— А в нього була кличка? Ніком його не називали?

— Ні, не чув.

Не довелося Смолякові тієї ночі відпочити. Ранок застав його у Олександрівці.

— Семен Глущенко давно у село не навідувався? — запитав голову сільради.

— Та має бути вдома, — відповів голова. — Днів десять, як приїхав у відпустку.

— А де працює?

— Розказував, десь на шахтах, на підземних роботах. Добре хлопець заробляє. На рік не менше трьох разів додатково надають відпустки. От і навідується в село. Батьків не забуває. Завжди подарунки привозить. П’є тільки багатенько. А як вип’є, бешкетує. Молодість!.. Зрештою, життям ризикує. Хай хоч у селі відпочине.

— Такі відпочинки до добра не доводять, — заперечив Смоляк. — Прошу провести мене до нього. Можливо, доведеться затримати.

— Він щось накоїв?

Смоляк не відповів.

Як тільки лейтенант, привітавшись, помітив під ліжком новий коричневий чемодан, одразу зрозумів: “Він!”

Точнісінько такі чемодани знайшли і в соломі.

— Ви Семен Глущенко?

— Я. А ви хто? З чим пожалували?

— Прийшов сказати, щоб ви своїм майном не розкидалися.

— Яким майном?

— У магазині шинелю лишили, а чемодан, — рукою показав, — на заміну взяли. Чи не так?

— Нічого я не знаю, — зблід Семен, — ви мене на бога не беріть. Іч, заплутати хочуть… Я буду скаржитися!

— На кого й за що? А вас ми не плутаємо, ви самі давно заплуталися. Відтоді, як шинель програли у карти.

— Це ще нічого не означає. Що ви мені шиєте?

— Пришивають ґудзики до одягу. Краще розкажіть про свої злочини.

— Нічого я не знаю.

— Відповідатимете перед законом.

До райвідділення Смоляк повернувся не сам. Привіз Ніка і вилучене награбоване майно. Не послухав Глущенко порад Притули. Як було з’ясовано, ні на яких підземних роботах він жодного дня не працював.

…Росте на високому березі річки берізка. Бринить срібним листям. Ніби розповісти щось хоче.

Сюди іноді приходять два лейтенанти міліції з великою сильною вівчаркою, що теж зветься Берізка. І мовчать. Кожен з них згадує своє… А Берізка прихилиться боком до білого стовбура, замре і не заважає. Така вже у неї вдача…

Вранці Смоляк прокинувся у піднесеному настрої і, ще не розуміючи, в чому річ, відхилив штору. І зажмурився, засліплений яскравим весняним сонцем. Іскрилися бурульки, які невідомо коли встигли повиснути на карнизах, сніг осів, потемнішав. Горобці усипали старий клен. Смоляк квапливо розчинив кватирку. Голоси весни — пташиний перегук, дзвін крапель, прозоре високе небо!

Крокуючи по мокрому снігу, капітан Смоляк вдихав на повні груди повітря, напоєне пахощами бруньок і талої землі, чорні плями якої вже пробилися в сквері.

— З весною, Василю Івановичу! — привітався з ним Захаренко, давній приятель і колега Смоляка. Вони обидва мали човни і тому весні раділи особливо — скоро на воду.

— І тебе з весною! Тепер уже кінець зимі, — сказав Смоляк. — Добре, що хоч виїздити нікуди не треба.

Захаренко відразу спохмурнів.

— Не треба? А мені якраз і доведеться блукати по грязюці… Вчора комісар викликав і сказав, що справу Чорногуза доручено мені.

Чорногуз… Дивно, як такі люди ще зустрічаються на землі. Двадцяти восьми років, здоровий, як бугай. Пограбував одну сім’ю, потім магазин. Убив сторожа, інваліда війни. Робили засідки, прочісували ліс, чергували мало не на кожному кроці в селищі, а взяти не могли. І ніби насміхаючись з усіх, він вчинив ще два вбивства.

— Отже, Чорногуз… — у задумі промовив Смоляк.

— Він…

Цілий місяць не бачив Смоляк Захаренка. Двічі дружина приходила в управління, приносила білизну, яку відвозив нарочний, а про нього самого — ні слуху ні духу, мов крізь землю провалився. Якось спробував Смоляк спитати про нього в комісара, але той коротко відповів: “На завданні!”, ніби капітан сам цього не знав. Але служба — це служба, і розпитувати не годиться.

