— Мовчи! Все скажу, туто чекай; тебе не знаємо, балакати будемо!

Не знаю, чи злякався я, коли таким навальним і разючим чином підтвердилася сила дивного імені, але думки мої «заледеніли», наче серед ночі над вухом, чутливим до мовчанки, пролунала сурма. Нервово щулячись, випив я ще чашку спеції, добряче закусивши м’ясом, але наче байдуже, не почуваючи голоду крізь туман почуттів, що беззвучно кипіли в мені. Стривожений невідомістю, я повернув голову до перебірки, прислухаючись до загадкового тембру циганської розмови. Вони радилися довго, сперечаючись, то репетуючи, то притишуючи голос до ледь чутного шепоту. Це тривало чимало часу, і я вже встиг трошки заспокоїтися, як увійшли троє, обидві циганки та дід-циган, що зирнув на мене ще з порогу двозначним, різким поглядом. Уже ніхто не сідав. Говорили всі стоячи, з хвилюванням, аж їх кинуло у піт; його краплі блищали на чолі діда та скронях циганок і, зітхнувши, витерли вони його кінцем торочкуватої хустки. Лише старий, не звертаючи на них уваги, дивився мені просто в очі, мовчки, немовби хотів узнати враз, поспіхом, що скаже моє обличчя.

— Нащо таке слово маєш? — мовив він. — Що знаєш? Кажи, брате, не бійся, ми люди свої. Як розповіси, самі скажемо; як не розповіси, віри не ймемо!

Припускаючи, що це з якоїсь причини входить до плану порозуміння зі мною, я, наскільки міг просто й зрозуміло розповів їм історію з іспанським професором, багато чого призабувши, але назвавши місце й перечисливши аксесуари. При кожному дивному пригадуванні цигани переглядалися, промовляючи кілька слів і киваючи, причому, захопившись, на мене тоді не звертали уваги, але, скінчивши балакати між собою, всі разом втупилися мені в обличчя тривожними поглядами.

— Все вірно кажеш, — сказала мені баба, — щиру правду сказав. Слухай мене, що тобі кажу. Ми, цигани, його знаємо, тільки йти не можемо. Сам іди, а вже як — потім скажу. По картах тобі буде, що маєш робити, — сам побачиш. Погано по-вашому балакаю; не все сказати можна; дочка моя тобі пояснюватиме!

Вона витягла карти та, перетасувавши їх, пильно глянула мені в очі; потім поклала чотири ряди карт, один на другий, знову змішала та дала мені зняти лівою рукою. Після цього витягла вона сім карт, розташувавши їх неправильно, і повела пальцем, тлумачачи циганською молодій жінці.

Та, кашлянувши, з надзвичайно серйозним обличчям нагнулася до столу, слухаючи, що каже їй баба.

— Осьо, — сказала вона, піднявши пальця і, мабуть, шукаючи потрібні слова, — місце, де був сьогодні, знову туди йди, звідти й до нього підеш. Що за місце, не знаю, але там серце твоє тьохнуло. Серце розгорілося твоє, — повторила вона, — що там побачив, це вже тобі знати. Гроші обіцяв, знову прийти хотів. Як прийдеш, сам будь, нікого не пускай. Правду кажу? Сам знаєш, що правду. Тепер думай, що від мене чув, що бачив.

Звичайно ж, я міг тільки впізнати в отих вказівках Брока з його картиною сонячної кімнати та, погоджуючись, кивнув.

— Це правда, — сказав я, — сьогодні сталося те, про що ти розповідаєш. Тепер далі кажи.

— Як туди прийдеш… — вона вислухала бабу й замислилася, витерши ніс рукою. — Не просто можна прийти. Кого побачиш, ні з ким не балакай, аж поки діло зробиш. Що побачиш, нічого не лякайся, що почуєш, мовчи, наче й нема тебе. Як увійдеш, — світло загаси та оте, що тобі дамо, розгорни та вбік поклади, а двері замкни, щоб ніхто не ввійшов. Що станеться, що буде, сам зрозумієш і дорогу знайдеш. Тепер грошей дай, на карти поклади, дай бідній циганці, не жалій, брате, щастя тобі буде.

Баба теж стала канючити.

— Скільки ж тобі дати? — сказав я, але не вагаючись, а лишень щоб випробувати цю силу звички, що не зраджує їм в будь-яких випадках.

— Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу! — повторили циганки з напруженням і наполегливістю.

Засунувши руку в кишеню, я взяв у жменю вісім чи десять піастрів, скільки схопив одразу.

— Ну то, тримай, — сказав я красуні.

Глянувши улесливо та жадібно, схопила вона монети. Одна впала, і її мерщій упіймав дід; баба рвонулася з місця, підставляючи жменю.

— Поклади, поклади на ручку, не жалій бідній циганці! — заволала вона, пересипаючи розмову циганськими словами. Всі троє аж трусилися, то роздивляючись монети, то знову простягаючи до мене руки.

