Всюдихід промчав просікою, вирубаною серед голубих дерев, і заглибився в темний прохід, зроблений прямо в кручі. Засяяло світло, перед машиною відчинилися високі металеві двері. Коли всюдихід минув їх, отвір знову закрився.

— Шлюз, — пояснив Борисов. — Бережемо повітря.

Машина зупинилася. Гості вийшли назовні. Вони опинилися в приміщенні чотириметрової висоти, яке тягнулося метрів на сто в глиб гори.

— Можна зняти шоломи, — сказав Борисов. — Тут нормальне повітря… А тепер — прошу знайомитись. Оксана Іванівна Гнатенко — наш біолог. Е, та ви всі знайомі!

— Матусю! Здрастуй! — крикнув Гнатенко, обіймаючи Оксану, яка вийшла з низеньких герметичних дверей в стіні.

Поцілувавши сина, Оксана жваво підбігла до інших космонавтів, щиро вітаючи їх з прибуттям. Горовий потиснув жінці руку і затримав її в своїй долоні.

— Ну от… ми й зустрілися, — ледве чутно промовила вона. — Минуло три роки…

— І вам спокійно, легко? — тривожно запитав Василь.

— Майже, — ясно усміхнулася Оксана. — Хлопче мій, що ж робити? Коли ми такі діла творимо, то власницькі почуття можна затамувати… Чи не так?..

Горовий промовчав.

— Прошу на відпочинок, — пролунав бас Борисова. — Товаришу Горовий! Ще встигнете наговоритися…

— Я відпочину потім. А зараз, Оксано, прошу познайомити мене з тим, що ми маємо забрати звідси…

— Залюбки. Сину, Васильку! Ти відпочинеш — прийдеш до мене… До побачення, товариші. Ходімо, друже…

Оксана повела Горового низеньким коридором. Там треба було йти зігнувшись. Коридор привів до овальної кімнатки. Жінка повела рукою навколо.

— Оце і є моя лабораторія, спальня і все інше. Сідайте, спочивайте.

Горовий з цікавістю озирнувся. Приміщення було маленьким, але кожна частка його площі використовувалася якнайдоцільніше. Тут стояли і шафи з якимись експонатами, і електронний мікроскоп, і кіноапарат, і робочий стіл з двома м’якими кріслами, і навіть ліжко. На столі Василь помітив пластмасовий вазончик з химерним покрученим пагінцем якоїсь марсіанської рослини.

— Розглядаєте? Нічого цікавого нема. Гірше, ніж найбідніша лабораторія Землі. Ну та вистачить. Зате робота незвичайно цікава Ага, у вас очі заблищали… То сідайте ж, буду розповідати…

Горовий сів, з насолодою випростався. З-під вій нишком спостерігав за обличчям Оксани. Як вона постаріла, рідна, хороша жінка… Тільки в зелених очах горить невгасимий вогонь внутрішньої молодості, для якої роки — ніщо!

Оксана перехопила його погляд, спалахнула. Жартома погрозила пальцем.

— Нічого дивитися на мене. Стара баба і все…

— Я не так дивлюся на вас, — стиха відповів Василь. — Я думаю про інше… Ніби вчора була наша перша зустріч… пам’ятаєте? Пароплав, мрії про польоти… все було ніби з книги… ніби з казки… і ось ми на Марсі. Розумієте, на Марсі? І спокійно розмовляємо…

— Зовні спокійно, — заперечила Оксана. — Хіба можна бути спокійним, відкриваючи нові світи?.. Але про це потім. Забудьте, що я ваша знайома… Перед вами астробіолог Гнатенко. Слухайте уважно. Те, що я вам розповім, безпосередньо стосуватиметься і вас…

— Он як? Цікаво.

— Так от. Як ви знаєте з радіотелеграми, наша експедиція знайшла на Марсі залишки розумного життя…

— Ви знайшли?

— Не має значення. Спочатку рада нашої експедиції вирішила, що Марс колись був заселений. Але я, зваживши гарненько всі за і проти, відкинула цю думку.

— Чому?

— Залізна логіка фактів, По-перше, ніде на планеті досі не було знайдено ні слідів розумної діяльності, ні самих розумних істот або їх залишків. Та ось ми відшукали недалеко від бази, в гірській ущелині, напівзавалену шахту…

— Так чому ж ви…

— Не перебивайте! Скажете потім. Залишки механізмів свідчать про досить високий рівень культури. Принципу роботи машин зрозуміти не можна, бо корозія повністю роз’їла майже всі деталі. Деякі ознаки і наші виміри свідчать про те, що в шахті добували радіоактивну руду. Значить… ці істоти використовували ядерну енергію!

— Де ж вони? — вихопилося у Горового. — Не може бути, щоб люди з такою високою культурою загинули безслідно!..

— Я теж так думала. На дні шахти було знайдено кістяки. Я уважно вивчила їх. Це, безперечно, залишки розумних істот. Але вони були приковані ланцюгами до машин. Ви розумієте, Василю, це кістяки рабів…

— Ну, а далі, далі…

— Я вивчила їхню структуру, склад. Ми прийшли до висновку, що ці істоти не з Марса.

— Як не з Марса? То звідки ж? Невже ви хочете сказати, що з Землі?

— Ні, не хочу. Який ви гарячий! Ось подивіться…

Оксана відчинила шафу, дістала звідти велику фотографію, подала Василеві. Він жадібно оглянув її. Перед ним було зображення дивного кістяка, який трохи нагадував людський. Він був видовжений, ніби в птаха, кістки рук і ніг мали посередині потовщення, череп закінчувався гострим куполом.

— Правда, дивний кістяк? — жваво запитала Оксана. — Так слухайте далі. Я визначила, що істоти жили в густій атмосфері, набагато густішій, ніж атмосфера Землі, не кажучи вже про Марс. Чому? Тому, що в них були крила… так, так, не дивуйтеся, бачите оці лінії? Схоже на крила кажана… Крім того, кістки в них наповнені повітрям, як у наших птахів. Не буду вас втомлювати… Здоровий глузд говорить, що таких умов на Марсі не було. Значить, ця планета була для тих істот колонією. Вони тримали тут, у шахтах, ув’язнених, рабів, які здобували їм радіоактивні руди. Більше того, наша обсерваторія відкрила, що Фобос і Деймос — супутники Марса — теж були колонізовані. Там відкриті гігантські будівлі. Вони спостерігаються в телескоп. Доведеться послати туди спеціальну експедицію. Очевидно, розумні істоти влаштували на супутниках станції спостереження…

— Але звідки вони прилітали? Невже з Юпітера?

— Не з Юпітера, друже, а з Фаетона!

— Десята планета? — вражено скрикнув Горовий. — Планета, що перетворилася в рій астероїдів?

— Так. Десята планета. І це безперечно. Скажу вам ще одне. Наша обсерваторія вже кілька разів спостерігала один з астероїдів. Досі він був невідомий. Ця планетка проходить на відстані десяти мільйонів кілометрів від Марса. На ній наші астрономи відкрили сліди розумної діяльності…

— Що ви говорите! Неймовірно!

— Чистісінька правда. Це надзвичайна подія в науковому світі. Вперше у нашій системі життя виникло і розвинулося на Фаетоні. Астропілотам треба підтвердити цю гіпотезу, яка має таку ґрунтовну аргументацію. І я так хочу, Василю, щоб Це були ви… Ви і мій син…

— Оксано! У мене голова запаморочилася від радості. Я прикладу всіх зусиль. Я певен — Інститут космонавтики дозволить, та ні, не дозволить, а накаже організувати таку експедицію! Збирайте ваші експонати, будемо вантажити на «Лілею». Завтра вилітаємо!..

На другий день всі члени експедиції проводжали «Лілею» в зворотний шлях. Вони здалека дивилися на срібне веретено, яке вістрям впиналося в синьо-фіолетове небо. Наступила хвилина старту. Веретено здригнулося, закуталося жовтим туманом. Скажені вогняні вихори струсонули пустелю, метнули апарат в космічну темряву. Четверо нерозлучних друзів поверталися на Землю, везучи з собою безцінні скарби знання…