Перш за все я позбирав гроші, утрамбував їх у торбинку та заховав у внутрішню кишеню піджака; потім завдав кілька питань порожнечі й мовчанню, що оточували мене в глухому кутку міста. Хто був цей безрадісний і безжурний свідок мого розрахунку з непояснимим?
Чи вколовся він об шип, намагаючись зірвати троянду? Чи може він — зневірений дезертир? Хтозна, що бува приводить людину до руїн з мотузкою в кишені?! Чи може, переді мною висів невдаха-адміністратор, відступник, розчарований, торгівець, що втратив чотири вагони цукру, або винахідник «перепетуум-мобіле», що ненароком глянув у дзеркало на своє обличчя, коли перевіряв механізм?! Або хижак, якого родичі ревно тягали за бороду, примовляючи: «Ось тобі, шуліко, нагорода за життя злодійськеє твоє!» — а він не переніс цього і занапастив себе?
І це, і будь-що інше могло статися, але мені вже було нестерпно тут сидіти, і я, поминувши лишень один квартал, побачив саме те, що розшукував, — окрему чайну.
На підвальному поверсі старого й похмурого будинку жовтіла вивіска, частину тротуару було освітлено знизу запотілими від сирості вікнами. Я спустився по крутих і вузьких сходах, увійшовши у відносне тепло просторого приміщення. Посередині кімнати жарко тріскотіла цегельна піч із залізною трубою, що йшла попід стелею в напівтемні надра, а світло сочилося з потьмянілих електричних ламп; вони горіли в сирому повітрі тьмяно й червоно. Біля печі дрімала, позіхаючи та чухаючи під пахвою, простоволоса жінка у валянках, а буфетник, сидячи за стійкою, читав замацану книгу. На кухні хтось навалював дрова. Майже нікого не було, лише в другому приміщенні, де столи були без скатертин, сиділо в кутку чоловік десь п’ять погано вдягнутих людей, мабуть, подорожніх; біля ніг їхніх та під столом лежали мішки. Ці люди їли та балакали між собою, тримаючи обличчя над паруючими блюдечками з гарячим цикорієм.
Буфетник був молодий хлопець нового типу, з солдатським сухорлявим обличчям і розумним поглядом. Він глянув на мене, лизнув пальця, перегортаючи сторінку, а другою рукою вирвав із зеленої книжки чайного талона і загримів у бляшаному ящику з цукерками, одночасно видавши мені талона і цукерку.
— Сідайте, подадуть, — сказав він, знову занурюючись у читання.
Тим часом жінка, зітхнувши та прибравши за вухо волосся, пішла на кухню за окропом.
— Що ви читаєте? — запитав я буфетника, бо побачив на сторінці слова: «принцесу мою світлооку…»
— Хе-хе! — відповів той. — Так собі, театральна п’єса. «Принцеса Мрія». Твір Ростанова. Хочте подивитися?
— Ні, не хочу. Я читав. Вам подобається?
— Та так, — сказав він нерішуче, нібито соромлячись свого враження, — фантазія… Про любов. Сідайте, — додав він, — зараз подадуть.
Але я не відходив од стійки, забалакавши вже про інше.
— Чи бувають у вас цигани? — запитав я.
— Цигани? — перепитав буфетник. Його, мабуть, здивував різкий перехід до буденного від незвичайної для нього книги. — Бувають. — Він механічно кинув погляд на мою руку, і я вгадав наступні його слова: — Це поворожити, чи що? Чи навіщо?
— Хочу робити малюнок для журналу.
— Розумію, ілюстрацію. То ви, громадянине, — художник? Дуже приємно! — Але я все ж таки заважав йому, і він, посміхнувшись, настільки міг приязно, додав: — Ходять їх туто два кагали, одні чомусь ще не були сьогодні, мабуть, незабаром прийдуть… Вам подано! — і він показав пальцем на стіл за грубкою, де жінка розставляла посуд.
Один золотий був затиснутий у мене в руці, і я звільнив його приховану силу.
