— Навіть якщо йтиметься про великі гроші?

— Ти думаєш, у Панасюка вони були?

— Так просто, безмотивно зараз на вбивство ніхто не йде. Нині злочинці намагаються діяти інтелігентніше.

— Яка там інтелігентність, за свою шкуру більше тремтять. Але ти правий — щоб зважитись на таке, причина потрібна вагома.

— Може, вона у нього й була, та ми не знаємо про це.

— Що ж, пророблятимемо версію Танченка. Що там про нього чути?

— Нічого, після Малої Виски він у наше поле зору не потрапляв, немов крізь землю провалився.

— По картотеці нерозкритих злочинів нічого схожого на роботу Психолога розшукати не вдалося?

Максим заперечливо хитнув головою.

— Добре,— Завагін підвівся, даючи зрозуміти — розмову закінчено.

— Нова інформація додала нам упевненості: Іванюта, Зайцев-Панасюк й Танченко чимось пов’язані між собою. Та це, зрештою, логічно. Навряд, чи могло б бути, щоб Панасюк знав Танченка й Іванюту, а вони між собою були незнайомі. Тепер уяви собі поведінку Ігоря Танченка, коли він дізнається про Іванютин скарб. Можна не сумніватись: в нього відразу ж засверблять руки. Убити Іванюту він навряд чи відважиться, а от обдурити неодмінно спробує. В цьому я не сумніваюсь.

— Будемо шукати його. Ти повинен вийти на Танченка…

Прошкуючи коридором, Карий подумки повторив останні слова керівника групи. Легко сказати — вийти на Танченка. Де він може бути? Чи вдалось йому забрати щось із тайника? Що саме? Можливо, золото? Коли воно вже в нього, то справа кепська. Зачаїться років на два, перечікуватиме. А коли ні? Його артистична натура не терпить спокою. На це треба й розраховувати. Неодмінно десь себе повинен проявити. Тим більше — з грошима.

Іванюта картався. Можливо, даремно не прихопив зі свого тайника золото. Правда, були на це причини. Небезпечно все-таки возити дипломат з собою, ризиковано. Можна випадково натрапити на міліцію і втратити все. Та й не в гості їхати. Хто міг знати, як зустрів би його Панасюк. Все це так. З іншого боку, він тепер опинився за добрих три сотні кілометрів від тайника, без документів, без достатньої суми грошей, хоч монет, які мав при собі, було цілком досить на довгий час. Та як їх реалізуєш? Фотографії його, напевне, вже висять на кожному стенді: “Їх розшукує міліція”. Та й у краденому далеко не помандруєш.

Скреготнув від злості зубами.

Брехня! На зло всім він звідси вибереться. Іншого виходу просто немає. Треба добиратись до Литої могили. І якщо приятелі ще не розтягли тайника, то повинні туди заявитись. Тільки б не запізнитись. Недаремно ж Панасюк розрахувався.

…Світало. Обібрав з себе остюки і, затиснувши в руці невеличкий клуночок, вийшов на шосе. Потрібна автомашина. І така, яку б не розшукували хоча б кілька годин. Та й не можуть же вони розставити пости на всіх дорогах, ну день, два, але ж не тиждень. Треба шукати колеса.

Кілька хвилин Танченко сидів мовчки, і з його обличчя важко було визначити, що він вирішив робити. Потім зиркнув на Шерстюка, котрий так і залишився стояти у дверях, підпираючи своєю могутньою постаттю одвірок.

— Все. Настав і наш час. Пора вибиратися з нори. Зрештою, ти сьогодні приніс чудову звістку. Сам розкинь — куди йому тепер діватись? Він шукатиме нас. Куди б ти на його місці подався?

Шерстюк закліпав віями:

— Я? Не знаю… Заховався б десь…

— Заховався б… — глузливо перекривив Психолог. — І довго б ти ховався? А для чого ми тайник з пайком, одягом і документами біля Литої могили заклали? Щоб коли буде безвихідь, можна було ним скористатись.

— Так Заєць, сволота, до нього поліз.

— Заєць своє одержав. Тут у тебе рука тяжкою виявилась. — Посміхнувся недобре Психолог. — Але ж наш клієнт цього не знає. Уловив? Не знає! А це значить?..

— А це значить — він попреться в Чорний ліс.

— Нарешті ти почав кумекати. Але не поспішай. Коли ти почув про нього по радіо?

— Кажу ж, сьогодні.

— Як ти думаєш, міліція про цю радісну для неї новину відразу прокукурікала?

— Думаю, ні. Спочатку шукали днів два, три.

