Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ударом хвилі Павла відкинуло до оббитої поролоном стіни, і він ледве вхопився за пригвинчене крісло. Це врятувало йому життя. Удар був настільки сильним і несподіваним, що не витримали дві опори кабіни, і вона нахилилася навздогін хвилі, яка відкочувалася тепер назад.

У кабінеті Острожного, де працював Фред, пролунало «на сполох», на макеті лабораторної схеми спалахнула лампочка, що вказувала на місце аварії.

Фред не повірив своїм очам: що могло загрожувати Острожному в кабіні, якої не зірвати навіть ураганом? Можна було ввімкнути систему телевізійного контролю, але Гаррелсон не став виясняти обставини і кинувся до дверей. Коли проскочив до шлюзової камери, за її стінами почувся гарматної сили удар. Фред не встиг натиснути на важіль автоматичних дверей, як вони раптом розчинилися і на порозі з’явився Острожний. Він зробив крок, світловий промінь-контроль пронизав порожнечу між одвірками — двері знову зійшлися. А за кілька секунд новий удар хвилі оглушив обох.

— Я випустив диявола, Фред, — обізвався Павло. Але шалений гуркіт захитав землю, і Фред з Павлом полетіли на прогумовану підлогу, відчуваючи, як з камери щезає повітря.

День на роздуми - img_6.png

…У Павла перед очима розкрився чорний безмір Всесвіту. Міріадами жовтих вогнів виривалася з його глибин наднова галактика й скручувалася в спіраль. «Доцентровий рух і доцентрова швидкість стиснуть матерію до без’ядерної маси», — згадав Павло слова Тонако й зрозумів, що тільки Кукудзі зможе його врятувати.

— Містер Тонако! — закричав Павло.

— Ми зараз покличемо містера Тонако, — обіцяв хірург Едді Мітчел, зашиваючи шкіру на правій руці скаліченого Павла.

— Він марить чи справді мислить? — запитав Кукудзі, що стояв неподалік у білому халаті. Містера Тонако запросили сюди на випадок, якщо Острожний повідомить щось надто важливе й зрозуміле лише великому вченому, яким був сам. Гаррелсона не пустив Мітчел, знаючи стосунки Острожного з лаборантом.

— Острожний досі не вийшов з шоку, і ми не можемо дати ніяких гарантій, — відповів Мітчел.

Кукудзі, наче загіпнотизований, дивився на тверді, з дбайливо обрізаними нігтями пальці хірурга.

— Містер Острожний щось хотів мені сказати, — натякнув зневірений Тонако.

І Мітчел його зрозумів:

— Не журіться, сер. Цей молодий чоловік не такий скнара, щоб забрати відкриття з собою на той світ. Я переконаний, він повернеться звідти, щоб поговорити з вами без зайвих свідків. Я не претендую на співавторство: на Ранчо Доута я навіть не згадую про гонорар, сер.

— Ви оптиміст, сер, — ввічливо усміхнувся Кукудзі й рушив до дверей.

Едді Мітчел мовчки дивився, як медсестра зав’язувала плаский широкий вузол на забинтованій руці Острожного.

— Як вас звуть? — несподівано запитав Мітчел, бо ніколи не цікавився у клініці іменами молодшого медперсоналу. Він усіх великодушно називав колегами, але дивився на них як на роботів з штучним інтелектом і часто гордував лише тому, що ці люди зупинилися на першій сходинці до храму Гіппократа.

Медсестра сполохано глянула на Мітчела, ніби її захопили зненацька, але швидко оговталась і обізвалася лагідним тихим голосом, яким звикла говорити з хворими:

— Мене звуть Анітою. У вас дуже багато помічників, сер. Всіх не запам’ятаєш.

— Мені здається, міс Аніта, ми досі не усвідомили, кого рятуємо для людства. Я зрозумів це з ревнощів Гаррелсона до Кукудзі.

— Я трохи боюся цього росіянина, — призналася Аніта. — Ви не повірите, але я бачила в його очах дві комети. Комети оберталися, а зіниці були із зорями, як небо. Що це? Містика? — перепитала схвильованого Мітчела.

— Цей чоловік посланий богом, міс Аніта. Він геніальний і водночас страшний, бо ніхто не знає, чи подарує нам вічний рай, чи понесе наші спалені душі у спіралі комети. Але це буде потім. Поки ж він наш пацієнт. Такий же смертний, як і ми з вами, тому біля нього треба ходити, як біля зраненого метелика.

— Не згадуйте про смерть, прошу вас, — попросила Аніта. — На Ранчо Доута ще ніхто не вмирав. І я вірю, що тут ніхто не вмре, якщо ви не будете згадувати про смерть. У вас пророча душа, містер Едді, - ледь чутно сказала Аніта й старанно почала вкутувати в електроковдру ноги Острожного.

XXVII

Джой Блеклі вперше зрадів, коли побачив чіткий символ напівпрозорої спіралі. Вона збільшувалася, росла, затягуючи в миготливий вир довгасті блискітки. Джой не міг збагнути цієї химери, що народжувалася у голові Павла Острожного й тепер, немов раптове осяяння, зблиснула в уяві Малькольна. Рука Блеклі мимоволі потягнулася до підсилювача напруги хвиль. Напівпрозора спіраль стала вогненною, завертілася в шаленому вихорі й відлетіла в безвість — тоскно озвався сигнал з пульсуючим червоним світлом.

Джой похолов: нейроджерела більше не існувало. «Він помер? Цього не може бути!» Але навіть найчутливіші індикатори, настроєні на біополе Острожного, не подавали жодних ознак, що саме ця частота магнітних хвиль існує в природі.

Блеклі лишив лінію в робочому режимі й кинувся до телефону, підключеного до лазерних каналів Джіма Френка і Хілди Брайнт. Згарячу Джою здавалося, що він переплутав кодовані номери Джіма і Хілди й нікуди не додзвониться, але пальці безпомильно натиснули на сіру клавішу, а в сферичному склі замерехтів сигнал виклику. Нарешті вогонь загорівся рівним світлом, і Джой діловим тоном сказав:

— Перший вийшов з гри. Причини невідомі.

— Ви збожеволіли, Джой! — не дбаючи про конспірацію, крикнула в трубку Хілда. — Мало нам Дейвіда Рассела?

— Я сказав те, що повинен був сказати, — повторив Блеклі. — Біополя Першого в природі більше не існує.

— Киньте до біса вашу конспірацію! Нас все одно ніхто не зможе підслухати. Коли це сталося? І як ви гадаєте: чому?

— Апарат ще в режимі. Минуло не більше хвилини.

— Френк у курсі?

— Я не мав права перестрибувати через вашу голову, міс.

— О-о, які ви нудні, Джой! Я вам дозволяю навіть товктися на моїй голові, тільки воскресіть те, що ви убили!

— Я нікого і ніколи не вбивав. Я завжди дотримувався ваших інструкцій по передачі споріднених ідей…

— Облиште цей тон підсудного, Джой. Ніхто вас не судитиме. Ні вас, ні мене. Вимкніть аппаратуру і негайно приїздіть до Френка. Я буду там. Перепустку на вас замовлять.

Блеклі не встиг покласти слухавку.

— Джой, куди ви втекли?

— Я мушу дати деякі розпорядження, міс Брайнт. У мене сім’я, і їй треба чимось жити.

— О-о, та ви ще й боягуз, Блеклі?!

— Я знав, що моя черга після Рассела. Його вже нема, а…

— Ви неуважно читаєте газети, Джой. Рассел був таким же страхополохом, як і ви, і тому сів у чужу машину, яку вже зафрахтували терористи й напхали вибухівкою. Рас сел чомусь хотів їхати саме цією машиною і переплатив за неї, купуючи чужу смерть. Не робіть дурниць, Блеклі. Якщо ви так тремтите за власну душу, то я вас чекатиму на тринадцятому кілометрі.

— На чотирнадцятому.

— Ви… містик, Джой?

— Я не люблю того повороту з діркою у гранітному камені.

— Ага, ви думаєте, що я лежатиму за тим каменем з гранатометом. Щоб з вас уже й пір’я не лишилося, — розсміялася Хілда й роздратовано запитала: — Ви встигли передати Другому сплеск Першого?

— Встиг. Хоча я ще не перевірив свого аналізатора.

— Зробите це потім. Негайно приїздіть.

Джой поклав трубку, підійшов до стіни й вимкнув головне живлення, залишаючи на пультах все, як було.

Хілда швидко набрала код апарата Малькольна. До телефону підійшла Мері.

— Як ви там на своєму хуторі? — удавано жартівливим голосом заговорила Хілда. — Що у вас там діється? Я чую, як містер Гленд риє нові штольні своїм вібратором.

— Ні, це звуки з полігона.

— Містер Малькольн там? — швидко запитала Брайнт. — Ви можете мене з ним з’єднати?

— Спробую, — діловим тоном пообіцяла Мері й перемкнула лінію зв’язку.

Малькольн механічно натиснув кнопку й, не зводячи очей з постійного збурення води, крикнув у мікрофон, вмонтований на робочій панелі пластикової кабіни:

47
{"b":"111720","o":1}