Рухаючись потайки, кавалькада намагалася уникати великих поселень, але частенько сміливо завертала до маленьких, із двох-трьох, а то й кільканадцяти хат, знаючи, що нікому з мешканців не спаде на думку бігти, випередивши її, до Буджака, щоб попередити тамтешніх татар. А втім, Лушня пильнував, аби такого не сталося, та незабаром відмовився од такої обачливості, побачивши, що ці нечисленні жителі, хоч і піддані султана, самі з тривогою очікують приходу султанських військ, до того ж поняття не мають про те, хто до них прибув, і вважають їх за каралашів, котрі, як і всі інші, йдуть до султана.

Люди ці доброхіть пригощали жовнірів кукурудзяними коржиками, сушеним дереном і в’яленою буйволятиною. Кожен хуторянин мав свої отари овець, стада буйволів і табуни коней, сховані біля річок. Час від часу драгуни надибували і великі стада напівдиких буйволів, які пасли по кільканадцять пастухів. Пастухи ці кочували степом, ставили намети і лишалися на одному місці, аж доки була паша. Найчастіше то були дідугани татари. Нововейський обережно, немов чамбул, оточував чабанів і морив їх голодом, щоб вони не змогли повідомити у Буджак про його виправу. Татар цих, розпитавши спершу про дороги, а радше про бездоріжжя, він велів убивати без милосердя, аби жоден живим не вийшов. Потім брав зі стада стільки буйволів, скільки йому було потрібно, і йшов далі.

У міру того як загін просувався на південь, стада зустрічалися дедалі частіше, пильнували їх майже самі татари, і було їх чимало. За час двотижневого походу Нововейський оточив і знищив три ватаги чабанів, по декілька десятків людей кожна. Драгуни відбирали у чабанів їхні вошиві кожухи й, очистивши над вогнем, перебиралися у них. Уже наступного тижня всі були одягнені по-татарському, чисто тобі чамбул. Залишилася у них тільки зброя регулярної кінноти, а колети вони поприторочували до сідел, маючи намір перевдягтися поворітьма. Зблизька по білявих мазурських вусиках і блакитних очах неважко було розпізнати, хто вони такі, здалеку ж навіть найдосвідченіше око могло, побачивши їх, помилитися, бо вони ще й гнали поперед себе стадо, необхідне їм для харчу.

Наблизившись до Пруту, вони лівим берегом пішли вниз. Позаяк на Кучменському тракті бракувало провіанту, легко було передбачити, що султанські полчища, а перед ними орда, рушать на Фалешти, Хуш, Котиморе й аж потім волоським шляхом, а далі або звернуть до Дністра, або ще пройдуть навпрошки, через усю Бессарабію, щоб тільки поблизу Ушиць випірнути біля кордону Речі Посполитої. Нововейський так був у цьому впевнений, що йшов повільніше й повільніше, не рахуючись із часом, і дедалі обережніше, боячись ненароком наткнутися на чамбули. Увійшовши нарешті у межиріччя Сарати й Тікича, він зупинився там — дати відпочинок коням і людям, а ще у добре захищеному місці дочекатися передового дозору ординців.

Місце й справді вибрали вдале: і межиріччя, і протилежні береги геть поросли дереном і жостером. Цілий гай простягався довкола, скільки сягало око, де густо вкриваючи землю, а де утворюючи острівці, вельми придатні для табору. О тій порі дерева й кущі вже відцвіли, а ранньої весни було тут море жовтого й білого цвіту. Гай був зовсім безлюдний, натомість кишів усякою звіриною: оленями, сарнами, зайцями і різним птаством. Тут і там біля джерел жовніри запримітили й ведмежі сліди. Один ведмідь через два дні після прибуття загону роздер декілька овець, і Лушня вирішив улаштувати на нього засідку, але Нововейський, щоб не виказати себе, заборонив стріляти з мушкетів, і воїни вибиралися на хижака зі списами й сокирами.

Згодом біля джерел знайшли і сліди багать, але давніх, очевидно, торішніх. Сюди, мабуть, заходили часом кочовики зі стадами або, може, татари навідувалися нарізати деренових пагонів на обушки. Проте навіть найретельніші пошуки свіжих слідів людини не виявили.

Нововейський поклав собі далі не йти і тут очікувати прибуття турецьких військ.