— Більше не дам, — сказав я, однак доклав до дару свого ще п’ять штук. — Замовкніть, бо скажу Бам-Ґрану!

Здавалося, це слово має універсальну дію. Азарт замовк; і тільки баба зітхнула тяжко, наче в неї вмерла дитина. Поспішно порозтикавши монети по схованках своїх шалей, молода циганка простягла до діда руку долонею вгору, щось вимагаючи. Він почав було сперечатися, але баба прикрикнула, тож, поволі розстібнувши жилета, старий витяг невеличкого гострого конуса з білого металу, по якому, коли він блиснув на світлі, мигнула внутрішня зелена риска. Негайно циган загорнув конуса у синю хустку і подав мені.

— Не розкривай на повітрі, — сказав циган, — розкрий, як прийдеш, поклади на стіл, а будеш іти, знову загорни, а з собою не бери. Все’дно в мене буде, місце собі знайде. Ну, бувай здоровий, брате, що не так сказали, — не гнівайся.

Він одступив до дверей, киваючи циганкам виходити.

— Скажи ж мені, хто такий Бам-Ґран? — запитав я, але він тільки махнув рукою.

— У самого запитай, — сказала баба, — більш ми нічого не скажемо.

Цигани вийшли, балакаючи між собою тихо, схвильовано та з острахом. Я їх вразив. Я бачив, що їхнє здивування величезне, приголомшеність та бажання миттю догодити змішані зі страхом, що в їхньому житті відбулася подія. Я й сам хвилювався так сильно, що спирт не діяв. Я вийшов і зіткнувся з буфетником, який уже не раз заглядав у двері, однак не заважав нам, і я був йому за це дуже вдячний. Циганки ведуть зазвичай вигідного клієнта за двері або до іншого затишного куточка, де змушують його дивитися у воду, а також повторювати яке-небудь нехитре заклинання, тому буфетник міг подумати, що, облишивши малювання, піддався я спокусі пізнати майбутнє.

— Утекли, фараонове плем’я! — сказав він, дивлячись на мене з похмурим інтересом. — Чаю їм подали, вони й не пили, погорлали та пішли. Злякалися вони вас, чи що?

Я підтримав цей здогад, повідомивши, що цигани дуже марновірні та що незнайомій людині важко їх умовити намалювати себе. На тому ми й розсталися, і я вийшов на вулицю, що видавалася з пітьми строєм тіней. Місяця не було видно, але світлий туман затягнув небо, надаючи перспективи сонній білизні, що переходила у морок.

Я відійшов подалі, зупинився та витяг із внутрішньої кишені пальто синю хустку. У ній прощупувався конус. Я мусив довідатися, чому цигани забороняють оголювати цю річ перш, ніж прийду на місце, тобто до Брока, бо вказівка не піддавалася ніякому іншому тлумаченню. Говорячи «мусив», я маю на увазі частку скептицизму, що ще залишалася в мені всупереч дивовижам цього дня. До того ж разюча несподіванка, яка з’являється, здолавши сумнів, завжди солодша за голу впевненість. Це я знав точно. Але я не знав, що станеться за цим, інакше потерпів би ще не одну годину.

Зупинившись на розі, я розгорнув хустку й побачив, що блискотіння зеленої риски в конусі має дивну форму світла, що наближається здалеку, — точнісінько так, немовби конус був отвором, крізь який я спостерігаю наближення ліхтаря. Риска ховалася, залишаючи світлу пляму, або проступала на самій поверхні, розсвічуючись так яскраво, що я бачив власні пальці, наче при світлі зеленого вугілля. Конус був досить важкий, висотою дюйма чотири та з розрізане яблуко в основі, досконало гладкий і правильний. Його колір старого срібла з маслиновою тінню був примітний тим, що при посиленні зеленуватого світла здавався темно-ліловим.

Захоплений і зачарований, я дивився на конус, зауважуючи, що навколо зеленуватого сяйва утворюється неясний малюнок, рух часток і тіней, подібних до чорного паперового попелу, що коливається в печі при світлі вугілля. Всередині конусу намітилася глибина, морок, у якому виразно рухався ручний ліхтар із зеленим вогнем. Здавалося, він виходить із третього виміру, наближаючись до поверхні. Його переміщення були примхливі й магнетичні; він немовби розшукував прихований вихід, підсвічуючи сам собі вгорі та внизу. Нарешті ліхтар став рішуче наближатися, спрямовуючись уперед, і, як це буває на кінематографічному екрані, його контур, збільшившись, зник за межами конуса; різко, прямо мені в очі линув чудовий зелений промінь. Ліхтар зник. Весь конус освітився найсильнішим блиском, і не минуло й секунди, як жахлива, зелена заграва, линувши з-під моїх пальців, розлилася над дахами міста, перетворивши ніч у сліпучий блиск стін, снігу й повітря — виник зеленуватий день, у світлі якого не було анінайменшої тіні.