— Безумний! — сказав він. — Безумний! Нехай матимеш все, чим торкнуте серце твоє: дрова й картоплю, масло й м’ясо, білизну й дружину, але більше зась! Справу зроблено. Образу нанесено, і ми йдемо, йдемо звідси, кабальєро Єршов, у країну, де ви не будете ніколи! Ви ж, сеньйоре Каур, у будь-який день, якщо матимете бажання, приходьте до мене, і я заплачу вам за вашу працю перекладача всім, чим ви побажаєте! Запитайте у циганів, і вам кожен з них скаже, як знайти Бам-Ґрана, якому більше нема сенсу ховатися. Прощавай, учений світе, хай живе блакитне море!

Мовивши так, причому навряд чи я встиг вимовити й десять слів перекладу, — він нагнувся й узяв гітару; його супутники зробили те саме. Тихо й зарозуміло сміючись, вони відійшли до стіни, ставши поруч, відставивши ногу й піднявши обличчя. Їхні руки торкнулися струн… Похоловши, зачув я швидкі, глухі акорди, різкий удар так добре знайомої мелодії: задзвеніло «Фанданґо». Гримнули, наче поцілунок у серце, міцні струни, і в цей набігаючий темп увійшло сухе клацання кастаньєт. Зненацька електрика згасла. Сильний поштовх у плече змусив мене заточитися. Я впав, скрикнувши від різкого болю в скроні, і посередь гулу, лементу, біснування темряви, що блискала громом гітар, знепритомнів.

Я отямився важко, наче прикутий. Я лежав на спині. Зі стелі світила під зеленим абажуром електрична лампа.

У голові, біля правої скроні, відчувалося неприємне оніміння. Коли я повернув голову, оніміння перейшло в тупий біль.

Я став роздивлятися. Вузька, вся біла кімната з підлогою, критою білою клейонкою була, очевидно, амбулаторією. Стояла тут вузька скляна шафа з інструментами та ліками, два табурети та білий порожній стіл.

Я не був роздягнений, тож упевнився, що нічого небезпечного не сталося. Мій кашкет лежав на табуреті. В кімнаті нікого не було. Помацавши собі голову, я виявив, що вона забинтована, отже, я розсік собі шкіру о край столу чи об якийсь інший твердий предмет. Я зняв пов’язку. Забите місце за вухом горіло та стріляло.

На круглому стінному годиннику стрілки показували пів на п’яту. Тобто, я провів у цій кімнаті хвилин десять, п’ятнадцять.

Мене поклали, перев’язали, потім залишили самого. Ймовірно, це була випадковість, і я не ремствував на неї, бо міг наразі вийти. Я поспішав. Пригадавши все, я відчув млосне гостре занепокоєння та нестримне прагнення до руху. Але я був іще слабкий, у чому переконався, підвівшись і застібаючи пальто. Однак медицина й допомога нероздільні. Ключі висіли в замку скляної шафи, і, швидко розшукавши спирт, я налив собі повно у більшу мензурку, випивши її з полегшенням і превеликим задоволенням, бо в ті часи горілка була рідкістю.

Я приховав сліди свого самовольства, потім вийшов по вузькому коридорі, дійшов до порожнього буфету та спустився по сходах. Минаючи двері Рожевої Зали, я поторсав їх, але двері були замкнені.

Я постояв, прислухався. Службовці вже пішли з установи. Жодна душа не стрілася мені, поки я йшов до вихідних дверей; лише у вестибюлі сторож замітав сміття. Я поостерігся запитати його про іспанців, бо не знав напевне, чим усе закінчилося, але сторож сам дав мені привід для розмови.

— Оце які в двері виходять, — сказав він, — то буде правильно. Не так, як ото привиди чи нечиста сила!

— Чи у двері, чи у вікно, — відповів я, — яка різниця?!

— У вікно… — сказав сторож, замислившись. — У вікно, скажу я вам, то одне діло, якщо воно відкрите. А іспанці після скандалу вийшли поперек стіни. Та ще, кажуть, якраз на Неву, а в тому місці, чули, де опустилися, начебто лід тріснув. Оце побіжимо дивитися.

— І як же це розуміти? — мовив я, сподіваючись дізнатися щось іще.

— Там розберуться! — Сторож поплював на долоні та став замітати далі. — Чудасія!

Залишивши його осилювати незрозуміле, я вийшов надвір. Сторож біля воріт, у здоровій шубі, не кваплячись, підвівся з лави з ключами в руці та, придивляючись до мене, пішов відкривати хвіртку.

— Чого дивишся? — крикнув я, бачучи, що він настирливо стежить за мною.

— Така моя робота, — заявив він, — дивлюся, бо маю наказ не випускати підозрілих. Чули про таке?!

— Авжеж, — сказав я, і хвіртка з тріском зачинилася. Я зупинився, розмірковуючи, де і як розшукати циганів. Я хотів бачити Бам-Ґрана. Це було жагуче й безвихідне відчуття, уявлення про яке можуть мати гравці, що даремно шукають капелюха, захованого дружиною.

О моя голова! Їй було завдано роботи в несумісних умовах вулиці, морозу й порожнечі, що перерізувалася вогнями автомобілів. Здивований, я мав би сісти біля каміну в глибоке й зручне крісло, що саме по собі сприяє перебігу думок. Я мав би віддатися тихим крокам натхнення та, попиваючи столітнє вино вишневого кольору, слухати неспішний бій годинника, розглядаючи золоте вугілля. Поки я йшов, утворився осад, у якому вже не можна було відкинути виникаючі питання. Хто був отой чоловік в оксамитовому плащі, зі золотим ланцюгом? Чому він проказав мені вірша, вклавши в тон свого шепоту винятковий зміст? Нарешті, «Фанданґо», виконане вченою депутацією в розпалі скандалу, раптова темрява й зникнення, і я, кимось перенесений на ліжко амбулаторії, — яке пояснення мало вгамувати оту жагу сенсу, у той час як надрозумове безтурботно всотувало рясну алмазну вологу, не даючи собі клопоту вселити розумовому апарату хоча б слабке уявлення про втіху, що воно її відчувало беззаконно й абсолютно, — втіху саме тої незв’язності й нез’ясовності, які становлять найгіршу муку кожного Єршова, і, позаяк у кожному сидить Єршов, хоч би й цикнутий, я був настроєний щодо цього доволі допитливо.

Я зупинився, намагаючись визначитися, де тепер знаходжуся, після напівбезпам’ятного поривання вперед і без гадки про напрям. По деяких домах я зрозумів, що йду поблизу вокзалу. Я сунув руку в кишеню, щоб закурити, і торкнувся незнайомого твердого предмета, витягши який, роздивився при світлі якогось із вікон жовту шкіряну торбинку, дуже туго зав’язану. Вона важила не менше двох фунтів, і лише гарячковістю своєю я пояснюю свою попередню неуважність до цієї ваги, що відтягувала кишеню. Натиснувши, я намацав крізь шкіру ребра монет. «Гублячись у здогадах…» — казали раніше у таких випадках. Не пам’ятаю, чи губився я тоді в здогадах. Вважаю, настрій мій був тоді якомога схильний очікувати непояснимих речей, і я поквапився розв’язати торбинку, думаючи більше про її вміст, аніж про причини її появи. Однак було небезпечно розміщатися на вулиці, наче у себе вдома. Я нагледів неподалік руїни й попрямував до їхніх сніжних проламів по пагорбу з заметів і щебеню. Всередині цього хаосу розходилося в різні боки безліч брудних слідів. Тут валялися ганчірки, задубілі нечистоти; просвіти чергувалися з простінками та балками, що вже завалилися. Світло місяця сплітало ями й тіні в єдиний похмурий візерунок. Зайшовши якомога далі, я сів на якісь цеглини та, розв’язавши жовту торбинку, витрусив на долоню частку монет, одразу впізнавши золоті піастри. Порахувавши й перерахувавши, я визначив їхню кількість у двісті штук, не більше й не менше, і, трохи ослабішавши, замислився.

Монети лежали в мене між колін, на полі пальто, і я ворушив їх, прислухаючись до виразного прозорого стукоту металу, який дзенькає лишень в уяві або коли дві монети лежать на пучках пальців і ви постукуєте ними одна об одну. Отже, під час моєї непритомності мене відшукала чиясь доброзичлива рука, поклавши в кишеню цей невеличкий капітал. Я ще не був спроможний робити уявні покупки. Я просто дивився на гроші, послуговуючись, мабуть, мимоволі настановою однієї чудової людини, яка навчала мене мистецтву споглядання. На його думку, осягти душу предмета можна лише коли погляд позбавлений нетерпіння й зусилля, коли він, спокійно поєднавшись із річчю, поступово переймається складністю й характером, прихованими в гаданій простоті всього.

Я настільки заглибився у своє заняття, — споглядати та перебирати золоті монети, — що дуже нескоро став відчувати якусь наче заваду, присутність сторонньої сили, тонкої й точної, немовби з одного боку відбувався легесенький порух повітря. Я підняв голову, міркуючи, що б це могло бути, та чи не назирає за моєю спиною бродяга або ж бандит, мимоволі передаючи мені свою жадібну напруженість? Ліворуч-праворуч я повільним поглядом обдивився руїни та не побачив нічого підозрілого, але хоч було й тихо, а крихку, запанувалу кругом тишу було б різко порушено найменшим скрипінням снігу або шерехтінням щебеню, — я не насмілювався обернутися, аж поки не розгнівався на себе. Я обернувся раптово. Стукіт крові луною відбився на серці та у голові. Я підхопився, розсипавши монети, але вже був готовий захищати їх і схопив каменюку… Кроках у десяти від мене, серед мішаних і нечітких тіней, стояв довготелесий, худий чоловік, без шапки, з худим усміхненим обличчям. Він набичив голову й, опустивши руки, мовчки розглядав мене. Його зуби блищали. Погляд був спрямований поверх моєї голови так, наче задумуються, що сказати в скрутній ситуації. Через його потилицю тягнулася вгору чорна пряма лінія, край її був захований од мене верхнім краєм амбразури, крізь яку я дивився. Зворотний поштовх крові, що знову прилинула до серця, відновив подих, і я, ступнувши ближче, роздивився труп. Було важко визначити, що це — самогубство чи вбивство. Мрець був одягнений у чорну сатинову сорочку, досить непогане пальто, нові штиблети, неподалік валявся шкіряний кашкет. Мав покійний десь років із тридцять. Ноги на фут не сягали землі, а мотузку було пов’язано на стельову балку. Те, що він не був роздягнений, а також якась дбайливість у прикріпленні мотузки до балки та насамперед дрібні безхарактерні риси обличчя, окресленого по провалах щік русявою борідкою, схиляло до визначення самогубства.