— А яке в тебе діло в сіті? — допитувався незнайомець.

Девід мовчав. Незнайомець підійшов до хлопця ближче, майже впритул, погладив по голові:

— Ну не гнівайся! Звичайно, в такого дорослого джентльмена можуть бути свої таємниці. Вони мені не потрібні. От тільки в сіті без спеціальної перепустки не зайдеш. Нікого не пускають. Порядок там такий.

Про це Девід не подумав. Він просто не міг уявити, що до якогось міста може бути заборонений вхід.

— А хто не пускає? — запитав він. — Поліція!?

— Поліції в сіті немає. Там орудує “Ескадрон милосердя”. У нього хлопці міцніші, ніж у поліції.

— А якщо їх дуже попросити?

— Не допоможе…

— Ні, я піду… Сам побачу…

— Я тебе не тримаю. Йди… Тим паче, що нам по дорозі.

…Незабаром перед Девідом та незнайомцем виросла сіра висока стіна із бетонних плит. У ній був прорізаний напівкруглий отвір, перегороджений щільними металевими воротами. Невеличкі дверцята вели до приміщення для варти. Хлопець зайшов всередину, а незнайомець зупинився по той бік порога. Стрункий підтягнутий чоловік, одягнений в блакитну уніформу з двома червоними літерами “ЕМ” на грудях, запитливо позирнув на Девіда:

— Чого тобі треба, хлопче?

— Пустіть мене до сіті!

— Не можу, — незворушно відповів вартовий. — Що ти там будеш робити? Екскурсій до нас не водять. Підростеш — тоді, будь ласка!

— Мій батько в сіті, — пояснив Девід. — Я хочу з ним зустрітись. Його ім’я та прізвище — Пітер Сноу.

— Пітер Сноу, — повторив вартовий. — Він тобі написав листа, запрошував приїхати?

— Ні, — відповів Девід. — Я сам…

— Тоді в твого батька, напевно, є серйозні причини жити тут без тебе й твоєї матері, — зробив висновок вартовий. — Ми не пускаємо в сіті непроханих гостей.

— Тоді я хотів би дізнатися…

— Ми не даємо жодних довідок про наших клієнтів. Це — принцип нашої роботи. І ми його ніколи не порушуємо.

Девід вийшов із вартівні й заплакав. Він почував себе настільки безпорадним, нікому не потрібним, залишеним напризволяще, що не міг стримати сліз. Незнайомець прошепотів йому на вухо:

— Не плач! Я допоможу тобі. А зараз нам треба пошукати місце для ночівлі.

Вони довго продиралися крізь колючий очерет. Девід ледве переставляв ноги, кілька разів упав і, мабуть, провалився б десь у трясовину, якби його не підтримував незнайомець. Нарешті хлопець майже на ліктях вповз до низького куреня. Суха, збита груддями солома зашелестіла під ним. Незнайомець ліг поруч і незабаром заснув.

Довго і надокучливо калатав електричний дзвінок. І тільки тоді, коли стих той настирливий передзвін, Роні Купер вирішив встати. Важко звівся на ноги, одягнувся нашвидкуруч і підійшов до дверей. Приклав до вузенького замкового прорізу ультразвуковий ключ. Двері відчинилися. У кімнату зазирнув фізіолог Стефансон, кремезний круглолиций чоловік. Тієї ночі він був оперативним черговим по сіті.

— Що стряслося? — прохрипів Купер. — Я працював цілу ніч. Могли б і не турбувати мене…

— Та ось така несподіванка, — сказав Стефансон. — З будинку на Четвертій кільцевій зник клієнт Біллі Роджерс. Зараз пів на одинадцяту… Ситуація тривожна.

— А хто вам доповів?

— Він не прийшов на сніданок. Оглянули його кімнату. Нікого там немає. Речі розкидані…

Оце так збіг! Біллі Роджерс… А він учора морочив собі голову…

— Де ж він міг подітись? — запитав Купер.

— Немає жодного здогаду. Я опитав сусідів: вони нічого не знають. Біллі Роджерса поважали, хоча він і завдавав нам клопотів.

— Слід уникнути зайвого розголосу, — сказав Купер.

— А хто поведе слідство?

— Хтось із нас. Можливо, навіть я.

Через годину на стіл перед Купером поклали фотографію. Біллі Роджерс, сорока двох років, колишній інженер, був безробітний протягом останніх п’яти років… І ось він зник. Можна було висунути дві версії: він або ж утік, або ж кимось убитий.

