно сказати, які наслідки спричинить поява тут, у заповіднику, ну ось хоча б ерикрозавра. А раптом, через якісь непередбачені обставини, він опиниться за межами заповідника і…

— …втрутиться в еволюцію живого на нашій планеті?

Директор робив величезні паузи між словами, певне, добираючи найточніші з них. А може, то була його манера розмовляти. Так чи інакше, але останню фразу я сам допоміг йому закінчити, висловивши не таку вже й складну здогадку, бо, за моїми розрахунками, для неї директорові знадобилося б аж ніяк не менше, ніж п’ять хвилин.

— Так, — погодився директор. — З цими ерикрозаврами жарти погані. Ви ж пам’ятаєте, якої шкоди завдали свого часу рапани, примандрувавши на південь з Далекого Сходу…

Я кивнув головою. Ця історія нині відома кожному школяреві. Здається, вона навіть входила, як хрестоматійний приклад, у підручники астрозоології. На днищах кораблів рапани примандрували в Чорне море. Не зустрівши хижаків, швидко розмножились і майже повністю знищили колонії мідій.

— І ви не побоюєтесь, що така доля може спіткати не лише мідій?

— Абсолютно виключено! Нині ми маємо надійні засоби генетичного захисту. До того ж заповідник розташований на океанському острові. Цей, так би мовити, вимушений карантин — міцна запорука того, що ерикрозаври, завезені з Небеніди, не розповсюдяться на Землі, і колесо еволюції не повернеться назад.

Розмовляти, сидячи в затишному котеджі перед широким вікном, з якого відкривався чудовий краєвид на піщану смугу узбережжя, темно-зелені зарості тропічних чагарів і блакитний, мов небо, океан, було вельми приємно. Проте мені кортіло швидше вийти на повітря. Звідкись, із зелених нетрів острова, раз у раз долинали якісь жахливі звуки. Чулося страшенне ревіння, від якого аж двигтіли стіни директорського будиночка. Але ж я прибув на острів не для того, аби вести довгі розмови з директором, який, знудьгувавшись за приємним товариством, міг просторікувати годинами. Мета моя у відрядному посвідченні сформульована так: “Підготовка репортажу і збирання матеріалів для спеціального випуску “Еволюція доби”.