Сарай у Гергелихи не замикався, і Іванюта це знав, швидко розшукав у темноті ножівку. На його щастя, відтоді, як він її туди власноручно повісив, вона нікому не була потрібна. Затиснув знахідку в руках і знову подався до лісу. Треба було забиратись подалі, аби, не привертаючи уваги, розпиляти нарешті наручники. А то навіть сорочки не вдягнеш.

Гілки боляче шмагали по обличчю, чіплялись за одяг. Раз у раз неприємно торкалось обличчя невидиме павутиння.

З-за хмари виринув місяць. Від його блідого сяйва ліс видавався ще суворішим, серце тривожніше гупало в грудях. У камері, подумалось Іванюті, почувався бадьоріше, ніж отут, у лісі, на волі, в годині-двох ходу від скарбу, захованого ним. Зусиллям волі відігнав від себе цю неприємну думку.

Нарешті зупинився. З шосе уже давно не чути було гулу машин. Все, тут можна. Притулившись мокрою від поту спиною до дерева, затис між колінами ножівку і почав пиляти кільце наручників.

Сплав був твердим і піддавався неохоче. Але піддавався.

Про арешт Іванюти в Знам’янці знала ще одна людина. Витримки в неї вистачило на більше, ніж у Олега. Цей невисокий чоловік з плесковатим обличчям бачив, як оперативники заарештували Корчика, коли той виходив з посилкою. Помітив, як метнувся до виходу Іванюта. Від його причіпливого погляду не приховалося й те, що вслід за Олегом вийшов ще один співробітник міліції.

Незнайомець дочекався, поки збудження, викликане арештом Корчика, вляглося, затихли розмови на цю тему, він разом з іншими відвідувачами залишив поштове відділення.

У кишені цієї людини були документи на ім’я Олександра Павловича Панасюка, молодшого наукового співробітника агрохімлабораторії Науково-дослідного інституту захисту рослин. Насправді ж ім’я і прізвище цього чоловіка були зовсім іншими. Він давно і охоче забув би їх, бо мав на те причину.

Першим же поїздом із Знам’янки Панасюк виїхав до обласного центру, звідти в Польове. Наступного ж ранку разом з документами про відрядження поклав на стіл завідуючому відділом, повновидому, повільному в рухах невисокому чоловікові, який дивився на світ через товсті круглі скельця старомодних окулярів, заяву на розрахунок.

Той здивувався:

— Це ж чого, Олександре Павловичу? А ми на вас розраховували. Чули, Остапенка від нас на дослідну переводять? Думали — ви його досліди продовжите.

Панасюк, як міг ввічливо, відповів:

— Обставини, Дмитре Івановичу, так складаються. Зізнаюсь по секрету: запропонували мені гарну посаду в Кіровограді. Приступати треба з понеділка. Ви вже мене не затримуйте.

Завідуючий знизав плечима, підписав заяву й здивовано подивився вслід Панасюкові. У нього ніяк не вкладалося в свідомості те, що саме цього з його підлеглих могли запросити на роботу в обласний центр. Нічим особливим той не відрізнявся, хіба завидною наполегливістю в роботі над химерними своїми дослідами по вирощуванню розсади в газовому середовищі, котрі з дозволу завідуючого лабораторії проводив іноді після роботи. І раптом розраховується. Можливо, досліди вдалися? Так невже не похвалився б?

Панасюк розрахувався за один день. Коли він виїхав з Польового, здавалось, ніхто на це не звернув уваги. Як жив непомітно, так і зник тихо. Згадали про нього лише після візиту Завагіна. Й тільки тепер виявилося, що ніхто толком нічого не знав про Панасюка.

Істоменко, котрий надалі за дорученням Завагіна займався Панасюком, теж дізнався від його колишніх колег по роботі небагато. Єдине, в чому оперативник тепер не сумнівався, так це в тому, що саме в агрохімлабораторії можна було добувати циклопропанат. Цим, схоже, й займався Панасюк під час своїх дослідів після роботи.

Істоменко встановив справжнє прізвище Панасюка — Зайцев. Кілька років тому за підробку документів той відбував покару в одній колонії з Крячком.

Оперативного уповноваженого здивувало, чому Зайцев, змінивши прізвище, опинився на Полтавщині. Адже строк він свій відбув, його трудовлаштували — деякий час працював лаборантом одного з цукрових заводів у Кіровоградській області, потім зник звідти невідомо куди.

