— Але ж тебе не було два роки! — промовила вона з жахом, сердито вертячи ґудзика мого жилета.
— Ти сама знаєш, що мене не було вдома тридцять хвилин.
— Та все ж таки…
Із цим я погодився, і, поговоривши ще трохи, Ліза, наче вбита, заснула найміцнішим сном. Я вийшов швидко й тихо, — пориваючись по слідах життя чи видіння? На це, обмацуючи в жилетній кишені золоті кружки, я не міг і не можу дати позитивної відповіді.
Я дістався до «Мадриду» майже бігцем. По напівпорожньому залі походжав Терпугов; побачивши мене, він кинувся до мене, потискуючи мені руку з жвавістю хазяйської та сердечної зустрічі.
— Ось і ви, — сказав він. — Присядьте, зараз подадуть. Ваню! Їхнього ляща! Мабуть, запитай у Нефедіна, чи вже готовий?
Ми присіли, стали балакати про різні речі, і я зробив вигляд, що нема чого пояснювати. Все було просто, наче звичайного собі дня. Офіціант приніс страву, відкоркував пляшку мадери. На тарілці шкварчав підсмажений лящ, і я переконався, що це та сама рибина, яку я дав Терпугову, бо запам’ятав зламану впоперек жабру.
— Отже, — сказав я, не стерпівши, — ви, Терпугов, дотримуєтеся свого слова, якого дали мені два роки тому!
Він хитро подивився на мене.
— Хе-хе! — сказав колишній кухар. — Що згадали! Ми з вами вчора зустрілися, і ляща ви несли з базару, а я був випивши та причепився до вас, ну, скажу відверто, аби вас сюди затягти!
Він був правий. Я це згадав тепер, із прикрою невразливістю факту. Але я теж був правий, і про правоту свою, нахилившись Терпугову до вуха, прошепотів:
«На морі, на голому пльосі,
Од спеки й морозу хмільна,
Вві сні та в текучому русі
Схилилася пальма-сосна».
— Хе-хе! — сказав він, наливаючи до склянки мадеру, — шуткувати зволите!
Був вечір. Мрячив дощ.
