— З Радянського Союзу. Українець.
— Невже? — звів брови Оулт і пожував безкровними губами. — Українець, а служите росіянам.
— Перш ніж говорити на цю тему, — з ледь прихованим роздратуванням сказав Острожний, — я хотів би знати, де і яку ви здобули освіту, сер?
— Я вчився робити гроші, - обурено кинув Оулт. — І як бачите, у мене це непогано виходить.
— Раджу ж надалі займатися лише бізнесом, — дав одкоша Павло.
— О! — вигукнув Оулт, і його гострувата голова, здалося, ще більше видовжилася. — Ви чуєте, мій молодий друже, як ваш гість розмовляє зі мною? — звернувся Оулт до Малькольна. — Напевне, цей місіонер науки забув, хто править світом?
— Молодь всюди однакова, — спробував угамувати Оулта Макларен.
— Я міг би образитись і негайно покинути вас, Малькольне, але я дізнався про ваші заручини і хотів би побачити ту, кого ви ощасливили, — висповідався Оулт.
— Нам дуже приємно, сер, що ви знайшли час, — приязно заусміхався Малькольн і запросив Оулта до господи.
— Я захопив невеличкий подарунок, — мовив Оулт, поглядаючи на Таню, котра тримала в руці шкіряну торбинку.
— Ви такі люб’язні, сер, — подякував Малькольн і непомітно подав Павлові знак, щоб він ішов разом з усіма і не зважав на старого Роджерса.
Павло постояв, доки всі троє ввійшли в будинок, стиснув у руці важкеньку ракетку й рушив навскіс до річки. Він просто не знав, куди подітися від обурення. Йому було бридко дивитися на пихатого Оулта, чути його лихий і надломлений літами голос, бути свідком того, як Малькольн, це світило з розумом провидця, старцює перед дідуганом, схожим на велику тютюнову міль. Павло знав, що такої молі немає в природі, але Оулт був схожим саме на таку міль, здатну пожерти отруту, в якій дуже багато золота й диму. «Як це страшно, коли доводиться ґвалтувати в собі людину на догоду грошам!» — Павло хотів уявити, як би дивився на Малькольна його син, що б він думав про батька, котрий проміняв високий сан ученого на бездушність бізнесмена. Уявляв і не міг уявити, бо все бачив себе і свого батька з великим лекалом у припорошених пальцях. Задумливого й доброго батька, який завжди нагадував: «Не забувай, синку, що ти людина. Ти прийшов у світ не звіром, а людиною. І ніщо, тільки розум, тільки талант і тільки праця мають право на шану. Тільки те, що лишається в пам’яті людства добрим спомином про тебе. Дбай завжди про це і не забувай, що ти ростеш серед людей, яким тобі служити довіку».
Несподівано чітко почув голос Хілди Брайнт: «Чому ви не думаєте про свою дружину? Не відходьте від неї далеко». Голос обірвався. Павло зупинився мов укопаний: він боявся ступити крок, бо серце почало шалено битися. Але вся увага була прикута до водоспаду вогненних формул, і Павло пізнавав їх: це були записи Малькольна, з якими він сьогодні знайомився в його кабінеті…
Усе зникло раптово, як і з’явилося. Павло стояв за три кроки від річки. Спокійний, спустошений. «Я справді необачно залишив Катю, — схопився й швидко пішов до будинку, який виднівся циліндричною антеною з червонуватим блиском міді. — Вона ж без мене нічого не втямить з того, що їй казатимуть», — докоряв собі, підбігцем вибираючись на пагорб з уже по-осінньому зжухлою травою.
Ще з холу почув збуджені голоси, що долинали з другого поверху. Павло механічно вкинув ракетку у високий плетений ківш для парасольок, мимохідь оглядаючи себе у довгастому дзеркалі — обличчя змучене, в міжбрів’ї вгрузла страдницька зморшка.
— О, ми вас чекаємо! — привітала Павла сяюча Мері і торкнулася пальцем платинової підвіски. Точнісінько такої, яку Хілда подарувала Каті.
«Можливо, Катя передарувала, — подумав Павло. — І добре зробила. Не подобається мені щось…» — Але помітив, як змигують проти світла вогнисті рубіни і в Каті на грудях.
— Ми хотіли почути тост вашої милої дружини, — лагідно, ніби нічого й не сталося, заговорив Оулт. — Тільки, даруйте, ми нічого не второпаємо без тлумача.
Служниця подала Павлові келих з пепсі.