Старший лейтенант вирішив поговорити з Крячком, якого нещодавно за рекомендацією Карого взяли на місце Зайцева-Панасюка.

Крячко жив тепер в невеличкій кімнатці гуртожитку дослідної станції. Старшого лейтенанта зустрів привітно, як людина, якій, власне, нічого конфліктувати з законом.

Вислухавши Істоменка, кілька хвилин збирався з думками. Зморшки у нього на чолі то збігалися над бровами, то розгладжувалися над переніссям. Обличчя відбивало всі почуття, що турбували в цей час цього рано зістарілого чоловіка. Очевидно, спогади були йому мало приємні, бо, вимушено посміхнувшись, відказав Істоменку, з яким присіли тут-таки в кімнаті біля заваленого книгами столу:

— Ви знаєте, погано його пам’ятаю, єдине, що згадалось, так це те, що художник цей Заєць, вибачте, Зайцев, був чудовий, гроші вмів малювати, підписи майстерно копіював. Міг підробити будь-який почерк.

Раз, пригадую, десять діб йому дали. Записку начальнику загону від імені начальника табору написав. Копії з картин для їдальні в колонії гарні поробив. Людина здібна, але зла, безжальна.

— Зла? Чому ви так вважаєте?

Крячко зіперся ліктем на стіл і переконливо сказав:

— Заєць, так його в зоні позаочі звали, страшенно не любив свого прізвиська. Й не одного новачка безжально відлупцював лише за те, що той назвав його не так, як йому хотілося. Мене це дивувало, звідки в нього та злість? Сидів же тоді вперше, як і я. Строк невеликий мав спочатку. Років три, здається. А в зону до нас потрапив після того, як побив чи порізав там когось. Тоді йому й додали. Не знаю, скільки він відсидів, перш ніж до нас потрапив, але вже “слава” за ним повзла бучна. Що ще? Обличчя його швидко запам’ятовується. Не дуже симпатичне. Приплюснуте ніби, очі маленькі глибоко сидять. Звільнили його раніше за мене. А чого це він вас цікавить? Знову щось накоїв? Цей може…

Оперативник підвівся. Розмова не дала йому практично нічого. Хіба домалювалася в уяві постать Зайцева-Панасюка. Він виявився не таким вже безвинним ягням, як на перший погляд.

Чому переховувався, коли ніякого злочину не вчинив? Чи, може, вчинив, та ще не розкрили? Раптово звільнився. Неспроста все це. Треба дізнатися про кожен його крок у відрядженні.

Вголос же подякував Крячку, запитав, як працюється йому на новому місці.

— Спасибі, добре. Засумував я по лабораторії. Прошу вас, подякуйте товаришу Карому.

Істоменко поволі спустився вичовганими східниками з другого поверху, мовчки кивнув на прощання черговій гуртожитку, вийшов на вулицю.

У повітрі пахло стиглими яблуками. Неподалік гуртожитку, відгороджений від будинку невисоким парканом, починався сад. Погляд старшого лейтенанта затримався на зелених кронах дерев, крізь які то тут, то там визирали червонощокі смугасті яблука. Думками ж був далеко від цього саду. Розумів — факти, які вдалось зібрати, вже можна якось ув’язувати. Але як?

Безперечно, пограбування Хрінюка, провал засідки, можливість виготовляти газ в агрохімлабораторії, знайомство Крячка й Зайцева-Панасюка, зникнення останнього, всі ці факти повинні мати щось спільне.

Якийсь невідомий відвідує Крячка в Знам’янці. Крячко знає, як виготовити газ, яким отруїли Хрінюка. Зайцев і Крячко разом відбували покарання. Все крутиться довкола Крячка. Невже Карий помилився в ньому?

Якщо він причетний до злочинів “хіміків”, то чи не краще було б йому просто заперечити своє знайомство з Зайцевим? Він же його не приховує. Але й нового нічого не сказав. Не знає чи навмисно мовчить? Чому зник Зайцев? Розрахувався відразу ж, як повернувся з відрядження. Стій-но! Їздив-то він у Кіровоград, напросився сам. А звідти до Знам’янки година їзди. І було це в ті дні, коли заарештували Іванюту. А раптом Зайцев був там? Тоді ясно, чому він зник.

Микола Петрович огледівся, помітив під парканом лавицю, присів на неї. Дістав з кишені ка-лендарик і став розмірковувати.