— Йди, Володимире, — звелів Хоменко. — Що робити далі, сам знаєш. Запеленгуєш Олегів акватрон і рушиш йому назустріч. Викидайте на поверхню радіобуй і чекайте виклику. Нам буде потрібна ваша допомога.

— Треба попередити Олега, — запропонував Усольцев.

— Ні, немає сенсу, — вирішив Хоменко, — не варто передчасно хвилювати хлопця. Воронцов сам скаже все, що потрібно.

Півгодинна затримка в той час, коли якесь судно зазнало катастрофи, — ой, як багато! Бортінженер, зітхнувши, поспішив виконувати наказ Хоменка. У найвіддаленішому відсіку підняв люк і шугнув крізь вузьку горловину всередину глибоководного дому. Автоматично увімкнулося електричне освітлення. Акванавт обвів поглядом ребристе склепіння, невеликий пульт управління, два крісла перед ним. Порівняно з простором центрального залу біостанції тут було надто вже тісно. За ним із глухим скреготом зачинився люк. Відтак апарат схитнувся. Телеекрани оповила густа хмара намулу. Значить, біостанція відірвалась від дна, лишивши на дні своє мініатюрне дитя.

Що ж, час викликати Олега. Бортінженер увімкнув апарат гідроакустичного зв’язку і в ту ж мить здригнувся — на панелі виклику блимнуло зелене вічко. Залунав голос Олега:

— Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Викликаю “Садка”.

Кодова кличка “Садка” за попередньою домовленістю була присвоєна Хоменкові. Бортінженер назвав свій позивний:

— “Чорномор” слухає! Як ти там, Олег? Чому не зв’язався із біостанцією раніше? Живий-здоровий?

— Я вже хотів повертатись, але на дні проповзла якась дивна тварина… Потім я побачив корабель…

— Який ще корабель на дні?! Тут, у цьому місці?! Що ти говориш?

— Затонулий корабель, мабуть, античний… Я підійшов до нього, забувши, що треба повідомити про свої координати.

— Погано ти вчинив, друже, — мовив Воронцов. — Там корабель тоне. Навіщо забрів так далеко? Хоменко лишив мене тут, у глибоководному домі. Бери мій пеленг і рушай. А я піду назустріч. Чим швидше ми зустрінемось, тим ліпше. Біостанція нас незабаром викличе.

— Гаразд! Я вже йду.

Воронцов зафіксував пеленг Олегового акватрона. Добре, що керувати глибоководним домом напрочуд легко. На сірому намулі майже рівною лінією тягнулися сліди ніг хлопця. Раптом вони різко повернули вбік. Що ж сталося з Олегом? Чому він зробив такий зигзаг?

Бортінженер знову увімкнув гідроакустичний передавач, гукнув нетерпляче у мікрофон:

— Як справи, Олег?

— Та нічого, йду поволеньки, — відповів хлопець.

— Чому так напетляв?!

Бортінженер вимкнув передавач і рушив далі. Екран висвітлював місцевість лише перед апаратом. Та в цю мить Воронцова не цікавив підводний світ трикілометрових глибин. Лише одна думка бриніла в голові: швидше, швидше, швидше…

Якась сіра пляма вигулькнула попереду! Вона росла, рухалася, набирала певної форми. Величезна тварина перетнула шлях глибоководному дому. До апарата повз дракон, підвівши голову на довгій гнучкій шиї. Короткі плавники на грудях загрібали під округлий тулуб сіре місиво намулу. Від голови до самісінького хвоста йшов зубчатий гребінь.

…Це було видовище з казки, з найбуйнішої фантазії. Тварина схожа на дракона! В її плазуванні відчувалася страхітлива сила. Луска, яка всуціль покривала тулуб, сяяла в інфрачервоному промінні.

Розглядини тривали якусь секунду—півтори, але для Воронцова ця крихта часу раптом стала вічністю. Час неймовірно розтягнувся. Бортінженер відчув, як його тіло затрусила лихоманка. Мимоволі поклав пальці на клавіші. Хода глибоководного дому сповільнилась, а потім він і зовсім, зупинився.

Голова тварини рвучко звелася вгору і зазирнула через телеекран всередину капсули.

