— Тоді запропонуйте шефу назвати вічні акумулятори «Мустанг-ХДМ». Звісно, акумулятори називатимуть просто «мустангами», але кожному кортітиме дізнатися, що криється за трьома літерами. Навіть Дейвіду Расселу. Скажу лише вам: це перші літери імен Х’ю, Дейвіда і Малькольна. Якщо хочете, то продавайте своєму шефу цю ідею як власний винахід. Вам дуже потрібні гроші, сер, а Рассел охоче купить у вас цю рекламу.

— Спасибі, сер, — тихо подякував Пітер. — Ви дуже великодушні. Як і містер Рассел. Цим ви схожі, сер.

Х’ю Вундстон довго не міг згадати, в кого ще, окрім Пітера Гоулда, була така покірність у поводженні. Аж тепер, коли Пітер трохи втягнув шию в плечі й відвів очі від дзеркальця, згадав голос і манеру офіціанта Едді. «У них, — подумав Х’ю, — однакова печать рабства. — Від цього відкриття Х’ю мерзлякувато повів плечима, добиваючи себе нищівними докорами совісті: — Раби, жалю гідні раби. І чорні, й білі. Невже і я з Малькольном з тією ж печаттю в душі? Ні-ні, ми не заради грошей… Наука ніколи й ні для кого не була рабством. Ні-ні, так не можна думати, інакше постійно відчуватимеш спиною свист батога. Я не про це думав. Ні-ні! Я хотів лише сказати, що не тільки негри у нас раби. Так, я лише це хотів собі сказати».

Макларен не відводив погляду від високих кактусів, що аж до обрію захаращували рівнину карачкуватими стебла ми й поволі оберталися, розставляючи вусебіч короткі грубі пагони, схожі на обрубки рук.

— Ландшафт майбутнього. І ним володітимуть каліки з куксами. Повна гармонія.

— Настрій у вас нікудишній, — зітхнув Вундстон і запитав: — Ви були коли-небудь в заміському маєтку Рассела?

— Не випадало нагоди. Чув лише, що місячної ночі містер Рассел милується танцями мавок. Скільки там ставків? — звернувся до Пітера.

— Як коли.

— Тобто?

— Вілла містера Рассела схожа на замок, оточений широким каналом з густими вербами. Штучні дамби ділять канал на ставки. Кількість дамб залежить від настрою доньки містера Рассела. Її називають Високою Кандіс.

— Ви не знаєте, скільки платять мавці за один сеанс нічних танців? — запитав Вундстон, хитрувато поглядаючи на Малькольна.

— Це не таємниця, сер, — відповів Пітер. — Дейвід Рассел запрошує трупу з негритянського балету. А в дівчат того балету, як вам відомо, загострене відчуття власної гідності. Містер Рассел оцінив ту амбіцію в п’ятсот доларів за вечір.

— Чув!? — вигукнув Вундстон, повертаючись на м’яко му сидінні й хапаючи Малькольна за плечі. — Дівчисько, чорношкіре мавпеня з гарненькими ногами, за один вечір заробляє те, що мені платять за два тижні. Мені — фізику, перед ким навіть майбутнє схиляє голову.

— Містер Рассел просто дивак, — зауважив Пітер. — За тисячу доларів можна найняти дюжину білих дівчат, які танцюватимуть незгірш, але Дейвід любить чорних примар. Він колись накладе за це головою: негри двічі обстрілювали нашу машину.

— Удень чи вночі? — уточнив Х’ю, ніби це мало якесь значення.

— Умирати однаково при сонці й при місяці, - буркнув Пітер, пригальмовуючи машину перед поворотом на алею, яка починалася від бетонованого шляху й тягнулася аж до вілли Рассела.

— Звичайно, — погодився Х’ю й цілком серйозно пояснив свою цікавість: — Я хотів лише знати, коли безпечніше кататися з вами.

— Якщо вірити записці, - мовив Пітер, — що я знайшов на своєму сидінні, Рассела уб’ють між першим і другим сніданком. Ось на цій алеї. Рассел дуже реготав, коли про читав цю записку. З тих пір він називає алею ешафотом Дейвіда.

— Гм, — муркнув Х’ю. — На такій швидкості важко розгледіти, хто сидить у машині, і замість Дейвіда мені вгатять кулю під ребро. Зараз, як ви зауважили, саме час готуватися до другого сніданку, сер.

— Нас троє, а вони полюють лише на Рассела, — заспокоїв Вундстона Пітер, не збавляючи швидкості машини.

— Це інша справа, — пожвавішав Х’ю й глянув на стрімку вежу заміської резиденції Рассела, на рівний квадрат лісу, що одним ріжком оточував замок, скосив очі на радарну установку й літак, які виднілись ліворуч від алеї, й сказав, ні до кого не звертаючись: — Розум і багатство — речі несумісні. І в цьому парадокс цивілізованого світу. Як не дивно.

Пітер подзвонив. З легким придихом розчинилися високі дубові двері, і на порозі з’явився двометрового зросту негр з кольтом на поясі.

— Привіт, Джіммі! — усміхнувся до нього Пітер і кивнув на Х’ю й Малькольна: — Ми — до шефа.

— Зброю прошу залишити в холі, - нагадав Джіммі, зачиняючи двері й прошкуючи слідом за візитерами.

— Ці джентльмени більше покладаються на свій розум, а не на пістолети, — одказав Пітер, але Джіммі наздогнав гостей біля сходів на другий поверх, чемно, проте владно повторив:

— Прошу ваші піджаки, джентльмени.

Х’ю переглянувся з Пітером, здвигнув плечима й вилущив ґудзика з петельки свого широкого піджака.

— Цього разу можеш не наполягати, Джіммі! — почулося з верхньої галереї, і всі разом підвели голови — до них привітно махав рукою кремезний чолов’яга в сірому гольфі, сталевого кольору штанях і білому піджаці спортивного крою. — Х’ю, Малькольне, прошу, піднімайтеся нагору. Пітер і Джіммі постережуть наші душі. Чи не так, хлоп’ята? — весело запитав Рассел і легенько плеснув у долоні, озираючись.

— Мабуть, ці джентльмени од самого Президента, — буркнув Джіммі, маючи надію одержати від Пітера інформацію.

Дивився в широку спину Х’ю й думав, чи зміг би звалити цього товстуна одним ударом в щелепу, чи довелося б добивати в тім’я, як робив це, коли супроводжував Рассела в портових кабаре.

— Ти маєш рацію, Джіммі, - сказав Пітер, всідаючись у глибокому кріслі біля бронзового божка й добуваючи з бара пляшку рому. — З твого дозволу пропущу келишок. Нерви щось розгулялись.

— Дейвід приймає гостей у «малахітовій шкатулці», де бувають тільки люди Президента, — думав про своє Джіммі, зважуючи свою поведінку з Вундстоном і Маклареном.

— Що нам до того, Джіммі? — зауважив Пітер, журно посміхаючись. — Пес завжди залишається біля порога й чекає, поки хтось зверху кине йому недоїдка. Сідай, Джіммі, та вип’ємо за нас.

— І за нашого шефа.

— Безперечно, Джіммі, - похопився Пітер, знаючи дурнувату вдачу Джіммі. — Мені, як і кожному з резиденції великого Дейвіда, не набридла ця служба.

— З цього завжди і починай, — муркнув Джіммі, сідаючи до великого столу з червоного дерева, на якому стояв відеотелефон і довжелезний пульт з різнокольоровими кнопками. — Не знаю, як ти, — бликнув на Пітера Джіммі, - а я почуваю себе господарем дому, де затишно мені і моїм дітям.

— Це правда, Джіммі. Я завжди казав, що ти великий Цербер цього замку. І, мабуть, через те, що саме тут Висока Кандіс утопила в ставку твого першого сина Джоя, — шпигнув Пітер, бажаючи подрочити Джіммі.

— Джой сам винен. І ти це добре знаєш, — захрипів Джіммі, поволі підводячись з крісла. — Якщо ти хочеш над кимось позбиткуватися, то раджу мене обминути.

— Це я просто згадав Високу Кандіс, — не моргнувши оком, сказав Пітер, — До речі, де вона? І чому ніхто не стріляв з головної гармати, коли ми повернули з траси на алею?

— Кандіс спить.

— Усю ніч вештається, а потім спить до полудня. Так вона всіх женихів одвадить. — Пітер допив другу чарку, підійшов до Джіммі, нагнувся над пультом. Розгледівся й кивнув на крайній зліва тумблер: — Якщо ти й далі записуватимеш наші балачки, я проситиму Рассела платити мені за роль блазня. В Америці нічого не робиться задарма, Джіммі.

— Я не люблю балакучих, Пітер. А якщо у тебе свербить язик, то забирай пляшку і йди у свою машину. І раджу поменше пити, бо шеф любить усе робити на тверезу голову. До речі, вимагає це й від нас. Я сідаю до роботи, Пітер.

— У цьому зачаклованому будинку нема з ким відвести душу, всі зайняті справами, — буркнув Пітер. — Шукай мене в машині. Може, хоч посплю яку часину, — сказав з невеселою усмішкою в ледь примружених очах.

«Тут поговориш, — подумав Джіммі, вмикаючи потаємне вічко телекамери, що стежило за машиною Пітера. — Тут, брате, ніде не сховаєшся, усі тебе чують і бачать. Звісно, Пітер може патякати про що завгодно — він білий. Перш ніж Рассел витурить його за ворота, на віллі не залишиться жодного негра. Про це Пітер ніколи не згадує. Як і жоден білий американець, який не був у моїй шкурі», — розмірковував Джіммі, чекаючи розпоряджень шефа. Але Дейвід мовчав.