— Ви хоч раз бачили себе під сплеском сеансу? Я маю на увазі ваше обличчя, — запитала Хілда.

— Я тоді бачу інших, міс, — відповів Блеклі. — Це набагато цікавіше, ніж длубатися у власних емоціях.

— І вас не гризуть докори?

— Я пройшов непогану школу і завдячую тим містеру Тедді.

— А ви не боїтеся перетворитися на штучний інтелект? У недалекому майбутньому ця грань між реальним і штучним стане майже непомітною. Я гадаю, тільки той залишиться людиною, хто втримається між добром і злом.

— Я не забиваю собі голову дурницями, міс Хілда, і тому люблю світ таким, яким він є.

— А ви не ризикуєте опинитися серед тих, кого називаєте зараз матеріалом? — поцікавилася Хілда.

— Без мене не обійдуться, — сказав Джой, ніби доводив незрячому, що той сліпий.

— Ви справді незамінимі, Джой, — погодилася Хілда, і в неї закрався сумнів, чи Блеклі не зрадить її, якщо Джім Френк заплатить більше. «Ні катуванням, ні смертю Джоя не злякаєш, — переконувала себе Хілда, спостерігаючи за швидкими й точними рухами Блеклі, що маніпулював на своєму пульті. — Розкоші життя або смерть — це все, у що він вірить. Просто життя йому не потрібне. Він серед тих, кого вербує „Релікт“. І саме такі переживуть багатьох. Можливо, й мене», — подумалось Хілді, хоча недавно бачила себе володаркою світу. Вона намагалась вирватись з полону сумнівів, що виснажували її після візитів до Джоя Блеклі. — Минулого разу ви скаржилися на швидку зміну частот при роботі з об’єктом «О — М», — діловим тоном нагадала Джою і підійшла до еліпсовидного ілюмінатора, повз який пропливала маленька сіра хмаринка, прокіптюжена смогом сусідньої димокурні. — Ви встановили тут якусь закономірність?

Джой клацнув застібкою великого чорного портфеля.

— Я сьогодні все зробив і все взяв з собою. Біоритми вищої мислячої матерії можна поділити на п’ять зоночастот. Я не беру до уваги кретинів та ідіотів — ці піддають ся повному керуванню й фільтрації. Там, правда, нема чого й позичати.

— Ви помиляєтесь, — холодно підкреслила Брайнт. — Для того, щоб з нормального зробити кретина, треба мати біошоковий імпульс кретина, І. це епізодичний, не вибір ковий, а універсальний для всіх вікових груп. Мені прикро, Джой, що я мушу вам знову про це нагадувати.

— Це компетенція Вундстона, — не погодився з Хілдою Джой, спостерігаючи у вікно за далеким маленьким гелі коптером, що, ніби комарик, грібся пропелером над сивою запоною міста й бокаса обминав шаблюватий конус телевежі. — Зверніть увагу на жовтий гелікоптер, — несподівано підказав Хілді. — Приблизно на таких сумнівних крилах тримається здоровий глузд людини. Досить його збити з ритму, і людина полетить шкереберть, і вже ніщо не по верне її до нормального стану. Ми з вами теж уміємо тільки калічити. Наше відкриття на стадії пороху.

— Тобто? — не вловила зв’язку Хілда.

— Порох винайшли китайці. Так?

— Це обов’язково уточнювати?

— Так, бо засипали той порох у гармату не китайці, а європейці. Ми з вами теж знайшли щось лихе і не знаємо, як повестися. Можна незабаром натиснути кнопку й разом з усіма нашими телеглядачами збожеволіти, а можна відучити людей від вина й тютюну, проте нам не дозволять великі світу цього. Отже, нам доведеться теж подумати про гармату, міс.

— Ви цю ідею запропонуйте Джіму Френку.

Джой не витримав і розсміявся, тамуючи нервовий дрож.

— Ви гадаєте, ми не зуміємо поділитися і перекусаємо ся? — запитала Хілда і тихо звеліла: — Перестаньте блазнювати й гляньте мені в очі, Джой.

— Я завжди люблю дивитися у ваші очі, - скокетував Джой. — Мене лише дивує, що під час останнього сеансу ви думали про земний рай, а тепер шукаєте покупця в стінах Пентагону. Я вгадав, міс?

— Блеклі, - підвищила голос Хілда, — ви забуваєте, хто перед вами.

— Ні, міс. Я завжди поважаю начальство. І лише з по ваги до вас не приховую правди. Символи ваших думок були схожі на прозору тінь, нетривкий міраж, але досить чіткий, щоб його розгледіти.

