— До того ж виросла наприкінці літа, — зауважив Павло, куштуючи духмяну картоплю. — Під справжнім небом уже осінь, — додав, насолоджуючись дивним смаком бульб.

— Ви справді не їли нічого подібного, — підказав Острожному Гленд, розтираючи сіль між двома половинками огірка. — А це тому, що на моїй фермі нема ні крихти мінеральних добрив і отрут.

— Але ж тут нема сонця і вітру, — поскаржилася Катя. — Тут багато світла, можливо вічне літо, але у мене без справжнього сонця і високого неба болить голова. Можливо, це галюцинації, але я чую, як хтось озивається до мене чужим голосом.

— Ми підемо, містер Гленд, — занепокоївся Павло, не зводячи очей з страдницького обличчя дружини.

— Не ви перша чуєте ці голоси, місіс, — спокійно зауважив Гленд, затримуючи погляд на тугеньких, з білими рильцями огірках у краплинах роси. Огірки лежали на плетеній з лози таці. Гленд дивився на огірки, розлогу тацю й ніби вагався. Потім глянув на Павла з неприхованим смутком в очах, підвівся з пенька й попросив винувато: — Візьміть ці огірки разом з тарелем. Х’ю Вундстон дуже любить огірки з моєї ферми. Він часто тут буває. Ми з ним майже однодумці. Передайте йому од мене вітання.

— Боже, до чого ж нудний і болючий цей голос… — простогнала Катя, подаючи Павлові руку.

— Місіс Катаріна, повірте, я не хотів завдати вам таких мук, — швидко заговорив до Каті Гленд, проводжаючи Острожних до швидкісного ліфта. — Можливо, виною квіти? — губився в здогадках Гленд. — Але ж Х’ю Вундстон теж любить поливати квіти. Проте він ніколи не скаржився на щось подібне. Як ви себе почуваєте, місіс?

— Мені здається, моя голова стала завбільшки з кімнату і там хтось ходить, кличе мене й не знаходить. Можливо, я… Це галюцинації, правда ж, містер Гленд? Я не божевільна! Я все пам’ятаю. Тільки б не цей голос!.. — Катя зупинилася: серце почало шалено битися, пронизувати все єство страхом смерті.

— Зараз усе минеться, — втішав Острожного Гленд, натискуючи кнопку перед останніми ворітьми. — За цією межею людям завжди стає легше. Мабуть, сонячне світло знімає шок. Вам краще, місіс Катаріна?

Катя над силу підвела голову, ніби вирвала її з липучої павутини… Довкола розвиднілося, і тільки окремі слова ще бриніли десь, стихаючи за жовтим пругом білої пустелі.

— Вас більше не переслідують голоси? — запитав Гленд, помічаючи в Катиних очах блищики веселого сміху. — Я радий, що все так обійшлося. Я шукатиму причину цих аномалій. Я їх знайду, місіс Катаріна. Я не маю права ризикувати здоров’ям жінки, яка має тут народити дітей і навчити їх жити в електронній печері.

— Це було б добре, містер Гленд, — сказала Катя, хоча ні Павло, ні Гленд не збагнули, що саме вона мала на увазі.

Катя подивилася на пагорб по той бік річки, на вершечок антени над будинком Малькольна, потім обернулася, і Гленд чомусь видався їй схожим на мумію з палахкотючими, як у божевільного, очима. В них були приховані дивні кульки, що оберталися різноколірними дзеркальцями й зблискували в ту мить, коли Гленд дивився на чуже для нього небо. «Цей чоловік справді чекає побачити атомний гриб», — з жахом подумала Катя й несподівано запитала:

— Містер Гленд, випадково не містер Вундстон запропонував вам організувати екскурсії до вашої ферми?

— Ні, місіс. Правда, ми якось обговорювали це питання, але Х’ю був проти.

— Ви справжній джентльмен, містер Гленд.

— Спасибі, місіс, — кивнув Гленд і знову з острахом оглянув небо.

— Ви любите славу, сер? — запитала Катя, і їй стало соромно від однієї думки, що ця людина з вощаним обличчям, котра давно зреклася реального світу в ім’я великої любові до життя, може домагатися слави. Гленд, здається, не зрозумів питання, і вона швидко додала: — Вибачте, ви — ніби король маленьких гномів, — усміхнулася Катя і торкнулася опущеної вздовж тіла руки Гленда.

