«Це журба за своїм краєм, — втішав себе Павло, тісніш сплітаючи на грудях руки й згадуючи Київ на високому березі Дніпра, де народився й виріс. Ось так само вечорами темніє ліс над берегом, яскріє намистинами вогнів телевежа біля Бабиного яру, низько над горизонтом зависли Терези, виважуючи на своїх зоряних шальках початок і кінець малих світів і велику вічність вогню… Ці сполохи нагадали мені північне сяйво, що добре видно з вікна моєї квартири в Ягелі. Я завжди любив стояти біля вікна й дивитися на тиху музику вогнів, на трепетну палітру сонячної гами. Я думав чомусь, що такої ночі звірі, птахи і люди не зводять очей з неба — кожен по-своєму розуміє, яке то щастя дивитися на мінливі вітражі Всесвіту й пройматися високою любов’ю до своєї землі, такої небуденної у мить нашого прозріння. Але це було там, над Дніпром і в Ягелі, що тепер дуже далеко — за отим чужим холодним лісом, за грізною загравою чорнильного неба і єдиною блискіткою незнайомої мені зорі. Два роки не бачитиму я довгого коромисла Терезів із золотими зорями в чорних шальках далини…»

Павло здригнувся від доторку рук і різко обернувся, відшарпнув штору — перед ним стояла Катя в короткій помаранчевій сорочці. Бліде обличчя освітлювалося далекими спалахами.

— Я вас знаю, — мовила Катя, обмацуючи щось невидиме обома руками, ніби між нею і Павлом була скляна стіна. — Ви Павло Острожний, і я…

— Катю, прокинься, Катю! — ледь не крикнув Павло. А сам заніміло дивився на пульсуючі вогники на грудях дружини — то світилася платинова підвіска, що її подарувала Хілда Брайнт. «Так світилися застережні вогні на телевежі в Атланті», — згадував Павло й не міг відвести погляду від то яскріючих, то згасаючих вогників рубіна. Катя стояла із заплющеними очима й ласкаво усміхалася…

— Ви так налякали мене, Павле, — заговорила тихо, і Павлові спало на думку, що Катя переказує чиїсь слова.

Він відчув, як беруться холодом скроні.

«Це все та відьма», — лайнувся подумки на адресу Хілди Брайнт. Тверезий розум фізика підказував, що на Катю могла вплинути різка зміна магнітного поля, міг подіяти психічний шок від побаченого в катакомбах Гленда, потім — різке розгальмування від точних уколів Хілди Брайнт, що все це не має нічого спільного з рубіновими мерехтами підвіски, де для ефекту ювеліри використали мініатюрну електроніку. Розуміючи це, Павло все ж обережно простягнув руки, помічаючи серед мережок на сорочці дружини довгастий рубін застібки…

Павло не збагнув, що сталося, але хтось відштовхнув його руку, і він одразу ж почув тонкий істеричний крик. Від несподіванки метнувся до вікна: хто б міг кричати на обійсті Малькольна, яке стояло самотою під лісом, недремна сторожа всю ніч стежила лазерними очима, утворюючи квадрат невидимого, але нездоланного паркану?

Крик різко обірвався. «Невже все привиділось? Чи виною тут вілла Малькольна, який поселився над головою дивакуватого Гленда?»

Зсунувши штори, Павло підійшов до ліжка. Катя спала. Обережно підняв ковдру, щоб побачити підвіску. Рубіни не світилися. «Треба сказати, щоб знімала на ніч це брязкальце», — нагадував собі, знаючи, що дружина любить прикраси. «Ми живемо і в снах, — жартувала на Павлові кпини. — А я хочу бути гарною й там, де кожен сам собі світ цілий». Павло постояв ще, чекаючи, чи не обізветься Катя, потім тихо вийшов у робочу кімнату.

На просторому столі лежала шкіряна тека, з якої визирали аркуші цупкого синюватого паперу. Павло дивився на теку, але не міг зосередитися: йому заважало відчуття, яке з’явилося з тієї самої хвилини, коли переступив поріг підземелля Гленда. «Може, я побачив останні дні людства й збагнув усе безглуздя його виняткової місії серед живої природи планети? Ні, це не те», — заперечив собі й потягнувся до паперу. Поклав чистий аркуш, узяв тонку пластикову ручку й механічно почав малювати обриси гір, вузьку стежку над прірвою. Стежкою йшла жінка в короткій нічній сорочці, а на жінку дивилися очі — великі сторожкі очі з безміру Всесвіту. Павло не знав, кому належали ті очі, бо не було обличчя, навіть тінь не впала на стежку…

Жінка йшла під магнетичним поглядом когось дужого й немилосердного; йшла, не маючи змоги озирнутися: вона притискалася плечем до скелі, а коли переступала стерте каміння вузенького хідничка, думала, що саме в цьому місці багато хто не витримував і оглядався, а в наступну мить уже летів у провалля, зриваючи скривавленими пальцями каміння…

«На сплячого не можна дивитися», — вкотре повторив Павло, зосереджуючи увагу на маленькій жінці, котра все ще мала надію пройти мимо урвища.

