Лише два місяці тому Олег і гадки не мав, що побачить дивовижний світ морських глибин, милуватиметься нічним небом тропічних широт, ходитиме океанським дном. Не життя настало, а суцільна казка. Щоранку, пробуджуючись од сну в своїй каюті, хлопець рвучко схоплювався з ліжка і широко розплющував очі. Ні, казка ще не скінчилася! Ось-ось спалахне зелене вічко відеотелефону і пролунає бадьорий голос Воронцова: “Доброго ранку!”

Трохи нудно на біостанції лише ввечері, після десятої, коли керівник групи акванавтів Іван Макарович Хоменко велить хлопцеві йти на спочинок. А так би Олег до півночі чатував у залі. А як же інакше? Там цікавіше, ніж у каюті. Телеекрани не вимикають ні вдень ні вночі. Яких тільки див не побачиш під водою! На одного тільки краба можна дивитися годинами і не обридне…

Хлопець і досі не міг зрозуміти, навіщо врешті-решт його запросили на борт підводної біостанції “Садко”. Її начальник Хоменко та біолог Усольцев загадково мовчали, а сам він не знаходив ради.

Олег не раз пригадував той пам’ятний травневий день, з якого все, власне, й почалося. До літніх канікул було рукою подати. Він саме склав останній іспит. З нетерпінням чекав поїздки на берег моря, уявляв, як дзюркотітимуть поруч кришталево-прозорі струмки, гомонітимуть над головою кипариси та грецькі горіхи, вабитиме до себе голубінь бухти.

Та якось несподівано для себе він посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології. Піонерська газета ще напровесні видрукувала кілька турів запитань. На кожний із них треба було дати відповідь протягом двох днів. Олег гарячково перегортав сторінки енциклопедій, довідників, наукових видань, до пізнього вечора затримувався в читальному залі міської бібліотеки.

Він не стільки вірив у свою майбутню перемогу, скільки горів бажанням відповісти на дедалі складніші запитання олімпіади. А потім піонерська газета надрукувала його портрет і сповістила, що він здобув право взяти участь у науковій експедиції. Вибір був неабиякий: акваторії Білого, Каспійського, Аральського, Охотського морів. Вирушити на берег Чорного чи Азовського морів йому навіть і не пропонували: це ж дома.

І раптом надійшло абсолютно фантастичне запрошення: “Тихий океан, борт біостанції “Садко”…

Гідроплан переніс хлопця з Севастополя в екваторіальну зону Тихого океану, і його тимчасовою домівкою стала підводна біостанція.

…Ранкові роздуми сполохав сигнал відеотелефону. Олег рвучко підняв голову. На невеличкому екрані з’явилося обличчя Івана Макаровича Хоменка, начальника біостанції.

— Як відпочивалося, друже?

— Та я вже й не сплю. Сиджу в каюті, нудьгую…

— Бачу, що не спиш. А хіба не знаєш, що перед виходом па дно слід добре виспатись? Адже ти вмієш користуватися апаратом електросну. Прокинувся занадто рано — увімкни апарат і ще поспи. Якщо діагност покаже, що ти не відпочив достатньо, на дно не вийдеш…

— Я добре відпочив. Учора ліг спати раніше.

— Гаразд, збирайся. За графіком — твоя черга. Але на майбутнє затям: маєш виходити на дно — перед цим добре поспи!

Екран відеозапису згас. Олег поглянув на лискучий коричневий шолом, з’єднаний гнучкими шнурами з циліндром, що стояв біля узголів’я ліжка. Справді, ніяких тобі складностей: переводиш стрілочку на одну—дві позначки вперед, одягаєш па голову шолом, лягаєш на ліжко і натискаєш кнопку. Хочеш не хочеш, а дві години спиш.

Та він добре відпочив, і йому нема чого одягати на голову шолом. Ліпше полежати спокійно, помріяти, щось почитати. Перед виходом на дно залишати каюту суворо забороняється, аж поки не викличуть. Добре, що книг у каюті вистачає.

