…Лише під вечір з’явився гість. Сріблястий вертоліт сів на палубу оглядового майданчика біостанції. Кілька секунд стишувалося обертання гвинтів, а потім вони різко зупинилися й спали, мов крила метелика. З невеличкого люка вистрибнув худорлявий стрункий чоловік, одягнений в синій комбінезон із блискучими замками. Хоменко жестом запросив гостя всередину біостанції.
Лише у верхньому, горішньому відсіці Олег побачив, що прибулець — немолода вже людина. Його обличчя густо поснували зморшки, в темних западинах жевріли блакитні очі. Дві глибокі борозни з’єднували крила тонкого носа з опущеними кінчиками вуст. Однак волосся на його голові було ще густим, хоча й зовсім сивим.
— Бон жур, мосьє!
Меткі очі гостя, здавалось, за мить увібрали в себе Воронцова, Хоменка, Усольцева, Олега…
— Бон жур, мосьє Грассар, — відповів Хоменко, закладаючи в лінгватрон потрібну касету.
Олег знав це прізвище. Професор Грассар був відомим французьким акванавтом і морським біологом, одним із найбільших знавців океану. Майже шістдесят років свого життя віддав він вивченню життя глибин. Професор Грассар створив перший у світі підводний дім і прожив у ньому чимало місяців на океанському дні. Він відкрив кілька невідомих науці видів риб і розробив проект французької крокуючої біостанції. Протягом майже півстоліття професор Грассар брав участь у найважливіших світових експериментах з акванавтики.
Металевий голос лінгватрона переклав слова француза:
— Вітаю вас, колеги. Моє експедиційне судно “Жюль Верн” стояло в бухті Папаете, коли надійшла ваша радіотелеграма. Що тут у вас діється? Для мене цей район завжди був більмом на оці.
Хоменко розповів професору Грассару про останні пригоди екіпажу біостанції. І з кожним словом радянського акванавта дедалі суворішало обличчя француза, аж поки гнівно не затремтіли тонкі пошерхлі губи. Передчуття страшного лиха нарешті пройняло Олега: якщо вже розгубилася ця відома всьому світові людина, сильна, мужня…
— Отже, не варто брати до уваги останній варіант. Тут ми нічого не вдіємо. І взагалі — все людство з неймовірно потужним науково-технічним потенціалом виявиться безсилим перед цим лихом. Чи ж не парадокс?! Наслідки катастрофи зараз навіть важко передбачити. Великий океан… Але та маленька штучна істота! Ось до чого призводить людська зажерливість! Та втіште, врешті-решт, мене, старого. Переконайте, що плазма з контейнера не потрапила у воду!
— Таких гарантій немає, — мовив сумно Хоменко. — Ми дослідили за допомогою рентгенівського апарата та спектрографа щілину в контейнері. Здається, вона утворилася внаслідок падіння на залізомарганцеві конкреції, засипані в трюм. Та іще за багатьох прикрих несподіванок ті живі істоти могли таки опинитись у воді. У найближчому районі ми нічого не помітили. Але судно пройшло після катастрофи кількасот миль…
Професор Грассар поміркував якусь мить, а потім мовив:
— Тепер і я починаю дещо розуміти. Один мій старий приятель кілька років тому надіслав мені дуже дивного листа, коротесенького, але вкрай емоційного. Він просив мене негайно приїхати до нього, натякав, що знає якусь надзвичайно важливу таємницю. Цей чоловік працював тоді на арказійський концерн “Океанікс продюкс” і жив на одному з островів архіпелагу Танео. Я, звичайно, одразу ж прилетів до нього, але наша зустріч так і не відбулась. Мені сказали, що Пітер Рід захворів проказою. І звідки взялось таке лихо?..
Олег аж здригнувся, почувши знайоме ім’я та прізвище. І враз пригадав оте незвичайне прохання, яке кілька днів тому прийняв гідроакустичний апарат його акватрона.
— Ви сказали — Пітер Рід? — запитав хлопець, червоніючи від зніяковіння. Ще б пак, довелося втрутитися в таку серйозну розмову.
— Так, я розповідаю про відомого арказійського вченого Пітера Ріда. Ми довгенько знаємо один одного. Мені так і не вказали, в який лепрозорій запроторили бідолаху. Благодійницькі організації, що утримують своїм коштом колонії прокажених на деяких тихоокеанських островах під егідою ООН, іноді, на прохання своїх підопічних, нікому не дають жодних довідок. Пітер Рід не мав ні сім’ї, ні близьких родичів, тому його зникнення нікого й не стурбувало. А я так і не зміг, врешті-решт, відшукати свого колегу, хоча й навідався у кілька лепрозоріїв. Чому ж він, викликавши мене, не лишив по собі жодних слідів? Тоді я не знав, що й думати про це дивовижне зникнення.
— Ми бачили фотографію Пітера Ріда в лабораторії концерну “Океанікс продюкс”, — додав Воронцов. — Недалеко звідси — на центральному острові архіпелагу Танео. До речі, з нами там обійшлися не дуже люб’язно. Уявіть собі… Ми привезли до арказійців хворих моряків із грецького судна, розказали про справді таємничу катастрофу в океані. І що ж?.. Двоє діячів прикладної біології, схожі на гангстерів, довгенько морочили нам голови, а потім почастували чимось снодійним. Бачите, їм дуже кортіло, щоб ми переночували на острові. А вранці ми вже їх не знайшли: обоє зникли, як кажуть, у невідомому напрямі. Ось тут ми й почали міркувати… Знову ж таки — загадкове зникнення Пітера Ріда. Чи немає зв’язку між усіма цими подіями?
— Снаряди начебто падають біля оффісу концерну “Океанікс продюкс”, — докинув Хоменко.
Почувши ці слова, Олег наважився:
— Я знаю, де Пітер Рід, — вигукнув він ламким від хвилювання голосом. — Зараз він живе на атолі Пата-Нуі. Мені ще пояснювали — там міститься лепрозорій. Мабуть, треба було б раніше розповісти.
— А звідки ти це взяв? — повернув до хлопця нахмурене обличчя Хоменко.
— Тоді, коли я вийшов у океан, а ви на біостанції попливли в район катастрофи грецького судна… Пам’ятаєте?.. Ви послали до мене Володимира Петровича в крокуючому домі… Я тоді порушив графік, відійшов од маршрутної прямої, погнався за якимось гігантським черв’яком. І раптом — струс дна… Ударився головою об шию акватрона. А потім зненацька спрацював гідроакустичний приймач. Почув, мов крізь сон: якийсь Пітер Рід просить повідомити на судно “Жюль Верн”, що він на острові Пата-Нуї. Благав французьких учених прибути на атол з патрулем міжнародної інспекції нейтральних вод. Я себе тоді дуже погано почував — не знав достеменно: чи справді я таке чув, чи, може, примарилося. Боявся… Дізнаються, що збочив з маршруту, сваритимуть. А то б усе розповів…
— Так ось чому ти розпитував мене про острів Пата-Нуї? — мовив Воронцов. — Пам’ятаю, я тобі пояснював, що там — лепрозорій.
— Як добре, що ви все пам’ятаєте! — видихнув Олег. — У тій гідроакустограмі ще вказувалось: експедиційне судно “Жюль Верн” зараз плаває десь в екваторіальній зоні Тихого океану.
— У першому кварталі нинішнього року найбільші газети світу якраз повідомляли, що моє судно вирушило в екваторіальну частину Тихого океану, — пояснив професор Грассар. — Преса ще й досі не лишає мене в спокої. Я думаю, що в лепрозорії, які містяться на тутешніх островах, часом привозять газети.
— Надто вже воно схоже на правду, хлопче, — мовив Хоменко. — Не віриться, що тобі приснилася та гідроакустограма. Даремно тільки ти затаїв це од нас.
— Мені аж пекло сказати. Тільки ж на Пата-Нуї лепрозорій… Кепкували б з мене… Спіймався, мовляв, на гачок якомусь прокаженому.
— Тут усе зводиться докупи, — міркував уголос професор Грассар. — Пітер Рід дуже хотів зустрітися саме зі мною. Зараз не час гадати, як він зумів послати гідроакустограму. Тільки ніхто б йому не йняв віри, якби він почав лякати незнайомих людей розповідями про ті контейнери. Ясна річ, подумали б: прокажений з глузду з’їхав. Єдиний вихід був у нього — саме мені подати звістку. Він усе правильно розрахував. А послати радіограму на “Жюль Верн” могли з будь-якого судна. Просто так, про всяк випадок…
І тут Хоменко, врешті, вирішив підбити підсумки напруженій гарячковій розмові.
— Поки що у нас дуже багато слів, а діла мало. І цієї мозаїки фактів уже вистачить. Нам потрібно розробити чіткий, конкретний план. На все інше шкода часу.
— Чи маєте детальну карту морського дна? — запитав професор Грассар.
