— Добре, що ми тільки-но завершили ехолокацію, — відповів Хоменко.

Воронцов заходився розгортати сувій паперу: через усю карту звивалися густі лінії різної товщини, які позначали рельєф дна.

— Насамперед треба шукати звалище контейнерів, — сказав Хоменко. — Нічого не вдієш — логіка. А маршрут браконьєрського судна — із зигзагами миль п’ятсот. Десять таких біостанцій, як наша, дно уздовж нього не обнишпорять і за місяць. Нам потрібно будь-що вийти на зв’язок із Пітером Рідом. Схоже на те, що він знає, де лежать контейнери. Тут ми нічим не ризикуємо. На атол Пата-Нуї, до Пітера Ріда, вилетить Воронцов. А ми чекатимемо радіограми.

— А чому саме я? — здивувався бортінженер.

— А тому, що професорові Грассару доцільніше лишитися на біостанції, — спокійно пояснив Хоменко. — Усольцев, як тобі добре відомо, чудовий експериментатор. Ми повинні якнайшвидше розшифрувати будову, властивості організму та генетичну структуру невідомої істоти. Дуже мало поки що про неї знаємо. А незнання для нас зараз — надто велика розкіш. Головне — з’ясувати цикл відтворення таємничої мадам “Ікс”. Тільки тоді матимемо відповіді на дуже багато запитань.

Професор Грассар вперше посміхнувся:

— Сверблять руки — так хочеться оббілувати мадам “Ікс”. А ви летіть з легкою душею. Передасте Пітерові привіт од мене, і він розповість усе, що знає.

Як тільки з оглядового майданчика біостанції злетів гідроліт, акванавти повернулися в зал управління. Хоменко обвів поглядом свій нечисленний екіпаж: людей на борту дуже мало, а роботи надзвичайно багато. Та ще довелося послати Воронцова на атол Пата-Нуї. Правда, нагодився професор Грассар. А він сам може замінити штат досить чималої наукової лабораторії. І на Усольцева можна покластися в усьому.

По тому, як вів себе у цей відповідальний момент професор Грассар, відчувалося, що французький вчений, попри весь свій авторитет і світову славу, ладен визнати за начальником біостанції, так би мовити, адміністративну владу.

— Мосьє Хоменко, — мовив рішуче професор Грассар, — час братися за роботу. Адже “крихітка” в лабораторії.

— Вже налаштували потрібну апаратуру, — відповів начальник біостанції. — Через дві години Воронцов приземлиться на атолі. А потім надійде радіограма від Пітера Ріда. Наше завдання — якнайшвидше розшифрувати структуру “крихітки”.

Усольцев і професор Грассар одразу ж пішли в лабораторію, залишивши в залі управління Хоменка та Олега. Начальник біостанції ступив до пульта, увімкнув рацію. У приміщення крізь шерхіт електричних розрядів долинули окрайці чиїхось морзянок. Іван Макарович почаклував над шкалою настроювання, звільнивши від перешкоди ультракороткохвильовий канал…

— Прослуховуватимеш ефір, — наказав хлопцеві. — Від рації не відходити! Віднині ти на вахті!

Олег зручно вмостився у кріслі і поглянув на шкалу настроювання рації, на якій привітно блимав зелений вогник індикатора. Доведеться ось так нудитись щонайменше зо три години. Раніше Воронцов не встигне надіслати радіограму. Навідатись би у лабораторію… Робота там аж кипить. Що ж то воно за “крихітка”? Тільки ж незручно перед Іваном Макаровичем. Сказано ж йому: “Віднині ти на вахті!”

…Та не дочекався Олег радіограми Воронцова. Жодного разу не пролунали в ефірі позивні біостанції. Олег, зрозуміло, не виходив із залу управління. Коли ставало надто нудно, то зводився на ноги і двічі—тричі обходив пульт. Потім сідав і до лящання у вухах прослуховував невиразну електронну завірюху ефіру.

Часто хлопця по відеофону викликав Хоменко. Видно, з великим нетерпінням чекали вчені звістки від Воронцова. Не вельми потішений Олеговими відповідями, начальник біостанції хмурив брови і швиденько вимикав систему внутрішнього зв’язку. Хлопець розумів, що там, у лабораторії, час для вчених летить, мов стріла. Двобій із “крихіткою”, судячи з усього, дуже важкий. Надто вже спітніле, втомлене обличчя в Івана Макаровича.

Аж пізно в зал управління повернулися Хоменко та Усольцев. Одного погляду на них Олегові вистачило, щоб дійти висновку: вчені успішно завершили дослідження “крихітки”. Одну із таємниць розгадано, а друга перестане існувати після радіограми Воронцова.

— Можна мені поглянути на штучну істоту? — запитав Олег.

— Біжи мерщій в лабораторію, — сказав Усольцев. — Професор Грассар ще там.

Хлопець якраз вчасно потрапив у лабораторію. Професор Грассар саме порався біля сейфа-рефрижератора. Він одразу ж відгадав Олегове бажання, відчинив дверцята, і добув із надр сталевої шафи масивний затискач із наглухо запаяною колбою.

Олег крізь лупу поглянув на дрібненькі створіння, що плавали в посудині з органічного скла, і мимоволі відсахнувся. Які ж огидні на вигляд ці штучні істоти! Прозорий розчин аж кишів ними. Кожна “крихітка” мала форму двох стулених докупи трапецій, коричнево-зелених, густо обтиканих рудими ворсинками. Олег навіть розгледів, що їхнє тіло закуте в чарунки гнучкої і, певне, твердої оболонки.

Раптом одне із створінь розпалося. Трапеції-половинки, ворушачи волосинками, попливли в протилежні боки…

“Значить, розмножуються шляхом поділу, — подумав Олег. — І цикл відтворення, напевно, дуже короткий”.

Професор Грассар підсунув до себе лінгватрон і пояснив:

— Ця штучна жива істота складається ніби з двох організмів — дрібної водорості діатомії та планктонної тваринки-копепеди. Створювали її методом генетичної інженерії. Гени копепеди пересадили у клітину водорості. Гени ж діатомії забезпечили цьому диявольському витвору надзвичайну плодючість. Досить легка операція, якщо зважити на успіхи сучасної генетичної інженерії. Для науки — це вчорашній день…

Ясна річ, Олег дещо знав про успіхи генетичної інженерії. Окрім науково-популярних нарисів, він перечитав ще й чимало розділів у вузівських підручниках з біології. З часом розібрався у будові генетичного апарата. Затямив добре, що інформація про якісний набір білків кожної клітини записана у дезоксирибонуклеїновій кислоті — скорочено ДНК. Отож певний відрізок молекули ДНК і називається геном, котрий відповідає за передачу в спадщину під час поділу клітини тієї чи іншої ознаки живого організму.

Звичайно, Олег стежив і за повідомленнями з фронту сучасної генетичної інженерії. Так, нині вчені вміють “розрізати” і “зшивати” гени в ДНК у такій послідовності, в таких комбінаціях, в яких вони не існують у природі. Наприклад, гени, взяті з клітин жаб, комах чи пацюків, пересаджувалися бактеріям, а гени, позичені в деяких ссавців, трансплантувались у жаб’ячу ікру. Генетичний матеріал одного вірусу можна пришити іншому й одержати, по суті, організм з новими властивостями, який раніше не існував у природі. Протягом останніх років учені розробили ще й інші принципи конструювання з різних видів рослин чи тварин нових штучних живих істот. Та повсюди генетичні експерименти проводились під суворим міжнародним контролем. Більшість щойно створених організмів так і не вийшла за межі наукових лабораторій.

Нарешті він осягнув суть катастрофи, яка може спіткати весь океан. На думку багатьох учених, щорічна біологічна продуктивність Світового океану складав 700 мільярдів тонн. У цю справді приголомшуючу цифру входить не тільки вага водоростей, а й безхребетних, риби, морських ссавців тощо. І кожному з цих видів, щоб жити, потрібен харч. Тож вся ця фантастична кількість видів живе за рахунок поживних речовин, нагромаджених у процесі фотосинтезу водоростями. Зоопланктонні тваринки чи риби-вегетаріанці, скажімо, поїдають дрібні водорості, тих — хижі риби чи безхребетні, на яких, у свою чергу, чигають ще більші хижаки.

Користується, безперечно, з дарів океану і людина. Щороку риболовецькі флоти всіх країн світу виловлюють понад 80 мільйонів тонн риби та інших водяних об’єктів промислу. Щоб добути таку кількість білків на суші, людству довелось би збільшити кількість великої рогатої худоби у світі на півмільярда голів.