Щоб зрозуміти подальший дивний момент, необхідно пригадати звичайне для нас відчуття зорової рівноваги. Я хочу сказати, що, перебуваючи в будь-якій кімнаті, ми зазвичай відчуваємо центр ваги простору, що містить нас у собі, залежно від його форми, кількості, величини та розташування речей, а також від напрямку світла. Все це доступно лінійній схемі. Я називаю таке відчуття центром зорової ваги.

У той час, коли я сидів, я відчув — може, на мільйонну частку миті, — як одночасно крізь мене та поза мною промайнув простір, у який я дивився поперед себе. Почасти це нагадувало рух повітря. Воно супроводжувалося нагальним неспокійним відчуттям переміщення зорового центру, — так, замислившись, я, нарешті, зазначив переміну настрою. Центр зник. Я підвівся, потираючи чоло та вглядаючись кругом себе з бажанням зрозуміти, що сталося. Я відчув нічим не виражену визначеність, причому центр, відчуття зорової рівноваги вийшло за межі, ставши прихованим.

Чуючи, що Брок вертається, я знову сів, не в змозі позбутися відчуття цієї зміни навколишнього, у той час як усе кругом було тим самим і таким самим.

— Ви, мабуть, зачекалися? — сказав Брок. — Нічого, грійтеся, паліть.

Він увійшов, тягнучи чималу картину, але сподом до мене, тож я не бачив, що то за картина, і поставив її за шафу, кажучи:

— Купив. Вже втретє приходить цей чоловік, і я купив, аби тільки здихатися.

— А що за картина?

— А, дурниці! Мазанина, поганий смак! — сказав Брок. — Подивіться краще мої. Осьо написав дві останнім часом.

Я підійшов до вказаного на стіні місця. Овва! Так от що було в його душі!.. Одна — пейзаж горохового кольору. Неясні обриси дороги та степу з неприємним закуреним колоритом; і я, покивавши, перейшов до другого «витвору». Це також був пейзаж, складений із двох горизонтальних смуг; сірої та сизої, з зеленими кущиками по ній. Обидві картини, позбавлені таланту, викликали тупу, холодну напруженість.

Я одійшов, нічого не сказавши. Брок глянув на мене, покашляв і запалив.

— Ви жваво пишете, — зауважив я, щоб не затягти мовчанку. — Ну, то що ж Горшков?

— Так, як і сказав, — двісті.

— Це за Горшкова двісті? — вирвалося в мене. — Дорого, Броку!

— Ви це сказали тоном, про який дозвольте вас запитати. Горшков… Як він вам?

— Це — картина, — сказав я. — Я мав намір її купити; про те й мова.

— Ні, — заперечив Брок, уже роздратований і моїми словами, і байдужністю до його картин. — За неповагу до великого національного художника ціна з вас буде тепер триста!

Як це часто буває з нервовими людьми, я, розлютившись, не міг утриматися від гострого питання:

— Що ж ви візьмете за цю капусту, як я скажу, що Горшков всього лише поганий художник?

Брок упустив з губ цигарку і довго та злостиво подивився на мене. Це був тонкий, пронизуючий погляд заскоченої зненацька ненависті.

— Добре ж ви розумієтеся… Цинік!

— Навіщо лаятися, — сказав я. — Що погано, те погано.

— Ну, та все одно, — заявив він, суплячись і дивлячись у підлогу. — Двісті, нехай так і буде, як було: двісті.

— Не буде двісті, — буде сто.

— Отепер вже ви починаєте…

— Добре! Сто двадцять п’ять?!

Ще більше образившись, він похмуро підійшов до шафи та витяг з-за неї картину, яку був приніс.

— Оцю я оддам даром, — сказав він, потрясаючи картиною, — бо вам саме до смаку; можете забрати за двадцять карбованців.

І він підняв урівень з моїм обличчям, правильно повернувши картину, дещо приголомшуюче.

Це була довга кімната, сповнена світла, зі скляною стіною ліворуч, оповитою плющем та квітами. Праворуч, над рядком старовинних стільців, оббитих зеленим плюшем, висіло по горизонтальній лінії кілька невеличких гравюр. Удалині були напіввідчинені двері. Ближче до переднього плану, зліва, на круглому горіховому столі з блискучою поверхнею, стояла висока скляна ваза з квітами, що вже осипалися; їхні пелюстки були розсипані по столі та підлозі, облицьованій полірованим каменем. Крізь скло стіни, змурованої з шестигранних рам, були видно плоскі дахи невідомого східного міста.

Слова «дещо приголомшуюче» можуть, таким чином, здатися примхою переказу, бо мотив звичайний і його трактування позбавлене не тільки разючої, але й будь-якої оригінальності. Так, так! — Проте, ця простота картини була сповнена нагального відчуття застиглої літньої спеки. Світло було гаряче. Тіні прозорі та сонні. Тишу — цю особливу тишу спекотного дня, сповненого безмовності потайного, насиченого життя — було передано невідчутною експресією; сонце горіло на моїй руці, коли, притримуючи раму, дивився я перед собою, силкуючись побачити мазки — оту розхолоджуючу математику фарб, яку, наблизивши до себе картину, ми бачимо на місці облич і речей.