— Як ти тут? — запитав тихо дружину, боячись згадувати химерні голоси й щойно пережиті галюцинації, які пов’язував з циліндричною антеною на даху Малькольнової вілли.
— Усе гаразд, — весело відповіла Катя. — Тільки ти не залишай мене одну.
Оулт раптом схопився з крісла й загукав, забуваючи про етикет:
— Кого я бачу тут! Чому одразу не сказали, що ви — Нещерет! У мене чудова пам’ять на прізвища. Ви — балерина! Ви — грація! — не вгавав Оулт і, мов хлопчак, з підскоком наближався до Каті. — Ви у нас виступали на великій сцені. Я сидів у залі й боявся, щоб ви не схибили у ваших чаклунських танцях. Як же я не впізнав вас у літаку? Невже я ніколи більше не матиму щастя бачити вас у світлі прожекторів — таку нереальну й недосяжну? Невжеви станете просто дружиною Павла Острожного? О, це не справедливо! — скрикнув Оулт і благально притиснув руку до серця. — Дозвольте доторкнутися устами до ваших рук, місіс Нещерет.
Павло наче скам’янів: не вірилося, що все це відбувається насправді і що старий блазень, схожий на тютюнову міль, належить до кращих людей Америки, де легко міняють розум на гроші. Павло знав: зараз Оулт не сприймає докорів, але не міг змовчати й сказав йому, намагаючись заступитися за дружину:
— Вік таланту визначає час, а не цінителі.
— Згоден, згоден, — погоджувався Оулт, — але я хотів би за свого життя ще хоч раз побачити вас у головній ролі, місіс Нещерет. Я можу найняти для вас театр, трупу. Ви самі можете вибрати собі партнерів. Я не кваплю. Ви подумайте. Вогонь не може погаснути, не кинувши до неба високу жарву…
Роджерс розхвилювався й сказав, що в такому стані він не може гостювати. Вибачився і полетів на своєму помаранчевому вертольоті.
Павло довго дивився вслід маленькій оранжевій кульці, хотів, щоб вона щезла разом з Роджерсом і доля більше ніколи не звела ні його, ні Катю з цим блазнюватим золотим божком. «Він і театр купить, аби тільки ще раз довести, що світом правлять гроші, і не я, а він матиме владу над моєю дружиною», — протестував у душі.
— Ви даремне, Павле, так відбрили старого, — говорив увечері Малькольн у своєму кабінеті. — До вашого відома, сер, він вклав чимало грошей у будівництво Ранчо Доута.
— Ще не знати, чим там будемо займатися, — буркнув Павло. — Якщо тільки почнуть коригувати мою програму, я змушений буду повернутися додому.
— Ви просто упереджені до всього і до всіх, — втихомирював гостя Малькольн.
Острожний краєм ока помітив Мері в прочинені дверей.
— До речі, хто подарував Мері підвіску? Випадково, не містер Оулт?
— Ні, підвіску, Павел, подарував я. Мені цей подарунок допомогла вибрати міс Хілда. Ми купили її у приватного ювеліра. Як мене запевнили, на всю Америку зроблено лише дві такі речі. Відтепер вони завжди нагадуватимуть місіс Кет і Мері про дружбу їхніх чоловіків.
— Хілда! — роздратовано вигукнув Павло. — Знову ця чорна жінка. Я сьогодні згадував її. Навіть чув її голос. Біля річки. Ви ніколи тут не чуєте чужих голосів? З вами не трапляється таке? — питав Павло, зауважуючи, що Малькольн стає все похмурішим, ніби Острожний щойно викрив якусь ваду в його характері.
— Коли подумаєш про те, скільки радіо- і телехвиль пронизують наш мозок, то просто дивуєшся, як він ще здатний мислити, — говорив Малькольн, малюючи на папері чорним олівцем якісь кульки. — Ще недавно люди знали тільки постійний космічний радіофон. А зараз? Божевілля! Можливо, саме це приведе до загибелі цивілізації як такої. Ви знаєте, Павле, мені здається, що й ті голоси, які ми з Мері чуємо майже постійно, і ті видива, які вриваються в сни, не що інше, як радіогалюцинації, гравітаційні віражі в сплеску магнітних бур. Колись мудрий Ной врятував людство від потопу й радів, що подарував нам вічність. Він просто не знав, що попереду нас чекає радіозлива. Від неї не сховається навіть сучасний Ной — містер Гленд.
— Настрій у вас, скажу вам щиро, нікудишній, — зауважив Павло. — Мабуть, в Америці діє залізний закон «іди і знайди дурня». І цей закон, на мою думку, спрацьовує.