«Так, коли дивишся на сплячого, це на нього навіює жах, — розмірковував Павло й питав себе: — Чому тверезий розум має силу над тим, хто спить? А Х’ю й Хілда теж посіяли в моїй душі чорний мак страху. Чи не пристрілюються вони з нейрогарматки й до моєї голови? Хоча, можливо, вони почали з Каті…»

Павло взяв другий аркуш паперу, подумав хвильку й швидко написав угорі: «Здрастуй, Семене!» Зітхнув глибоко й нахилився над столом, намагаючись уявити здивування в очах Семена Федака, коли той читатиме це послання.

«…Я ніколи, Семене, не вчив яблуню родити яблука, але зараз я сиджу не в своїй затишній кімнаті в Ягелі, звідки можна просто тобі зателефонувати чи приїхати з візитом. Я гостюю в Макларена, де за вікном догорає небо від заграви над Атлантою. За один день, друже, я збагнув, що нас намагаються тут обійти на крутому віражі. Не знаю, чи лише гроші сприяють тому, але тут — особливо в науці — відчувається закон природного відбору. І ті, хто залишається на орбіті, вміють думати або, як каже Малькольн, робити науку.

Сьогодні я не можу відійти від початого, бо завтра вже буде пізно боротися з енергією гравіталу, яка вже пульсує в руках Малькольна. Я б ще сумнівався, якби не сидів зараз на другому поверсі вілли мого американського колеги. Шанси Малькольна зараз подвоїлись: в Америці тепер працюватимуть над однією проблемою Острожний і Макларен, в той час як у нас дома, делікатно кажучи, з цієї теорії кепкують, а Іван Антонович Череп добув з старої шафи свою побиту шашелем дудочку й ледь не називає тебе й мене антитілами в сучасній науці.

Отже, я відрізана скибка і ні до чого мене вже не приліпиш. Ти мариш докторською. Вибач, Семене, але я не вірю, що тобі потрібна лише докторська. Для рангу, як генералові — широкі лампаси на штанях. Доброго в тобі багато. А найголовніше — ти впертюх у роботі. Хоча ти іноді зраджуєш себе і даєш волю інстинктам… Безперечно, все можна виправдати, коли подумати, що раз живеш на світі і що розкошують під сонцем не ті, кого природа наділила розумом і ощасливила талантом, а звичайні собі двоногі. Звісно, жаль себе, коли думаєш про втіхи. Не хочеться йти супроти спокус, змушувати себе сідати до столу зі стосами книг і паперу. Іноді змушуєш себе до роботи, впевнений, що саме в молоді літа звання доктора наук дарує тобі славу і любов.

Я вірю, що ти, як ніхто в нашому інституті (Урбану вже пізно міняти погляди), можеш витримати амплітуду стресів сучасної науки й почати майже з нуля. Я не залишусь в боргу і вивідаю у містера Х’ю все, що зможу, хоча він і тримає свої козирі в підшкірній кишені. Ближче до справи: займись нейроелектронікою в рівному обсязі як радіо-, так і телеімпульсів, пов’язаних з енергією людського розуму. Тут ти станеш не просто доктором з дипломом, а одним з тих, кого згадають нащадки. Або прокленуть. І саме з огляду на те, щоби не прокляли тебе, Семене, коли хтось у новому тисячолітті знайде цього дружнього листа в твоїй трухлявій скрині, саме тому берись до діла.

Минув лише день, Семене, наш перший день на цьому континенті, та я відчув: завтра вже буде пізно й тобі починати те, про що я кажу. Починай сьогодні ж, поки наше покоління добуває з одних і тих же знань прогрес і зброю.

Можливо, треба все це назвати точніше: щит і меч. Так знай, тут уже кують меча, Семене. А його зробити легше, бо всяка руйнація на землі відбувається за коротку мить.

Меча кують. Не знаю, Семене, чи дістане він тебе в Ягелі, коли містер Х’ю замахнеться ним десь на березі Атланти або перевезе його ближче до Європи. Цього не скажу, але вже відчуваю на собі дивний погляд когось невидимого, але страшного своїм всевладним шаленством безуму. Такого зі мною ніколи не було. Я не вперше перетинаю океан.