— Громадянине, — сказав я таємниче, наскільки вимагали обставини, — я хочу трохи підживитися, поїсти та випити. Візьміть оцього кружочка, з якого навіть ґудзика не зробиш, бо в ньому нема отворів, і відшкодуйте мені цей незначний збиток пляшкою справжнього спирту. До нього щось м’ясне або ж рибне. Удосталь хліба, солоних огірків, шинки або холодного м’яса з оцтом і гірчицею.
Буфетник облишив книгу, підвівся, потягнувся та розібрав мене по кісточках гострим, наче пилка, поглядом.
— Гм… — сказав він. — Чого схотіли!.. То що, якась монета?
— Це монета іспанська, золотий піастр, — пояснив я. — Її привіз мій дід (тут я збрехав рівно наполовину, бо дід мій, по матері, жив і помер у Толедо), але ж ви знаєте, зараз не ті часи, щоб дорожитися такими дрібничками.
— Оце правильно, — погодився буфетник. — Чекайте, я сходжу в одне місце.
Він пішов і повернувся через дві-три хвилини з прояснілим обличчям.
— Прошу сюди, — оголосив буфетник, заводячи мене за перебірку, що відокремлювала буфет від першого приміщення, — сідайте туто, зараз усе буде.
Поки я розглядав кімнатку, до якої він мене привів — вузьку, з жовто-рожевими шпалерами, табуретами та столом зі скатертиною в масних плямах, — буфетник з’явився, прикривши ногою двері, з підносом із лакованого заліза, прикрашеним посередині букетом фантастичних квітів. На підносі стояв великий трактирний чайник, синій із золотим візерунком, і така сама чашка з блюдцем. Окремо з’явилася тарілка з хлібом, огірками, сіллю та великим шматком м’яса, гарнірованим картоплею. Як я й здогадався, у чайнику був спирт. Я налив і випив.
— Здачі не буде, — сказав буфетник, — і, будьте ласкаві, щоб тихо-мирно.
— Тихо-мирно, — підтвердив я, наливаючи другу порцію.
У цю мить, заскреготавши, грюкнули вхідні двері, і низький, гортанний голос незвично пролунав серед підвальної тиші російської чайної. Стукнули каблуки, обтрушуючи сніг; кілька людей забалакали водночас, голосно, швидко й незрозуміло.
— Вже й заявилися, фараонове плем’я, — сказав буфетник, — хочте, подивіться, які вони, може й не годяться!
Я вийшов. Посередь зали, оглядаючись, куди присісти або з чого почати, стояла та сама компанія циганів з п’яти чоловік, яких я бачив зранку. Завваживши, як я пильно придивляюся до них, молода циганка швидко пішла до мене, дивлячись безсоромно, прям наче як кішка, що зачула рибу.
— Дай поворожу, — сказала вона низьким, грудним голосом, — щастя тобі буде, що хоч, скажу, думки взнаєш, добре житимеш!
Наскільки раніше я миттю припиняв отой банальний речитатив, виставивши лівою рукою так звану «джеттатуру» — умовний знак, що зображує роги равлика двома пальцями, вказівним і мізинцем, — настільки ж тепер, поспішно й охоче, відповів:
— Ворожити? Ти хочеш поворожити? — сказав я. — Але ж скільки тобі заплатити за це?
У той час як цигани-чоловіки, блискаючи чорнющими очами, сіли кругом столу, очікуючи, поки їм принесуть чаю, до нас підійшов буфетник і баба-циганка.
— Заплатити, — сказала баба, — а заплатити, громадянине, скільки твоє серце схоче. Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу!
— Ну то поворожи, — сказав я, — втім, я наперед сам тобі поворожу. Ходи сюди!
Я взяв молоду циганку за — о боже! — маленьку, але таку брудну руку, що з її можна було зняти копію, приклавши до чистого паперу, і потяг у свою конуру. Вона йшла охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.
— Дай хоч окрайчика, — одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:
— Позолоти ручку, щастя тобі буде! — і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.
Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.
— Циганки! — сказав я. — Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.
Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.
— От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.
— Ну то скажи, будеш циган! — зареготала вона. Я продовжував:
— Ти скажеш мені… — і тихо додав, — як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.
Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:
