На скроні Загорського запульсувала жилка.

— Звичайно за допомогою все тих же клієнтів.

— Припустимо. Один–два рази. Більше припустити не можу. Чи Трофимов був такий необережний?

Затриманий мовчав, спостерігаючи за тим, як пливли до вікна кільця диму.

— Ну, чого ж ви замовкли, Загорський? Хочете, допоможу вам?

Хлопець глянув на Дмитрієва.

— Він високий, сутулуватий… — Дмитрієв уважно дивився на Загорського, на його довгі нервові пальці, що все сильніше стискали сигарету. — Плечі похилі, зовсім лисий… їздить на червоній “Ладі”…

Загорський зламав сигарету й обережно поклав її в попільницю, присунуту старшим лейтенантом.

— Хто ж це, Загорський? Ви знаєте його?

— Ні… не знаю…

— Добре. А з Трофимовим ви були в яких стосунках?

— В одному подвір’ї виросли. Це вже я потім в Жуляни до тітки перебрався.

— Дружили, значить?

— Так. І я вам про нього нічого більше не скажу, ясно?! — по-хлоп’ячому вигукнув Загорський, ніби й забувши, що все вже сказав.

— А про нього я й не буду вас нічого питати, — тихо сказав Дмитрієв.

Він дістав з шухляди столу кілька фотографій обгорілих “Жигулей”, обвугленого трупа в них, подав затриманому.

— Погляньте. Це все, що лишилося від Сені. Загорський опустив очі на фотографії, здригнувся, знову скинув їх на старшого лейтенанта.

— Не може бути… Ви брешете! Це хтось інший!

— Я 6 не посмів жартувати таким. Тієї ночі разом з Сенею їхав і той лисий здоровило, власник червоної “Лади”, якого ви не хочете назвати.

Загорський повільно поклав фотографії на стіл. Його плечі обвисли, а сам він зіщулився на стільці.

— Це Боб… Боб Литвинчук…

— Його адреса? Де працює?

— Не знаю… Правда, не знаю. Це страшна людина. Звір, а не людина. Ех, Сеню, Сеню… — Загорський замотав головою і відвернувся до вікна.

В понеділок вранці лікар відсторонив Олексія від управління автомобілем.

— Це чому?! — обурився Олексій.

— Самі знаєте, — сухо відповів лікар, продовжуючи заповнювати акт.

— Ах ти… клізма! — Олексій схопив акт і подер його на клапті, жбурнув лікареві в обличчя. — На!

Лікар вискочив у коридор, заволав, що його б’ють. Кілька водіїв, які чекали своєї черги, схопили Олексія за руки, ледве витягли на вулицю.

Дізнавшись про цей інцидент, директор заводу викликав секретарку і звелів підготувати наказ про звільнення Северина.

Коли Протасов відчинив двері кабінету директора, там вже знаходився голова профкому Нікольський і начальник транспортного цеху Стариков.

— Захищати прийшов? — непривітно запитав директор. — Май на увазі, даремно. Наказ я вже підписав.

— Навіщо поспішаєш, Іване Степановичу? — Протасов підійшов до великого столу директора, сів навпроти. — Адже долю людини вирішуєш.

— Вона сама її вирішила. І досить про це.

— Ні, не досить! З хлопцем відбувається щось неладне, допомогти йому треба, а не рубати з плеча. Розібратися треба.

— В чому тут, власне, розбиратися? — вступив до розмови Нікольський. — Хіба вам не відомо, що Северин накоїв? Та його за це в міліцію треба, на п’ятнадцять діб!

Протасов похитав головою:

— Не можна так. Людина оступилась, а ми її ще й у спину підштовхуємо! Не можна.

— Макарич, у нас не дитячий садок, — поморщився директор. — Він людина цілком доросла, повинен відповідати за свої вчинки.

— Відповідати теж по-різному можна. Навіщо ж одразу звільняти? Пропаде хлопець, невже вам не шкода? Бачу я, щось із ним коїться, зрозумійте. Якийсь надлом у душі…

— Ти, Макарич, наче в няньки йому найнявся, — роздратовано сказав Стариков. — Щось коїться… Надлом… Що ж це виходить, кожний, значить свої неприємності горілкою почне заливати, а ми йому співчувати станемо? Не діло кажеш. Зараз не ті часи, на боротьбу з пияцтвом весь народ піднявся, а ти випиваку під захист береш. Погану траву з поля геть! І вся розмова.

— Та-ак… Дай тобі волю — ти б насмикав… пробурмотів Макарич, навіть не глянувши в бік начальника цеху.