Через півгодини за графіком він має вийти на дно. Олег одягнувся і поглянув на себе у невеличке люстерко. Що ж, йому пасує форма акванавтів — синя куртка з накладними кишенями і такого ж кольору брюки із срібним кантом. Він у ній виглядає дорослішим, мужнішим.

Хлопець вийшов у коридор. Ноги ступали по густому ворсу синтетичного килима. Із стелі лилося м’яке, приємне для ока світло. Зліва — низка дверей, які відчиняються за допомогою електронного ключа. Там лабораторії, сховища, обладнані спеціальними стелажами, акваріумами, де зберігаються колекції водоростей, риб, мінералів…

Зал керування — величезне кругле приміщення під опуклою стелею. Стіни на рівні людського зросту опоряджені м’яким пластиковим матеріалом із геометричним тисненням: на сірому тлі ромби та квадрати. Оксамитова доріжка веде до великого підковоподібного пульта, розчленованого на майже однакові за розміром сегменти. “Підкова” поспіль вицяцькувана кнопками, важелями, різнокольоровими індикаторами, тумблерами. А всередині стоять два крісла на блискучих ніжках.

На стінах залу керування мерехтіли телеекрани: три великі плями — одна спереду, навпроти крісел, дві обабіч…

Хоменко та Усольцев сиділи за невеличким столиком під стіною і проглядали якісь папери. Із пластикових ящиків майже до їхніх ніг слалося густе зелене листя декоративних рослин.

— Приготувався до виходу? — начальник біостанції запитливо звів очі на хлопця. Його обличчя вже було помережене ранніми зморшками. Рідке світле волосся німбом огортало чо-ласту голову.

— Звичайно! Хоч зараз!

— Геннадій Миколайович обстежить тебе на автодіагності. Якщо добре відпочив — вийдеш на дно.

Високий кремезний біолог Усольцев вийшов з-за столу. На відміну від інших акванавтів, він був одягнений у просторий сірий костюм, білу сорочку. Чомусь не полюбляв форму акванавтів. Він завжди говорив басовитим гучним голосом. Олегові спершу здавалось, ніби на борту станції командує він, а не Хоменко.

— Ходімо, юначе!

Автодіагност, устаткований в лабораторії Усольцева, засвідчив, що всі психофізіологічні функції Олегового організму в доброму стані, на дно вийти може. Хлопець та біолог повернулися в зал керування.

Біостанція лежала на дні. Над нею — трикілометрова товща Тихого океану. За програмою обстежували досить великий квадрат підводної рівнини. Жодних виходів корисних копалин тут ще не помічено. Залізомарганцеві згустки мали щонайбільше об’єм п’ять—шість кубічних сантиметрів. Якихось несподіванок для морських геологів не було. Тому Хоменко вирішив обмежитися лише визначенням біологічної продуктивності цієї зони та пошуками невідомих науці організмів.

Сонячне світло проникає у воду океану заледве до двохсотметрової глибини. У приповерхневій зоні вирує життя. Міріади планктонних організмів, риб, медуз, кальмарів завзято борються за існування. А трикілометрові глибини?.. Чорна прірва, царство вічної ночі, величезних тисків. Звичайно, й ці глибини населяють живі організми. Найкрихітніші з них живляться їстівним “дощем” із решток загиблих морських мешканців, який повільно падає із верхніх вод назустріч тисячам ненажерливих ротів.

Олег багато разів бачив па телеекранах зображення піратів глибини. Не міг без огиди дивитись на їхні потворно великі голови, чорні, загнуті всередину пащі, гачкуваті зуби, плавники, схожі на вістря ножів.

Протягом доби кожен акванавт тричі виходив на дно. Строк перебування під водою — година. За цей час треба обстежити певну площу дна, зняти її на кіноплівку, зібрати найцікавіші зразки природних мешканців, покласти їх у бункер акватрона.