Розпланували майдан. Спорудили курені й стали дожидати. По краях гаю поставили вартових: одні вдень і вночі дивилися у бік Буджака, другі — на Прут, у бік Фалешт. Нововейський не мав сумніву, що за якимись ознаками він розпізнає наближення султанських військ, та все-таки висилав і невеличкі роз’їзди, які найчастіше сам і очолював. Погода їм вельми сприяла. Дні стояли гарячі, хоч у холодку густих заростей можна було сховатися від спеки, а ночі ясні, тихі, місячні. Кущі цієї пори аж тріпотіли від солов’їного співу. Такими ночами найбільше потерпав Нововейський — не в змозі заснути, він безнастанно роздумував про своє недавнє щастя і про нинішні негаразди.

Жив він тільки однією думкою: наситити серце помстою і бодай трохи заспокоїтися. А тим часом наближався термін, коли йому судилося або здійснити свою помсту, або загинути.

Тиждень минав за тижнем, драгуни господарювали у пустельному місці й вели спостереження. За цей час вони вивчили усі шляхи, яри, луги, річки й ручаї, захопили ще декілька стад, вирізали невеликі групи кочовиків і чигали на ворога у гущавині, як дикий звір чигає не здобич. І ось довгоочікувана мить настала.

Якось уранці вони помітили табуни птаства, що тяглися і високо над землею, і зовсім низько. Дрохви, білі куріпки, блакитноногі перепілки, тримаючись унизу, сунули травами до заростів, а вгорі летіли круки, ворони і навіть болотні птахи, яких, напевно, сполохали з берегів Дунаю або з добрудзьких боліт. Побачивши табуни птахів, драгуни перезирнулися, і слово «ідуть, ідуть!» полетіло з вуст у вуста. Обличчя їхні пожвавішали, вуса заворушилися, очі заблищали, проте у цьому пожвавленні не було й тіні тривоги. У цих людей ціле життя минуло у «маневрах», і відчували вони тільки те, що відчувають мисливські собаки, вистеживши звіра. Багаття відразу ж позаливали, щоб дим не виказав присутності людей у гущавині, коней осідлали — увесь загін вишикувався у бойовій готовності.

Тепер треба було так розрахувати час, щоб захопити супротивника зненацька, коли він стане на спочинок. Нововейський добре знав, що султанське військо рухається вервечкою, тим паче тут, у себе в країні, де жодна небезпека загрожувати не може. Знав він і те, що передовий дозір зазвичай на милю, а то й на дві випереджає основне військо, і слушно сподівався, що попереду йдуть липеки і черемиси.

Поміркувавши, чи піти їм назустріч таємними і вже добре знаними дорогами, чи ждати ворога у гущавині дерену, він вибрав останнє, бо звідси легше було несподівано напасти будь-якої миті. Минув іще цілісінький день, потім ніч, — тепер уже не лише птахи, а й звірі табунами пливли до заростів. Наступного ранку у полі зору з’явився супротивник.

На південь від деренового гаю лежав неосяжний пагористий луг, що тягся аж ген до обрію. Там драгуни й побачили супротивника, який дуже швидко наближався до Тікича. Із гущавини вони спостерігали за чорною масою, котра то щезала з очей за пагорбами, то знову з’являлася.

Лушня зірким оком довгенько вдивлявся у далечінь, а потім підійшов до Нововейського.

— Пане коменданте, — сказав він, — людей там небагато: це табун женуть на пасовисько.

За хвилину Нововейський переконався, що Лушня має слушність, і обличчя його проясніло на виду.

— Отже, постій у них буде за милю-півтори від цих заростей? — запитав він.

— Авжеж, — відповів Лушня. — Вони, з усього видно, йдуть ночами, щоб сховатися від спеки, а вдень відпочивають, коней же аж до вечора виганяють пастися.

— А велика сторожа при конях?

Лушня знову вийшов із заростей і довго не повертався. Нарешті він з’явився й промовив:

— Коней буде тисячі півтори, а людей при них десь двадцять п’ятеро. А чого їм боятися? Вони поки що у себе вдома, і велика сторожа їм не потрібна.

— А людей ти не розгледів?

— Ще далеченько, але це липеки, пане! Вважайте, що вони вже наші...

— Твоя правда! — згодився Нововейський.

Тепер він уже був упевнений, що ніхто з цих людей живим від нього не втече. Для такого наїзника, як він, і для його жовнірів зробити це було дуже легко.