— А де її дістав Трофимов?

— Звідки мені знати! Послухайте, що це за допит? На якій підставі? Хто дав вам право? Зрештою, я не зобов’язана відповідати на ваші запитання.

— Так, звичайно, — погодився Дмитрієв. — Тут не зобов’язані. І навіть можете зажадати від мене, щоб я залишив квартиру. Але тоді я буду змушений запросити вас до себе, в райвідділ. Бо справа надто серйозна.

— Але що сталося? — нагадав про себе товстун.

— Є підстави припускати, що ваш благодійник Трофимов постачав своїм постійним клієнтам крадений дефіцит.

— Цього не може бути! — вигукнула красуня. — Трофимов ставив розподвал на ВАЗІ!

— Ви хочете сказати, що він одержав деталь на складі? — запитав старший лейтенант, намагаючись зрозуміти, який сенс жінці вигороджувати Трофимова. Боїться за свою репутацію? В очах кого? Чоловіка? Навряд чи вона з ним так рахується.

— Так, — кивнула жінка.

— Пробачте, але ви кажете неправду.

— Що?!

— Якби Трофимов одержував деталь зі складу, — не звертаючи уваги на обурення господині, продовжував Дмитрієв, — то це було б відображено в наряді. Однак він і не міг її одержати, тому що в наряді цей вид роботи не значився.

Дама розгублено закліпала.

— Прошу вас пригадати, — з притиском сказав Дмитрієв, — звідки взявся розподвал. І, можливо, ще деякі дефіцитні запчастини. Хрестовини, наприклад. Адже ви були на спецавтоцентрі чотири рази, не забули? Пригадайте. Це дуже важливо. Для вас, між іншим, теж. Поки що ми розмовляємо без протоколу. Але якщо ви не захочете мені допомогти, доведеться вдатися до цієї формальності. Мушу попередити, що за неправдиві показання передбачена карна відповідальність.

Дама схлипнула. Від її зарозумілості не залишилося й сліду. Зметикувавши, нарешті, що це не жарти і в неї можуть виникнути серйозні неприємності, вона розповіла, як Трофимов запропонував їй придбати розподвал, дві хрестовини і чотири колеса.

— Я купила все це у якогось хлопця в Жулянах. Його Васею звуть. Трофимов сказав, що Вася розбив свою машину і продає те, що лишилося. Я не знала, що ці деталі крадені!

Дмитрієв дивився на розкислу даму, яка витирала хустиною чорні від туші сльози, і думав, що все вона бреше, чудово знала або принаймні здогадувалась, інакше навіщо було спочатку викручуватися? Ось серед таких і знаходили собі клієнтуру Трофимов і компанія. Не було б цього поживного середовища, навіщо б їм викрадати машини? Джерело прибутку злочинної групи — не лише запчастини. Напевно, продавали вони й цілі машини, замінюючі розбиті кузови на нові, зняті з вкрадених “Жигулей”. Згадався Іконников. Автомагазин. Спецавтоцентр. Ось канали збуту. І, можливо, не єдині. Сімнадцять машин за чотири місяці. На кожній злочинці “заробили” не менш як дві–три тисячі. Ось головна спонука їх діяльності. І допомагали їм у цьому отакі-от безпринципні особи, котрі дбали тільки про свої власні інтереси, заплющуючи очі на все, що могло цим інтересам зашкодити. По суті, вони співучасники злочинців, і шкода, що Карний кодекс надто м’який до них. їх місце — на лаві підсудних поруч із постачальниками краденого дефіциту.

— А ви не замислювалися, чому Трофимов саме вам запропонував свої послуги? — не втримався від запитання Дмитрієв.

— Ну… мабуть, тому, що я… могла заплатити дорожче? — напівзапитальною інтонацією відповіла жінка.

— І все?

Здається, красуня нарешті щось второпала. Вона сердито глянула на старшого лейтенанта.

— На що ви натякаєте?

— Гадаю, ми зрозуміли одне одного.

— Повинен вам зазначити,— сказав товстун, що досі весь час мовчки слідкував за їх розмовою, — моїй дружині не довелося б вклонятися різним аферистам, якби той же розподвал можна було вільно придбати в магазині. Так що навряд чи у вас є моральне право дорікати їй за це.

“Дуняша” кинула на нього вдячний погляд.

— А я, в свою чергу, повинен вам зауважити, що багато автолюбителів також потерпають від нестачі дефіцитних запчастин, але далеко не кожний іде, як ви кажете, на поклін, — відпарирував Дмитрієв.