Купер поклав фотографію в шухляду столу, підійшов до вікна й задумався. Кому ж було потрібне вбивство Біллі Роджерса? Безробітний, без будь-яких статків, втратив абсолютно всі шанси. Ні, Біллі Роджерс користувався повагою… Вбивство задля грабунку? Нісенітниця! Цю версію треба раз і назавжди відкинути…

Чому про намір Біллі Роджерса не знала “Стелла”? А вона ж має помічати щонайменші зміни в психічному житті своїх підопічних. Щовечора нейронно-обчислювальна машина сповідала мешканців сіті. У кожній квартирі було устатковане табло з мікрофоном. Дорослий клієнт мусив щонайменше протягом п’яти хвилин розмовляти з машиною, розповідати про те, як прожив день, відповідати на запитання. І суть справи не в щирості цих сповідей. Машина сприймала й аналізувала голос клієнта. Спектрограма голосу давала змогу зануритися в хащі свідомого й підсвідомого психічного життя людини. За допомогою інформації, що добувалася в такий незвичний спосіб, складалося досьє на кожного мешканця сіті. Ніхто не міг збрехати, ввести в оману машину…

Отже, “Стелла” обов’язково б зафіксувала психічне збудження в мозку якогось клієнта ще до того, як воно зріло, перейшло в намір вчинити вбивство. Значить, питання слід розглядати так — вірити чи не вірити машині? Поки що були підстави цілком і повністю покладатися на “Стеллу”.

І враз той же самий Стефансон порушив увесь хід міркувань Купера. Дуже чемно перепрошуючи, він зайшов до кабінету і поклав перед шефом “Ескадрону милосердя” бланк фототелеграми. Кілька чітких рядків сповіщали, що до сіті через кілька годин прибудуть високі гості — лідер правлячої консервативної партії Хорст та міністр внутрішніх справ країни Деллоун.

Пересмикнувши плечима, Купер підійшов до вікна і почав розглядати високі будинки сіті, схожі на покраяні стовпчиками бджолині соти. Вони вабили око: м’які, приємні рожево-коричневі кольори торцевих стін, фасади поспіль вицяцькувані барвистими склоарматурними трапеціями. Навколо будинків — акуратні зелені газони, низенькі деревця.

У сіті могли жити сорок тисяч чоловік — не більше й не менше. Саме для утримання такої кількості безробітних виділяв уряд гроші. Правда, тих асигнувань вистачало лише для задоволення найпростіших потреб клієнтів. У безробітних, які потрапили сюди, був дах над головою і був хліб насущний. Інші радощі життя їм мали забезпечити спеціалісти з “Ескадрону милосердя”.

Сіті обіймало невелику площу — якихось двісті гектарів. Місця для майстерень, де б могла працювати бодай частина клієнтів, бракувало. Та й Купер відхиляв, на перший погляд, звабливі пропозиції. Дехто із промисловців радив налагодити в сіті кустарне виробництво сувенірів. Хоча вони й обіцяли дуже мізерну платню за виконання замовлень, подібні промисли могли б дати “Ескадрону милосердя” такі-сякі прибутки. Але в тому світі, який хотів створити Купер для клієнтів, не було місця для праці, що завжди надто розбурхує уяву.

Ніхто з клієнтів без спеціального дозволу не міг залишити сіті. Місто було, по суті, величезною, добре впорядкованою в’язницею. Висока стіна відгороджувала житлові будинки від навколишнього світу. На пропускному пункті цілодобово чатували наглядачі. їх абсолютно не обходило те, що відбувалося всередині міста. Опіка над “душами” сорока тисяч клієнтів була доручена лише спеціалістам “Ескадрону милосердя”. І вони поки що справлялись із своїми обов’язками.

Дивним, незвичним був світ сіті. Здавалось, що в цьому місті ніколи не кінчається свято. Серед співробітників Купера були спеціалісти з організації маскарадів, карнавалів, всіляких жартівливих змагань. З ранку до вечора метушилися шоумени на площах та вулицях сіті. Не забували вони й про всілякі сімейні урочистості. Кожному клієнтові в день народження обов’язково вручали якийсь подарунок. Час од часу сім’я одержувала від співробітників “Ескадрону милосердя” потрібну для домашньої господи річ. Коштувала вона дешево — надто куцими були урядові асигнування. Але барвиста скатерка чи набір пластикового посуду завжди дарувались із щедрою приправою добрих слів і побажань на адресу господарів. Головне — зайвий раз нагадати клієнтам, що про них дбають і не забувають. Допомагають, чим можуть…