Ввечері тридцятого квітня до Смоляка неждано-негадано зайшов Захаренко. Не відразу пізнав капітан друга: чорна з сивиною циганська борода, давно не стрижене волосся, згрубіле обвітрене обличчя. І тільки очі світилися, як і раніше, — насмішкувато і лукаво.

Вони просиділи до темної ночі, курили, згадували давні пригоди, жартували, та раз у раз замовкали, коли мимоволі наближалися до забороненої теми, і кожному — це відчувалося — хотілося або розпитати, або розказати про те.

— Та я ж про головне забув, — схопився Захаренко. — Ордер на квартиру одержав, поздоров.

— Справді?

— Три кімнати, в новому районі, над рікою, — тепер ходитимеш до мене на рибалку. Але переїду, мабуть, після Травневих свят — хочу за ці дні відіспатись. Сили нема! — вихопилося в нього.

— Важко? — спитав Смоляк.

— Неймовірно. А! — махнув рукою. — Від тебе ще критися!

І Захаренко розповів, як, одержавши завдання, запропонував начальству свій план. Чорногузові дружки знали всіх у селищі, і тому поява незнайомого одразу привертала увагу, а це призводило до провалу попередніх операцій. Захаренко вирішив піти на роботу в лісництво смолокуром — там люди завжди потрібні.

А це за десять кілометрів від селища. Вночі він вирушав у свої рейди, сподіваючись рано чи пізно зустріти вбивцю, вивчав його звички, попросив надійних людей інформувати його про всі пересування Чорногуза. Коротше, коло звужується. І, напевне, найближчим часом вдасться “побачитись”. Одне дошкуляє — спати ніколи: удень на смолокурні, вночі — в селищі.

— Повернувся до своїх і одержав листа від давнього друга, — раптом з якимось внутрішнім болем промовив Захаренко і потер широкою долонею бороду. — Разом навчалися до війни, а потім дороги розійшлися. Через двадцять років розшукав він мене, а коли дізнався, що в міліції працюю, здивувався. А втім, прочитай.

Захаренко подав конверт з великою трикутною маркою.

Смоляк взяв листа в руки.

“…Ну і здивував ти мене, Вікторе. Я ж гадав, ти вже видатний інженер або, думав і про таке, кандидат наук, а може, й доктор. Хіба не про це ми мріяли з тобою, закінчивши десять класів? І ось тобі маєш — порпайся весь час у людських покидьках…”

— Ну, гаразд, — з прикрістю сказав Захаренко, — буде час, напишу. Напишу, як є!

Відіспатись Захаренкові не довелося. У ніч на Перше травня йому подзвонили з управління. Намагаючись не шуміти, підвівся, вийшов на кухню. Доки одягався, закипів чай. Обпікаючись, пив, прислухався — чи не зашумить машина, що, як його попередили, виїхала по нього.

Відрізав три великі скибки хліба, намазав маслом, склав і засунув бутерброди в ліву кишеню стьобаної, захисного кольору тілогрійки. У праву поклав, попередньо оглянувши магазин, пістолет. Важкі ковані чоботи, що встигли пересохнути, рипіли, і Захаренко з досадою подумав, що тепер вони будуть швидко промокати. Хотів дістати ваксу, але не встиг — за вікном загурчав мотор і пролунав нетерплячий гудок.

Вже виходячи, Захаренко зупинився і через скляні двері зазирнув до кімнати. З вулиці падало світло, і він розгледів сплячих дітей. Вирішив не прощатися з дружиною, хоча в душі почував себе винним перед нею — що не кажи, а хто знає, коли доведеться знову побачитися. Обережно відчинив двері й опинився на сходах. Зачинив, повернув ключ і легко збіг униз.

— Куди, товаришу майор? — запитав водій. — В управління?

— Ні, — відповів Захаренко, влаштовуючись на задньому сидінні, — мені там робити нема чого. Туди…

Водій зітхнув — він один знав, де треба висаджувати майора, тому що двічі залишав його на глухому узліссі. Живо уявив собі, як це брести темним вологим лісом, наштовхуючись на дерева, провалюючись у ямки.

Не встигли виїхати за місто, як залопотів по вітровому склу дощ. На душі у Захаренка стало напрочуд спокійно. “У дощ виїздити — буде удача”, — згадав він старовинне повір’я. Чи то від цього, а скоріше від того, що думав він весь час про хороше, яке чекає на нього в недалекому майбутньому (приїду, квартиру візьмемось обладнувати, хлопцям — окрему кімнату!), впевненість не залишала його. Він знав: справа, яку йому доручили і яка давно стала справою його совісті, нарешті наближається до завершення.