— Я здаюся на вашу милість, Мері, лише за умови, що ви першою відкриєте те, чого досі не бачать Малькольн і Острожний. І це була б справжня сенсація не тільки для «Круа», — подумав уже про своє Дейвід, а в кабінеті запитав Малькольна: — Вам не здається, що ушнипливий Жорж Артман вивідав наші, нехай і неетичні, плани?
— Можливо, але я навіть не здогадуюсь, що ви маєте на увазі, - щиро сказав Малькольн, сідаючи біля журнального столу, де він завжди приймав гостей.
— Я сам чув краєм вуха, — забубонів Рассел. — Про це докладніше знає Джім Френк. Люди, що обідають з Президентом за одним столом, частіше вгадують його думки.
— Мені з самого початку не сподобалася ця затія з ранчо Доута, — говорив Малькольн і кривився, ніби сам був причетний до чийогось злодійства.
— Ви хочете сказати, що рівень ЮНЕСКО — не той гарант, що досягається між урядами?
— Французи відрядили до нас Анрі Шофф’є, японці — Кукудзі Тонако. Обидва вчені займаються міжядерними силами. Якщо вони відкриють свій закон на ранчо Доута, то я не певен, що і Кукудзі, і Шофф’є не можуть просто щезнути десь посередині дороги від ранчо до Атланти. Або їх щиро попросять залишитися в Штатах. І правди не дізнаються ні журналісти з «Круа», ні представники ЮНЕСКО.
Дейвід Рассел з докором сказав Малькольну:
— Свого часу я радів вашій дружбі з Павлом Острожним і якось не подумав про червону заразу. Тепер з прикрістю помічаю…
— Я лише чесний учений, містер Рассел, і не люблю, коли до моїх рук приміряють пута, — невдоволено мовив Малькольн.
— Боже, які ви колючі, Малькольне, — примирливо зауважив Дейвід. — Ви бачите, як я шаную вас. І це лише тому, що у ваших жилах тече кров справжнього американця. Не француза, не японця, не слов’янина, а кров людини з американського континенту. І ви погодитесь зі мною, коли я вам скажу, що ті ж французи назвуть нас дурнями, якщо ми не заберемо вчасно свій пай. Тим більше, все це діється у нас дома.
Малькольн був невдоволений розмовою і своєю невизначеною місією, коли йшлося про відкриття ефекту гравіталу.
— Я приїхав запропонувати вам дружбу і єдність, — продовжував Дейвід. — Сьогодні це дуже важливо, бо містер Вундстон несподівано зрадив нас і втік до Хілди Брайнт. Увесь вантаж ліг на ваші плечі, сер.
— Це для мене справді новина, — без особливого захоплення прокоментував Малькольн і поспівчував компаньйону: — Невже він справді думає розбагатіти на тому дивацтві, яким займається Брайнт?
— Не знаю. Хілда не любить, коли хтось стромляє носа в її справи. Можу лише сказати, що останнім часом Джім Френк почав цікавитись ідеєю Хілди Брайнт.
— Я бажаю Вундстону тільки добра, — з гіркотою в голосі мовив Малькольн. — Можливо, йому там справді пощастить. Тим більше, що на ранчо Доута у нього нема конкурентів.
— А у вас? — швидко докинув Дейвід і зауважив, як Малькольнові пальці нервово стиснули ручку. Подумав: — «Боїться, що його випередить Острожний. Треба тебе, голубчику, на цьому й ловити».
— Ви маєте на увазі Острожного, — відповів Малькольн. — Скажу, що шанси у нас майже однакові. До того ж у вас є можливість довідуватися, як ідуть справи на ранчо Доута.
— Інформація помилкова: для мене дорога на ранчо закрита, — заговорив неквапом Дейвід. — Ви щойно сказали про ваші шанси, і я пригадав недавню розмову з Вундстоном. Одне запало в голову: «Малькольн і Острожний прийдуть до відкриття одночасно, в одну й ту ж мить. Якщо Малькольн буде дурень і не запатентує відкриття протягом годину, я перестану його поважати». Цю фразу я запам’ятав дослівно, — підкреслив Дейвід і довірливо запитав: — Останнім часом ви не помічали в собі ніяких змін? До вас не приходили несподівані ідеї?
— Ідей багато, і ніхто не може передбачити, коли та, а не інша спаде на думку.
— Я не інспектую вас, — застеріг Дейвід. — Просто Вундстон не виключає можливості телепатичного зв’язку між вами і між…
— Острожним? — перебив Макларен. — І ви повірили в таке передбачення? Ви, Дейвід Рассел?