— Мало хто про що думає, - примирливо сказала Брайнт. — Якщо записати всі думки людини, це буде схоже на безглуздя. Самоконтроль утримує нас в межах розум ного.

— Наш порох якраз і піде на те, щоб випалити умовності контролю. Як ви гадаєте, така армія зможе воювати?

— Цю ідею ми продамо без участі Вундстона. Ви не проти?

— На двох легше ділити, міс, — натякнув Блеклі, мовляв, він ніколи не був у змові з Х’ю, й улесливо додав: — Тим більше, що на мою долю припадає лише третина. Я не помилився, міс? — При цих словах Блеклі дістав зі столу пістолет середнього калібру й сховав до кишені піджака.

— Ви носите зброю? — здивувалася Хілда, хоча у її торбинці завжди лежав бельгійський браунінг.

— Світ не без добрих людей, — хмикнув Джой, — але їх так мало, що часто доводиться покладатися лише на себе. Отже, в дорогу?

— Не забудьте ввімкнути сигналізацію: в присутності жінок чоловіки іноді втрачають контроль над собою.

— Я нічого й ні за яких обставин не забуваю. — Блеклі непомітно для Хілди натиснув ногою біля стіни одну з металевих пластин, якими було викладено всю підлогу в його захмарному кабінеті.

Ліфт, схожий на порожню бляшанку з-під кави, з легким поцокуванням лічильника поверхів, падав донизу. Вежа була надто високою, і Хілда не витримала довгої мовчанки.

— Ви остаточно вирішили холостякувати? — з салонною бравадою запитала Джоя й дала зрозуміти, що службові стосунки залишилися в сталевому кабінеті й тепер можна побути добрими приятелями.

— Невідомо, що може статися з моїми дітьми, Хілдо, — мовив Джой і прицмокнув язиком. — А народжувати комусь тупоголових буйволів не лежить душа. Нехай краще на мені доля поставить крапку. На останній розумній люди ні із роду Блеклі.

— А якщо природа не допустить цього і ми разом із своїм відкриттям канемо в небуття?

— Е-е, Хілдо, з такими прогнозами вам треба негайно подавати у відставку.

— Ви теж відчуваєте постійний страх, тільки вмієте мовчати.

— Боятися й робити свою справу: — це одне, а грабу вати «Релікт», знаючи наперед, що його чекає банкрутство, — це вже зрада, міс.

Хілда кокетливо покрутила в Джоя перед носом ремінцем своєї сумочки й, перш ніж на табло спалахнула кінцева зупинка, застерегла:

— У «Релікті» ходили чутки про ваш песимізм. Про бачте, колего, але мені сьогодні довелося зазирнути у вашу панічну душу. Я це зробила лише для того, щоб не поновлювати одну з підземних камер містера Гленда. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли й не маєте кривди в душі?

— Я не знав, міс, що ви по сумісництву ще й кат, — блиснув очима Джой і перший вийшов з ліфта.

До підземної лабораторії Павла супроводжував лаборант Фред Гаррелсон. Острожний ніяк не міг зрозуміти, чому цей білявий молодий чоловік з зеленкуватими очима так йому не сподобався. Чому Павло неуважно слухав пояснення Фреда й усе прискіпливіше придивлявся до його гоструватого обличчя з стріловидним носом і високим матовим чолом? «Губи, — здогадався Павло. — У Фреда дуже тонкі губи і маленький рот. І руки. Тонкі й довгі, з сухуватими пальцями. Щось єзуїтське є в цих короткуватих рукавах чорного піджака і білих, бездоганно випрасуваних манжетах сорочки. А як він посміхається! Жодна лагідна рисочка не з’являється на його обличчі, а очі залишають ся холодними й настороженими. Невже мені з ним працювати? А можливо, у цієї неприємної людини світлий розум?..»

— Ви мене не чуєте, сер? — у здивуванні запитав Фред і зупинився, заступаючи дорогу між ледь вигнутими стінами вузького коридора.

— Здається, я справді задумався. Вибачте, Фред, — Павло помітив, що вони стоять біля широкого дерев’яного жалюзі, над яким виведено білою фарбою ім’я Острожного. Ні національності, ні титулу, ні назви країни. Тільки прізвище. — Ми вже прийшли? — Павло повів очима вздовж стіни, шукаючи прізвище Тонако.

— До вашого сусіди метрів триста, — підказав Гаррелсон.

— Тут, певне, розкішні лабораторії, - сказав Павло. — Що ж, подивимося.