Бортінженер побачив круглі, жовті, широко поставлені очі, які ніби складалися з мозаїки чітких ромбів. Погляд тих палаючих очей був незворушним, мертвим…

Юнак підсвідомо увімкнув систему захисту — дім оповило електричне поле високої напруги. Невидима броня різко відкинула голову тварини, її шия вигнулась, мов натягнутий лук. По тілу пройшла судома. Трикутні вістря спинного гребня враз нашорошилися на всі боки. Тварина змахнула плавниками та хвостом і відірвалася від дна. Її довге тіло чорною блискавкою перекреслило поле бачення інфрачервоних окулярів і зникло…

Що ж це було? Сон чи дійсність? А може, галюцинації, породження розбурханої уяви? Але на одному з табло посеред пульта управління вібрувала стрілка, повідомляючи про те, що й досі на обладунках апарата не спадає поле високої напруги. Чотири пари цибатих ніг знову понесли апарат вперед. Акванавту раптом впало в око широке ложе в намулі. Ні, це був не сон!..

І Воронцов зрозумів: він, можливо, єдиний із людей зустрівся віч-на-віч з таємничим морським змієм, володарем вод. Значить, тисячолітній міф перестає існувати, натомість народжується наукова класифікація. “Але хто ж тобі повірить? — мовив у ньому чийсь чужий голос. — Всі ми охоче переповідаємо казочки. Де фотографії, де обміри, де зразки бодай шкіри?..”

Хто ж це говорить в надрах його мозку, чий це голос? Усольцев!.. Отакий він зробить висновок, коли йому розповісти. Спробуй доведи йому, переконай! І раптом Воронцову стало соромно: адже апарат оснащений кіноапаратом. Натискуй кнопку і знімай…

У поле зору телеочей зайшла якась постать. Воронцов здригнувся. А, це ж Олег… Забути отак про хлопця! А якби тому була потрібна поміч?..

Та враз у нього увірвався терпець:

— Олег, ти нічого не бачив?

— Коли?

— Тільки що, хвилин п’ять тому…

— Ні, а що мало бути?

— Морський змій!..

— Ви що — жартуєте?! У мене хоч черв’як!.. ніби якась гідроакустограма.

— Потім поговоримо… Як тобі ведеться?

— Все про мене та про мене… А який корабель тоне? У цьому районі давно й шторму не було.

— Ох, який же ти допитливий, — розсердився Воронцов. — Нічого ще не відомо. Та заходь же у дім!

Глибоководний апарат мав позаду невеличку камеру шлюзування і тісний відсік, розрахований всього лише на один акватрон. Незабаром у конусоподібне внутрішнє приміщення через бічний люк зайшов, ледь пригнувшись, Олег.

— А ви не помітили моретрусу? — запитав він. — Мене так хитало, що аж вдарився головою об шию акватрона. Правда, майже одразу й опритомнів.

— Десь поблизу, найвірогідніше, вибухнув вулкан. Прилади повідомляли про це, але ми просто не звертали на них уваги,

Біостанція вже давно випірнула з глибин і пливла поверхнею океану. Високе небо над нею було майже безхмарним, повівав легесенький вітерець, сонце стояло майже в зеніті.

Усольцев піднявся на “горище” — у верхній круглий відсік. Крізь товстелезні кварцеві вікна в приміщення вливалися потоки сонячного проміння. Кілька низеньких крісел, прикріплених до підлоги, та овальна тумба відеотелефону — от і все скромне умеблювання. Але живе, сліпуче сонячне світло надавало кімнаті якоїсь урочистості.

Акванавт вийшов на палубу оглядового майданчика. Під ногами ритмічно похитувалась велетенська сфера, що розтинала своєю маківкою хвилі. Колір океанської води із синього враз став зеленим. Виходить, врожайний тут океан. Міріади планктонних організмів копошилися у воді, на них чигали зграйки невеличких рибок, щоб у свою чергу стати поживою для великих окунів-меру, кальмарів та анчоусів. Мов парасольки, пливли поміж хвилями рожеві медузи. Пекуче сонце павутинним промінням переплітало океанське лоно та білі хмаринки. А високо в небі, майже над біостанцією, широко розпростерши крила, плив альбатрос…

І раптом біолог зрозумів: не проміняв би він на найбільші принади підводного світу цей духмяний легіт, який так приємно освіжав щоки та чоло, це густе пахуче повітря, цей безмежний простір і навіть це немилосердно-пекуче сонце.

Та ось те, що він виглядав…

Вдалині, між морем і небом, забовваніла чотирикутна цятка з ледь помітними зубцями. Біолог прикипів до неї очима. Від напруження у нього виступили навіть сльози. Затулив обличчя руками: сонце пекло немилосердно. Стулені пальці здавалися червоними, аж багряними. Так і закарбувалася в пам’яті Усольцева ця мить — легеньке похитування палуби під ногами, червона імла, колючий доторк сонячного проміння до тім’я та потилиці.