— А чому б і ні? Адже всі, навіть ви, називають мене диваком, якщо не дурнем.
— Ви самі спонукаєте до цього, сер. І самі створюєте ореол химерного бізнесмена, але мені здається, це лише декорація, за якою — ваша трагедія, — по мовчанці сказав Малькольн.
— Це ви щойно придумали? — різко запитав Дейвід і зловив себе на тому, що не може стримати роздратування. — Ви говорили неначе з чужого голосу, сер.
— Я відкрив прикру таємницю вашого роду? Вибачте великодушно.
— Ні-ні, продовжуйте, — посерйознішав Рассел і озирнувся на двері — там стояла Мері, притримуючи рукою столик на коліщатах. — Ми тут згадали ваших знайомих, і я дуже шкодую, що не мав щастя бачити Кет Острожну. Гадаю, вона вам сподобалася?
— Як жінка чи… Що маєте на увазі? — поцікавилася Мері.
— З розмов Вундстона я збагнув, що Кет страждає від приїзду сюди. Їй, кажуть, пророчили нечувану кар’єру.
— Вік балерини згорає, як свічка, — сказала Мері. — Вам справді жаль цієї росіянки?
— Особисто мене це не обходить, — Рассел узяв до рук виделку й ножа. — Днями я зустрів Роджерса Оулта. Чесно кажучи, я здивувався з його забаганок, але він серйозно вирішив заключити контакт з місіс Острожною і купити для неї на сезон балетну трупу. Я чомусь певен, Кет на це не піде. Як ви гадаєте?
— Якби йшлося про Мері, ми б не чванилися, — відповів за обох Малькольн. — Вас цікавить, чи можна Острожну знадити, щоб потім запропонувати наше підданство?
— Це вже політика, Малькольне. — Дейвід застережно підніс руку з виделкою. — Оулт просто просив довідатись, чи не згадувала Кет про його натяк влаштувати для неї турне по кращих театрах Америки.
— Оулт вирішив і тут не проґавити, — сказав Малькольн, наливаючи Мері гранатового соку.
Рассел промовчав. Лише потріскували тонкі качині кісточки на зубах.
— Я вас залишу на хвилинку, — вибачилася Мері. — Зараз мають привезти кавуни від Гленда. Ніхто не вибере на мій смак.
— О, звичайно! — ніби аж зрадів Дейвід.
Він відчув на собі допитливий погляд Малькольна й сквапно витер серветкою рот.
— Я вважаю, що в душі кожного американця надто мало милосердя. Милосердя, милостиня, помилування, — проказував Дейвід і дивився на тупий кінчик сигари. Раптом ніби продиктував своє кредо: — Усі ці слова вигадали анемічні вегетеріанці, правдолюби з тихого комуністичного раю, якого насправді нема і ніколи не буде. Природа з’явила нас у боротьбі, і це відчайдушне змагання не припиниться ні на мить. Інакше — застій і болото, а за ним — вселюдська смерть. Ми досі не знаємо, яка раса виживе на планеті. Можливо, у майбутньому нас чекає нечуваний канібалізм. Особисто я переконаний, що природа продумала і цей варіант. У неї позаду мільярди років, а попереду — вічність. І вистоять у битві немилосердні. — Дейвід розпалився, поспіхом затягнувся димом, закашлявся й запитав глухо: — Може, ви іншої думки? Чи ви за те, щоб десять країн світу, представлені на Ранчо Доута, вихопили з наших рук ріг достатку, а нам залишилося б уповати на їхнє милосердя? Бачу, ви здивовані моєю агресивністю? У мені прокинувся інстинкт самозбереження, що допоміг вижити Америці. І я робитиму все, аби престиж американця був непохитним не тільки в Штатах, сер. Гадаю, ми будемо одностайні з вами, сер.
— Компаньйони завжди залишаються однодумцями в бізнесі, сер.
— А тепер усе — бізнес, Малькольне… Ви, здається, збиралися до річки? Якщо ви не проти, я залюбки прогуляюся з вами, — мовив так, ніби їхню розмову чули в сусідній кімнаті. Потім узяв аркушик паперу, швидко написав щось і дав Макларену прочитати. «Замініть лазерну антену на звичайну. Галюцинації Мері від нейросеансів Джоя Блеклі. Я вам цього не казав», — прочитав Малькольн і заціпенів. Дейвід зіжмакав папір, спалив його у попільниці й розтер попіл, гасячи свою сигару.
Малькольн ворухнув губами, щоб запитати Рассела про те, чому вони вибрали Мері, а не когось іншого, але Дейвід узяв Макларена за руку, допоміг підвестися з крісла й вивів з кабінету, примовляючи:
