Які дивовижні дороги простелються перед тобою, мій синку? Хто скаже про це?..
Погляд у невідоме
Частина перша. Суперечка вирішена чи ні?..
ЗУСТРІЧ
У широко відкритих очах супутниці блиснули вогники, пропливли і згасли. Василь замовк і, припавши до вікна салону, подивився в темряву. На дніпровській кручі сяяли рядочком яскраві огні. Пароплав проходив мимо Трипілля. Пора… Треба готуватися до виходу…
Супутниця зітхнула, благально доторкнулася до Василевого рукава.
— Ну, а далі що? Ви вже, будь ласка, розкажіть?..
Василь ласкаво заглянув у обличчя дівчини. Невже їй цікаво? Навіть дуже? Дивно! А втім, якщо вона хоче, то він залюбки…
— Степан Іванович став мені справжнім батьком, — тихо почав хлопець. — Я ніби вдруге народився на світ. Мій новий тато всіляко заохочував мене до читання книг, схвалював мої мрії про майбутні польоти в Космос… І найголовніше, він невтомно прищеплював мені любов до науки, до праці. Якщо ти не навчишся мислити і трудитися, говорив тато, то всі твої мрії будуть пустими химерами…
Василь знову замовк, смутно зітхнув.
— Ну чому ж ви замовкли? — не стерпіла дівчина. — Чи здійснюються ваші мрії, чи тато задоволений тепер вами?..
— Батька нема, — майже нечутно сказав хлопець. — В сорок першому, в перші дні війни загинув…
— А ви?..
— А я не захотів залишатися з вуйком Данилом і вирушив на схід. Пристав до ешелону… В Уфі мене взяли в дитячий будинок. А в сорок четвертому році я вже був у Києві. Інтернат. Потім університет. Зараз закінчую. Залишився один рік. Як бачите, все дуже звичайно…
— А ваша… мрія?..
— О ні… від неї я ніколи не відмовлюсь! У школі тільки й думав про це, а в університеті вивчаю астрофізику, а також конструкторську справу. Вивчився літати в аероклубі… Готую дипломну роботу про нові види палива для космічних ракет.
— Чудово! — схвильовано промовила дівчина. — Я спочатку думала, що це у вас хлоп’яче захоплення, а тепер бачу, що цілком серйозно… Значить, ви вважаєте, що й вам пощастить побувати на інших планетах?..
— А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко…
Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей.
— Вам сходити?
— Так…
— Жаль… Ми не встигли…
Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.
— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?
— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.
— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…
— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..
— Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…
— Космічні?
— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…
— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…
— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..
Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.
— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!
Є легенда, ніби при творінні
Серце у людей було єдиним,
Але бог за злочини старинні
Розділив його на половини.
І тепер одна одну шукають
Половини в почуттях кипучих.
Не знаходять — плачуть, проклинають,
А як знайдуть — сходяться жагуче…
Може, мила, ти, як я сьогодні,
У чужому зоряному світі
Ждеш любов з небесної безодні
Зі словами ніжними привіту?
Розлетілись наші половини
У світи далекі і незнані.
Але ж ми з’єднатися повинні? —
Віриш ти у це, моя кохана?..
Тож надійся, прийде щастя ера.
Час промчить, і я — повір поету —
Кину вірші, стану інженером,
Побудую атомну ракету,
Пролечу по зоряній дорозі,
На планету вийду у горінні
І побачу дівчину в тривозі
У світила іншого промінні…
Як побачиш, то не бійся, мила,
В очі глянь, не опускай повіки.
Я є той, кого ти полюбила,
Хто з тобою зв’язаний навіки…
Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало…
— Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег.
Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку,
— Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу.
Потім рішуче повернувся.
— Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво…
— Дякую… Приїду…
Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри…
ХИМЕРНИЙ ДІД
Василь зійшов з пароплава на дебаркадер. Хрипкий, незадоволений голос проскрипів:
— Квиток.
Порившись в кишені, Василь віддав цупкий папірець у простягнуту руку. Кругле сонне обличчя наблизилося до хлопця, безбарвні очиці обмацали його з голови до ніг.
— Тутешній, чи що?
— Ні, — коротко відповів Василь, поправляючи рюкзак за плечима. — На відпочинок. Мені б на той бік переїхати…
— Це можна.
— Справді? — зрадів хлопець.
— А чого ж. Тільки куди ж ти? Там, крім старого куговщика[1] Данила та його онука, нікого нема. Одна-однісінька хатинка на курячих лапках, а кругом ліс…
— То й чудесно…
— Хм… Хіба що так. Тут ще один такий переїжджав, професор… Теж каже: де поменше людей… Щоб рибу не лякали. Я його й перевіз на той бік. Тепер сидить на березі, поганяє воду вудкою.
— Так ви й мене перекиньте, будь ласка…
Чоловік щось сказав, але в цей час пароплав басовито просигналив, відчалюючи від дебаркадера. Залопотіли колеса, могутня течія Дніпра потягла судно за водою.
— Що ви сказали? — крикнув Василь.
— Я кажу: з охотою перекину… За четвертак.
— Як це за четвертак? — здивувався Василь.
Очиці чоловіка невинно заморгали, кущики-брови смішно смикнулися вгору і вниз.
— От який ти непонятливий, — цмокнув він. — За двадцять п’ять рубчиків будеш на тому боці…
— Ви здуріли, дядьку! — обурився хлопець. — Я на пароплаві з Києва за десятку приїхав, а ви…
— Ну то й пливи на той бік на пароплаві, коли такий розумний, — знизав байдуже плечима чоловік, позіхнув і, взявши ліхтар, потюпав до своєї каюти.
Василь сердито сплюнув, перейшов дебаркадер і опинився на березі. Навколо не було ні душі. Низько над водою плив легкий прозорий туман. Рожевіло на обрії, темною стіною вставав ліс на тому боці.
— Хапуга, — пробурмотів Василь, ще раз озираючись.