— У людини надто коротке життя, щоб витрачати його на славу заради власної пихи, — відповів Гленд, не зводячи очей з далекої хмари над горизонтом. — Усі говорять про славу, і ніхто не думає, що слава кожного — це вічність Землі, місіс. Нашої блакитної планети. Тому я кажу, що пішов під землю заради слави. Моєї і вашої, місіс. — Гленд помовчав, проводжаючи Павла і Катю до містка, а вже на березі річки сказав: — Іншої слави нема. Є жага записатися в безсмертні. А що таке безсмертя? Сьогодні воно зависло на павутині: нікому буде згадувати великих. Безсмертя можна врятувати тільки там, — наголосив Гленд, показуючи собі під ноги довгим сухим пальцем. — Тільки там, місіс Катаріна. В електронній печері Гленда.

Катя не заперечила. Її увагу знову привернула блискуча антена над дахом Малькольнового будинку. Катя дивилася на блискучу цятку вгорі, і підсвідомий страх проймав тіло.

— Як вам сподобався барліг кощавого Гленда? — запитав Х’ю Вундстон, зустрічаючи Катю в «кімнаті свідків», де всі стіни були прикрашені портретами родичів Малькольна й Мері.

— А звідки ви знаєте, що я була у містера Гленда? — запитала Катя, підводячи погляд від альбому, який тримала на колінах, сидячи в розлогому кріслі.

Х’ю не чекав такого запитання й розгубився: справді ж бо, йому ніхто не казав, де увесь цей час була місіс Острожна, якщо не брати до уваги телефонного дзвінка від Джоя Блеклі. Вундстон прокашлявся: йому треба було виграти кілька хвилин, щоб вибратися з пастки, яку сам собі налаштував.

— Мері дуже хвилювалася, — буркнув Х’ю, присідаючи біля каміна й перемацуючи рукою невеликі полінця. — Знову принесли сирі дрова, — поскаржився Каті. — Увечері тут стає вогко й холодно. Єдиний рятунок — цей камін. У нього приємний «голос». Кожен камін має свій характер. Камін «Кімнати свідків» — лагідної вдачі. Правда, надто балакучий. Особливо не любить, коли розпалюють сирі дрова, — не вгавав Х’ю, вмощуючись зручніше в кріслі й добуваючи з внутрішньої кишені піджака товсту сигару. — Ви не заперечуєте? — запитав Катю, даючи їй зрозуміти, що дим потраплятиме в камін.

— Зробіть ласку. Раніше я теж палила. Рідко.

— Покинули? — пожвавішав Х’ю Вундстон, сподіваючись, що місіс Острожна забула вже про містера Гленда й свою мандрівку. — Ви хочете більше прожити? Дикуни з долини Табаго лікуються цим зіллям. Правда, вони не роблять з тютюну сигарет. Я сам їх не люблю. У сигаретах згорає папір, і тому дим дуже ядучий. Від нього доводиться кашляти. Я люблю сигари. Тут нема нічого зайвого. Хіба що, прошу вибачення, залишається аромат жіночої ніжки, на якій було скручено цю розкішну сигару. — Вундстон пихнув синюватим димом і скрадливим скісним поглядом зиркнув на Катю. «Надто вразлива натура, — вирішив подумки, ніби поставив діагноз. — Але є характер, інтуїція».

Катя відчула на собі надміру уважний погляд Вундстона, закрила альбом і повторила своє запитання, відверто розглядаючи розповнілого джентльмена в чорній урочистій парі:

— Так хто ж вам сказав, містер Х’ю, де мене шукати?

— Власне… ніхто. Але Мері так хвилювалася за вас, і я вирішив, що ви у полоні містера Гленда. Ви ж пішли у напрямку річки, чи не так?

— Ви любите містера Гленда?

— Він дуже великий оригінал. У нас називають його новим Ісусом. Якщо відверто, то мені подобаються такі особистості.

— Ви часто в нього буваєте?

— Там інша атмосфера. Іноді в голову приходять такі ідеї, до яких ніколи б не додумався, сидячи отак біля каміна й милуючись вогнем сухої груші.

— Ви поливали квіти в парку Гленда? Бачили його «Останнє табу»?

— Це страхітливо, — обурився Вундстон. — Я просив його викинути з парку всі жахи. Якщо Гленд хоче врятувати людство й почати нову еру, післяатомну, можливо гравітаційну еру, то починати її треба з великої любові до життя. Адже після апокаліпсиса важко буде переконати когось у тому, що варто народжувати дітей в ім’я життя. В ім’я майбутнього…

— Ви особисто вірите в такі прогнози?

— Про це всі говорять, але по-моєму, ніхто не вірить. Хіба що Гленд.

— Містер Гленд не тільки повірив, а й повстав.