— Досить розмов. Вам обом треба поїсти. Заберемо вбиту тварину. Вона лежить на березі.

— А як же ми будемо її їсти? — запитав професор. — Вогню у нас нема. М’ясо треба засмажити.

Народжений Небом заклопотано поглянув на нього.

— У нас тепер не використовують старовинний вогонь. Я бачив його тільки в давніх хроніках, а також на інших планетах. Але… я знаю, що робити. Сідайте в апарат, беріть тварину. Ми полетимо до Храму Великої Революції. Там знайдемо вогонь…

Професор і Народжений Небом попрямували до озера, а я тим часом оглянув убитого хижака. Тварина чимось скидалася на кенгуру і разом з тим на пантеру. Шкура її була гладенькою, без шерсті. На масивній шиї сиділа велика плесковата голова з довжелезними щелепами. Тулуб був гадючий, Довгий і рухливий. Він закінчувався товстими лапами з велетенськими кігтями. Хвоста тварина не мала. Такого звіра могла створити і природа Землі, але в кожній деталі будови хижака я бачив, що це породження чужого світу, далеке від нашої еволюції.

Незабаром повернувся космонавт з Іваном Ігнатовичем. Вони принесли здобич. Це була восьминога травоїдна тварина, схожа на борсука, вся заросла довжелезною шерстю. Народжений Небом сказав, що ці тварини, під назвою Тихий Крок, страшенно швидко розмножуються, і тому ще збереглися, незважаючи на те, що хижаки нещадно поїдають їх. Здобич поклали в машину, і ми вирушили в дорогу.

Апарат піднявся над лісом і взяв курс до гірського хребта. Внизу миготіли масиви джунглів, ряди невеликих озер, голубі звиви повноводих річок. На берегах подекуди можна було помітити руїни великих міст, залишки широких вулиць, доріг, велетенські башти і естакади.

Професор важко зітхнув, покрутив головою.

— Таку планету залишили. Варвари. Летіти кудись у небесну пустелю, коли тут така краса…

Я штовхнув його під бік, кивнув на Народженого Небом.

— Негарно. Ви ж ображаєте їх. Що ми можемо сказати про їх смаки, прагнення і мету життя? Ви ж чули розповіді нашого господаря — у них немає майже нічого, що відповідало б нашим ідеалам…

— А ви знаєте, Василю, я оце лечу і думаю… сниться нам оця чортівня чи наяву привиділося? Так хочеться прокинутись і опинитися на березі Дніпра…

— І сперечатися зі мною про життя на інших планетах! — підхопив я. — До речі, наша суперечка вирішена, професоре? Як ви вважаєте?

Іван Ігнатович сердито зиркнув на мене, засопів.

— Тепер не час жартувати, юначе. Ну ви праві, ну радійте! Але ж треба подумати, що робити далі… Новий світ — це прекрасно, але ніхто так і не дізнається про наш політ.

— А записка?

— Що записка! Скажуть, божевільні викрутаси або ще, чого доброго, шпигунами вважатимуть… Н-да, історія!..

Я не зовсім погоджувався з професором, хоч і мріяв потайки про повернення. Вже одна можливість бачити неймовірні досягнення інших істот, проникнути в дивовижні таємниці далеких світів оплачувала повністю ймовірність загибелі. Вмерти не страшно було. Шкода тільки гинути марно, не зробивши для свого народу щось корисне, не пройшовши до кінця наміченого шляху.

Проте, скажу щиросердо, незважаючи на похмурі думки, я був спокійний. Якесь невідоме, таємне почуття говорило мені, що я не пропаду в безмірній далині Всесвіту, що я ще житиму на рідній Землі і побачу… вас, Оксано…

Саме тому я облишив розмову, тим більше, що Народжений Небом зацікавився нашою суперечкою. Ми не хотіли прямо сказати йому про її суть. Адже він ще на Землі сказав нам, що не гарантує повернення. Професор викручувався, плів щось про залишену планету, та по виразу обличчя космонавта я бачив, що він усе зрозумів.

Розмова скоро забулася. Внизу з’явилося широке плато, оточене з одного боку лісами, а з другого — морем чи океаном. Апарат різко пішов униз і сів посередині плато. Отвори відчинилися, я вийшов на свіже повітря і… а тут, Оксано, я не можу підібрати слова… Я побачив перед собою таке видовище, що перевершувало всяку фантазію, всяку казку чи вигадку. І тільки тут я трохи зрозумів, що перехід цих людей з планети у Космос закономірний, як була закономірною еволюція, що привела до виникнення мислячої істоти з тварини…

Постарайтесь уявити собі незвичайну картину, якщо бліді слова можуть щось передати. З гігантських джунглів криваво-чорного забарвлення, з пластів темного базальту виростала титанічна, неймовірно велика споруда багатокілометрової висоти. Вона мала прямокутну основу похмурого, чорного кольору, що зливався з фарбами плато і лісу, вона була ніби породженням цієї дикості і первозданної природи. На тій могутній основі здіймався кривавий купол, а далі споруда зметнулася в незміряну височінь стрімкими, сміливими, сильними лініями, які губилися в синій імлі. Починаючи від кривавого, кольори світлішали, набували м’яких приємних тонів, поступово переходячи через безліч відтінків до ніжно-блакитного, небесного. Не знаю, зможете ви це уявити з моїх слів, але я чітко і ясно бачив, розумів, сприймав глибиною всього мого єства весь шлях розвитку людей планети Осяйної від тварин до завойовників ворожих стихій Космосу.

На очах професора я помітив сльози. Значить, цей молодий старик, цей «консервований Морж» теж розчулився, пройняло і його скептичну душу. Він довго стояв непорушно, потім звично сіпнув себе за вухо.

— Нема слів… Мовчу… Колосально! Людське творіння може говорити без слів. Я схиляюся перед генієм цих будівників.

Народжений Небом бачив, який ефект, викликала дивовижна споруда. В його очах майнули вогники радості і задоволення.

— Храм Великої Революції, — пояснив він. — Побудований перед переселенням в Космос. Ходімо всередину, там ми знайдемо те, що потрібно.

— Вогонь? — здивувався я.

— Так. Чому це вас дивує? В залах Храму є дуже красномовні експонати. Виставка наглядно показує, від якого тягаря звільнив людей Вогняний Смерч. Там є всі атрибути древньої кухні, які тепер, після переходу на іншу основу харчування, стали непотрібними. А раніше вони відбирали в людей дев’яносто відсотків усіх економічних зусиль. Раніше людина жила, щоб створювати собі їжу, і їла, щоб жити, а тепер вона живе для того, щоб розкривати своїм невгамовним Розумом усе нові й нові тайни Буття.

— Добре, що хоч виставка така є, — підморгнув мені професор. — А то довелося б їсти сире м’ясо серед такої високої цивілізації…

Ми залишили апарат на плато і рушили до Храму Великої Революції. Великий Покровитель сідав за край океану, кидаючи на хвилі фіолетово-багряну доріжку. Надворі темнішало. Біля основи споруди з’явилися тьмяні вогники, вони змійками побігли вгору, яснішали, спіраллю завивалися навколо кривавого купола. На плато стало видніше, і ми при тому освітленні підійшли до Храму. Чорна основа складалася з велетенської колонади, в кожній колоні ніби було невідоме джерело проміння, яке кидало навколо примарне, мерехтливе світло.

Тривожне, незбагненне почуття охопило мене — приємне і водночас хвилююче. Я відчував, що побачу щось ще грандіозніше, ніж сама будівля храму. Мої сподівання скоро справдилися.

Як тільки ми піднялися по чорних сходах, перед нами безшумно відчинився круглий отвір. Ми опинилися в сферичному залі, освітленому м’яким голубим промінням. На стінах і куполі — ніяких прикрас. Тільки невисоко над підлогою безперервно пливла багатокольорова гармонійна гама світлових зайчиків, дуже приємна для ока.

Народжений Небом повів нас одним з багатьох коридорів, які променями розходилися від залу. Ми поспіхом пройшли мимо експонатів старовинної промисловості Осяйної, яка виробляла їжу і все, що було зв’язане з нею. Все це скидалося на наші, земні зразки і не цікавило нас. Ми на хвилину зупинилися біля виставки з експонатами кухні. Тут можна було побачити і древнє дикунське вогнище, і електричну кухню, і сковороди, і всякий посуд.

Ми вибрали сковороду, каструлю, два ножі, загорнули все це в прозору скатертину. Потім Народжений Небом знайшов електричну запальничку і знаком запропонував нам іти далі.