— Можливо, й пішли б, але не знають, до кого, — сказав товстун, заохочений поглядом дружини.

Дмитрієв не став продовжувати суперечку, бо бачив, що Семченко не стільки відстоює свою точку зору, скільки прагне догодити дружині і заслужити ще один лагідний погляд.

Цього ж вечора, одержавши у прокурора санкцію, провели обшук у Василя Загорського, двадцяти двох років, вантажника райгастрономторгу. В присутності понятих вилучили дванадцять розподвалів, більш як двадцять хрестовин, близько тридцяти нових покришок, акумулятори, дверцята передні та задні, бампери і багато інших запчастин. Цілий склад, який знаходився в підвалі за сараєм. Всі запчастини були акуратно змащені в розрахунку на довге зберігання.

Загорський в супроводі конвоїра ввійшов до кабінету, посміхнувся Дмитрієву, як старому знайомому:

— Здоров був, начальнику.

Старший лейтенант відпустив конвоїра, жестом запропонував Загорському наблизитися до столу. Загорський сів, закинув ногу на ногу, зухвало глянув на оперуповноваженого, намагаючись усім своїм бравим виглядом засвідчити, що його ніскільки не бентежить різка переміна в житті. І лише з очей проглядала напруженість.

Дмитрієв з цікавістю розглядав досить симпатичне обличчя з тонким носом, великими карими очима, чистим високим лобом. Враження псував лише тонкогубий рот. Він надавав обличчю якогось скорботного виразу втоми й байдужості.

Загорський, не питаючи дозволу, взяв зі столу пачку “Столичних”, скинув нахабні очі на старшого лейтенанта:

— Вогнику б.

Дмитрієв подав запальничку. Затриманий глибоко затягся, пустив під стелю довгу цівку диму:

— Мерсі.

— Досить кривлятися, Загорський, — сказав Дмитрієв, теж запалюючи. — Це вам не личить.

— Авжеж, набагато більше мені пасує загар у клітинку. В сонячному Магадані виключно цей різновид.

— Не треба видавати себе за бравого рецидиві ста, — сказав Дмитрієв, дістаючи бланк протоколу. — Адже у вас немає судимостей.

— Поки що, — хмикнув Загорський. — Тепер ви мені обов’язково надасте можливість розсунути географічний обрій до місць, які делікатно називають не дуже віддаленими.

— Якщо вже бути точними, то такий спосіб мандрівок ви обрали самі. Так що нарікати нема на кого, крім себе. Ну, а як довго триватиме ваше знайомство з тими самими місцями, залежить зараз повністю від вас.

— Знаю, знаю. Щиросердне зізнання, ну, і таке інше…

— Саме так. Слухайте, Загорський, адже ви інтелігентний хлопець, закінчили два курси істфаку. Чому кинули навчання?

— Скучно.

— Он як. А торгувати краденими запчастинами весело?

— Громадянин старший лейтенант, давайте не торкатися прихованих струн моєї душі.

— Та вже доведеться, — зітхнув Дмитрієв. — Не розумію, що вас привабило в тій компанії. Весела вдача Трофимова? Інтелект отого лисого бугая?

Дмитрієв помітив, як при згадці про лисого здригнулися повіки Загорського. Значить, теж його знає. Але не треба форсувати подій. І Дмитрієв тимчасово послабив натиск.

— Чи, може, легкі гроші? Вкрасти-продати-пропити-вкрасти… І так все життя?

— Гаразд, — Загорський щиглем відправив недопалок у відкриту кватирку. — Не тисніть на психіку. Задавайте запитання. Відповім.

— Ну, що ж, — Дмитрієв присунув бланк протоколу. — Хто вам привозив запчастини?

— Трофимов.

— І ви не цікавилися, звідки вони?

— Ні, уявіть собі.

— Але ж ви розуміли, що Трофимов не в магазині їх купив.

— Розумів. Але мені було все одно.

— Припустимо. А на чому Трофимов їх привозив? Адже в нього немає машини.

— Як коли. Якщо дріб’язок усякий — в сумці на таксі. Інколи його клієнти транспортні послуги надавали.

— Ну, а якщо не дріб’язок? Дверцята, наприклад?

Загорський якось дивно глянув на старшого лейтенанта, ніби мовчки дорікнув за те, що той примушує розповідати про неприємні речі.

— Ще сигарету можна?

— Так, звичайно. — Почекавши, поки затриманий запалить, Дмитрієв повторив: — Отже, на чому Трофимов привозив крупні запчастини?