— Ну, ти, Макарич, теж, знаєш… — насупився директор. — Не дуже… Стариков по суті правий. Це питання принципове. Зрештою, з цього приводу існує відповідна стаття трудового законодавства, — директор взяв зі столу книжку. — Ось. Закон! І ми зобов’язані його виконувати.

— З цим не сперечаюсь, — нахилив голову Протасов. Йому було гірко, що директор ніяк не хоче його зрозуміти. — Але й закон слід виконувати з розумом. І з душею! Ну, виженемо ми Северина, а що далі з ним буде?

— А ви подумали, — знову втрутився Нікольський, — який приклад ми подамо іншим, пробачивши Северину його вибрик? Суворість теж виховує, Дмитро Макарович!

— Ну, що ж… — Протасов підвівся. — Суворість суворості різниця. Я вважаю, що ви передали куті меду. Мова йде не про якогось закінченого випиваку, а про молодого хлопця. Досі він зарекомендував себе непогано. А ви одразу — під корінь. Життя хлопцеві ламаєте, а воно в нього тільки починається. Свою точку зору я піду відстоювати в партком. А якщо треба буде — й у райком! — Він повернувся і пішов до дверей.

— Постривай, Макарич, — гукнув його директор, теж підводячись з-за столу. — Давай не будемо гарячкувати.— Підійшов до Протасова, взяв його за плечі. — От кип’яток… Гаразд, що ти пропонуєш? Залишити його вчинок без покарання?

— Ні. Але для покарання є й інші заходи: догана, позбавлення премії… абощо.

— Гаразд, — директор глянув на начальника цеху. — Розберіться з Северином і покарайте своїми правами.

Олексій похмуро стояв біля входу в адміністративний корпус. Побачивши Протасова, відвів погляд.

— Пішли, — коротко кинув наставник.

Олексій поплентався за ним.

— На перший раз відбувся позбавленням премії, — сказав Протасов. — Йди додому. Від роботи тебе сьогодні відсторонили. Запишуть як прогул. І врахуй, я за тебе поручився. Не підведи.

— Спасибі, Макарич…

Протасов провів його до прохідної, розпрощався і вже збирався йти назад, у цех, як раптом крізь вікно побачив червону “Ладу”, що стояла біля тротуару. Помітив і те, як напружилося обличчя Олексія, коли з “Лади” йому назустріч вийшов лисий здоровань. Власник машини щось коротко сказав хлопцеві, ніби наказ віддав, і Северин слухняно сів у машину.

Коли Протасов вибіг за прохідну, “Лада” вже рушила з місця. Саме в цю хвилину до заводських воріт під’їхала директорська “Волга”.

— Серьожо, жени за тією червоною “Ладою”! — крикнув Протасов, падаючи на сидіння поруч із водієм.

— Ви що, Макаричу! Мене директор чекає.

— Жени! — сердито повторив Протасов. — Директору я потім поясню. Давай, бо загубиться!

В його збудженому обличчі було щось таке, що водій не став більше заперечувати.

— А що сталося? За ким женемось?

— Потім, Серьожо, потім… Не впусти тільки…

Проминули міст Патона, виїхали на проспект 40-річчя Жовтня, звернули на бульвар Лесі Українки, потім на вулицю Івана Кудрі. Тут “Лада” зупинилась. “Волга” проїхала трохи далі й теж притиснулася до тротуару. Протасов спостерігав, як Олексій перейшов на протилежний бік вулиці до білих “Жигулей”, озирнувся, відчинив дверцята, сів за кермо.

— Так це ж Северин! — впізнав водій. — От не знав, що в нього “Жигуль” є. Чого це ми за ним у таку далечінь перлися?

— Постривай, Серьожо, постривай… Ану, давай за ним!

“Волга” м’яко рушила слідом. Але “Жигулі” проскочили на червоне світло і загубилися в транспортному потоці. Протасов не звернув уваги на червону “Ладу”, яка не відставала від них. Він просто забув про неї, поглинутий погонею за Олексієм.

— Все, — сказав водій, — тепер не наздоженемо. Мабуть, кудись звернув. Чого це він так терміново вам знадобився? Завтра поговорите. А директор мені такого прочухана дасть!..

Протасов його не чув. Попросив водія підкинути його додому, подякував, із телефону-автомата подзвонив у міліцію старшому лейтенантові Дмитрієву, який викликав колись Северина після аварії.

Покусуючи губу, Боб уважно спостерігав за ним з машини…