У кімнаті, зображеній на картині, нікого не було. З різним успіхом використовували цей прийом сотні художників. Однак, найвища майстерність ще ніколи не досягала того психологічного ефекту, який, у цьому випадку, негайно заявив про себе. Ефект цей являв собою несподіване переміщення, викрадення глядача в глибину перспективи, що аж я відчув себе всередині тої кімнати. Я немовби зайшов і побачив, що в ній нема нікого, крім мене. Таким чином, порожнеча кімнати змушувала оцінювати її з точки зору особистої моєї присутності. Крім того, виразність, матеріальність зображення була вищою над усе, що доводилося мені бачити такого роду.

— Саме так, — сказав Брок, завваживши, що я мовчу. — Звичайнісінька мазанина. А ви кажете…

Я чув калатання свого серця, але заперечувати не хотів.

— Що ж, — сказав я, відставляючи картину, — двадцять карбованців я знайду та, якщо хочете, зайду ввечері. А хто малював?

— Не знаю, хто малював, — сказав Брок із досадою. — хіба мало таких картин кругом. Але ж: Горшков… Поговоримо про цю справу.

Тепер я вже боявся сердити його, щоб не пішла з моїх рук картина сонячної кімнати. Я був трохи приголомшений; я став неуважний і терплячий.

— Так, я куплю Горшкова, — сказав я. — Я неодмінно його куплю. То це ваша остаточна ціна? Двісті? Гаразд, що вже з вами поробиш. Як і сказав, увечері прийду та принесу гроші, двісті двадцять. А коли вас можна застати?

— Якщо вже напевне, то о сьомій чекатиму на вас, — сказав Брок, кладучи показану мені картину на рояль, і, всміхаючись, потер руки. — Оце я люблю: раз, два — і по руках, — по-американському.

Якби С. Т. був тепер удома, я негайно пішов би до нього за грошима, але в цей час він і сам тинявся по місту, розшукуючи стару порцеляну. Тому, яким би великим не було моє нетерпіння, від Брока я пішов до «Будинку вчених», або КУБУ, як скорочено називали його, дізнатися, чи зарахували мене на пайок, про що я подавав прохання.

Тепло вдягненій людині з холодною душею мороз міг би здатися вишуканим задоволенням. Насправді, — все кругом уклякло та посиніло. Чи й не захоплення? Під білим небом мерзло закоцюбле місто. Повітря було неприємне, напівпрозоре, наче у холодній лікарні. На сірих будинках вікна були засліплені памороззю. Мороз надав усьому примарного змісту: забиті дошками магазини з заметами на східцях під’їздів, з розбитими дзеркальними вітринами; гробове мовчання парадних дверей, зруйновані кіоски, трактири з виламаними підлогами, без вікон і дахів, і ніде нема візників, — от, здавалося б, як жорстоко розпорядився мороз. Автомобіль, що їхав собі, але раптом забубнів на місці, бо зіпсувався механізм, — і той здавалося, втрапив у зуби морозу. Ще більше нагадували про нього дії людей, направлені на тепло. По бруківці, тротуарах, на руках, санчатах та підводах, зі скрегочучою неквапливістю вже звичного відчаю, повзли дрова. Вози скрипіли, як скрипить на морозі сніг: пронизливо й жахливо. Обледенілі колоди волочилися по тротуарах руками знемагаючих жінок і підлітків із тих, що знають весь неприйнятний у гарному товаристві лексикон і просять «прикурити» басом. Між іншим, серед промислів, яких ще не бачило місто, за винятком «домашнього пастухування» (сіно, розсипане по приміщенню, наче трава, для кіз) і «нове-старе» (блискуча ілюзія новизни, що надається знайденому на смітнику «взуттю»), про що розповідає А. Реньє у своїй цікавій книзі «Задвірки Парижа», варто було б тепер відзначити також професію «продавців щепи». Ці обірвані люди продавали в'язки щепи вагою не більше п’яти фунтів, тримаючи їх під пахвою, тим, хто міг дозволити собі цю вкрай обачну розкіш: тримати, запалюючи одну за другою, щепи під денцем чайника або каструлі, поки не закипить у них вода. Крім того, з санчат продавалися малі порції дров, в'язанки, — кому що по грошах. Проїжджали важко навантажені дровами підводи, і візник, ідучи поруч, стьобав батогом злодюжок-дітей, що крали на ходу полінця. Подекуди, саме впавши з воза, поліно розпалювало пристрасті: до нього мчали стрімголов перехожі, але здобич здебільшого діставалася якому-небудь вусаню-пройдисвіту, — із тих, що за солдатчини варять кашу з сокири.