— Отож! І коли в Олега є клепка, а вона в нього таки є, то що він робитиме в ці дні?

— Що, що… Я звідки знаю?

— Замре, заляже на дно, зникне. Він же шурупає, що на нього розпочнеться полювання. Чи ти як думаєш? Я гадаю, він тиждень, може, два десь відсиджуватиметься, а потім припреться до тайника. Без документів і грошей йому ходу нема. Отут ми його зустрінемо.

Шерстюк задоволено крякнув.

— Не спіши радіти. Ти забув — ми біля тайника пришили Зайця. Заховати б його було десь подалі, та не дали нам туристи. Думаю, лягаві його вже знайшли. Нам там з’являтись небезпечно. Через Зайця вони можуть вийти на мене. Бачили нас разом. Я до нього їздив у Малу, Виску, пригадуєш? Веселенька історія. Приплутати можуть.

Варто було Шерстюку нагадати про Зайця, як він одразу замикався в собі. Убивство — це не жарти. І тут його підставив Психолог. Казав, не переживай — він тільки засне. А доза яду на кінчику голки, якою він кольнув Зайця, виявилась смертельною. Втім, ці голки їм Заєць споряджав. Сам винен. Тільки кому це тепер доведеш?

Тоді, біля могили, коли побачив Панасюка біля тайника — ледь не кинувся на нього. Психолог стримав, порадив — голкою краще. От і вийшло — краще. Та дідько з ним. Живим він не дасться, й так багато вже на ньому, вишка світить. У крайньому випадку, теж штрикне себе голкою. Одна надія на цього хитруна чортового. Він сам боїться лишитись. Поки він, Шершень, йому потрібний, той буде турбуватися і за його безпеку.

— Чого соплі розвісив? — почув глузливе. — Виходу немає. Цей золотошукач повинен бути у нас в руках. І його золото. Збирайся. Я придумав, що нам робити.

Сіра стрічка дороги весело набігала на колеса. Щоб не задрімати, Валентин Бузько натиснув клавішу радіоприймача. Ні, все-таки ранувато підняла його дружина, годинку-другу можна було б і подрімати. Та й не вигідно зранку виїздити. Ні пасажирів тобі, ні попутників. А пасажир тепер автолюбителю перший друг. У розумінні того, що на бензин завжди підкине. Та як же інакше? Тепер, кажуть, вигідніше автобусом їхати, ніж власним автомобілем. Дешевше. Бензин в копійку влітає. Втім, ця проблема його особливо не турбує. Якщо мати голову на плечах, то автомобіль не лише себе окупить, а й прибуток приноситиме. Головне — не лінуватися. А він не лінується. На все часу вистачає. І на роботі не останній, і за себе не забуває.

Хіба це важко, два–три рази в день на залізничний вокзал підскочити?

“Вам, тітонько, куди? Червінець — і ви дома. Доставка з комфортом, з музикою. Дорого? Тоді зі своїми кошиками пхайтеся в автобус, діло добровільне!”

Нехай що завгодно говорять, але інакше автолюбителю не прокрутитись.

Сьогодні, мабуть, його перший суботній рейс, коли їде сам, без пасажира. Звичайно, хто в досвіток буде на шлях виходити? Якби не нагальна потреба, дочекався б годин дев’яти–десяти ранку, тоді в попутчиках не було б скрути. Край дороги за містом їх би цілі колони вилаштувались, тільки вибирай собі пасажира. А вибирати Валентин уміє. Це, між іншим, не так і легко. Студентів — не бере. Що з них візьмеш? Жінок, по можливості, теж. Скупі. Над кожною копійкою тремтять. А от з мужиками легше. Найщедріші — холостяки, ті, котрим за тридцять. Не скупляться і ніколи здачі їм не треба, а коли під “газом”, то платять добряче. Учора, скажімо, з вокзалу двох підвозив. Запівніч. Так двадцять п’ять карбованців ткнули. А проїхали кілометрів два-три. Правда, такі клієнти рідко трапляються.

Валентин подивився на годинник. Точно йдуть. Електроніка! Недарма 200 карбованців віддав. Імпорт, Швейцарія. Ні в кого в депо таких немає. А що? Він — роботяга, працює і має. Правда, якщо чесно сказати, робота в нього така, що не перетрудишся. Слюсар-електрик зміни. І хвалять його більше за те, що він не працює. Бо це значить — все електрообладнання справне. Ще б не було справне! Дядя Вася за свою зміну його так перелапає — рік без поломок працюватиме, а не тільки другу зміну. Поталанило йому з напарником. Усю роботу тягне. Втім, хто його просить?